І хоча Енді досі наляканий, він обходить ріг і повільно йде до відчинених дверей. Його серце б’ється з шаленою швидкістю, тому що якусь частину його розуму затьмарює думка, що старий чоловік може бути небезпечним, до того ж у нього з’явилось погане передчуття, щойно він побачив спину незнайомця…

Але він іде. Господи, допоможи йому, він іде.

— Містере? — кличе він, коли доходить до дверей. — Агов, містере, я думаю ви помилилися номером. Це номер містера Поттера. Ви не…

Він зупиняється. Немає сенсу говорити, кімната порожня. Як таке може бути?

Енді робить кілька кроків назад і смикає за ручки № 312 і № 313. Двоє дверей міцно замкнені, як він і думав. З цією переконаністю він заходить у номер Джорджа Поттера, щоб добре там усе роздивитися — цікавість убила кота, але, задовольнивши її, кіт ожив. Барлога Поттера трішки більша за його, але в цілому майже не відрізняється: високі стелі (колись будували достатньо високі приміщення, щоб людина могла випростатися, за це їм можна лише подякувати). Одне ліжко, прогнуте посередині, але охайно застелене. На столику біля ліжка — пляшечка з пігулками. Виявляється, що це — «Золофт» — антидепресант). І одне жіноче фото в рамочці. Для Енді вона схожа на жінку, якій не пощастило із зовнішністю, але, очевидно, Поттер бачить її інакшою. Він поклав фото на таке місце, щоб це було перше, що він бачить зранку, і останнє, що ввечері.

— Поттере? — каже Енді. — Тут є хтось? Агов?

Раптом його охоплює почуття, що хтось стоїть у нього за спиною, тож він повертається. Його губи розтягуються, утворюючи звірячий вишкір і виставляючи напоказ зубні протези. Підводить одну руку вгору, щоб захистити обличчя від удару, якого він очікує… але там нікого немає. Енді був упевнений, що незнайомець заховався за цим рогом. Ні, Енді бачив, що незнайомець поспішав сюди, за цей ріг. Він аж ніяк не міг опинитися позаду нього… хіба що вміє повзати стелею, як муха…

Енді позирає вгору, усвідомлюючи, що абсурдно піддаватись таким фантазіям, але тут немає нікого, щоб його побачити, то чом би й ні? Та над головою він так само нічого не бачить. Лише звичайну сіру стелю, що пожовкла від сигарного й сигаретного диму.

Радіо — ох, чорт, вибачте, «рах-діо» — на підвіконні в цілковитій безпеці. Чорт, до того ж, доволі непогане, фірми «Боуз», Пол Харві зазвичай говорить про таке у своєму обідньому шоу. За ним, з іншого боку брудного скла, — пожежний вихід.

Ага! Думає Енді й поспішає до вікна. Глянувши, що воно зачинене, його тріумфальний вираз зникає. Він дивиться у вікно й бачить невеличкий шматок мокрого чорного металу, що опускається в туман. Ані синього халата, ані лискучої лисини, звичайно ж, немає. Чоловік, котрого він заскочив, коли той смикав за клямки, не вийшов через вікно, хіба що за допомогою якогось магічного трюка він зачинив його, коли був на пожежній драбині.

Енді повертається, якусь мить стоїть непорушно, міркуючи, а тоді опускається на коліна і заглядає під ліжко. Там він бачить сіру стару попільничку, у якій лежить нерозпечатана пачка «Пел-Мел», одноразова запальничка з написом «Кінґслендське світле пиво “Олд-Тайм”». Більше нічого, окрім клубків пилу. Він опирається рукою об покривало і готується підводиться, але переводить очі на двері стінної шафи. Вони прочинені.

— Там. — Енді дихає настільки тихо, що здається, сам не чує свого дихання.

Він підводиться і прямує до шафи. Чи підкрадався туман на котячих лапках, як стверджував Карл Сандберґ, чи ні, але Енді Рейлсбек перетинає кімнату Джорджа Поттера саме так. Його серце знову сильно б’ється, настільки сильно, що вип’ячена вена посеред його лоба починає пульсувати. Чоловік, котрого він бачив, — у шафі. Цього вимагає логіка. Інтуїція верещить. Якщо той, хто смикав за клямки, — просто старий збентежений чоловік, що потрапив до «Нельсона», заблукавши в тумані, чому він не поговорив з Енді? Чому він заховався? Тому що він, може, і старий, проте не переляканий, ось чому. Не більше збентежений, ніж сам Енді. Той, хто смикав за клямки, — клятий злодій, і він у шафі. Можливо, тримає ніж, який він дістав із кишені свого жалюгідного старого халата. Можливо, вішак, який він перетворив на зброю. Можливо, просто стоїть там у темряві з широко відкритими очима, вигнувши пальці, як гострі кігті. Енді це більше не хвилює. Його можна налякати, ще б пак — він лишень продавець-пенсіонер, а не Супермен, — але коли напруга сягає найвищої точки страху, то вона перетворюється на злість, це те ж саме, що за достатнього тиску вугілля перетворюється на діаманти. От і зараз Енді радше розлючений, ніж наляканий. Він береться пальцями за скляну клямку шафи. Натискає. Вдихає… тоді ще раз… набирається хоробрості, готується… психологічно налаштовується, його онуки сказали б… ще один вдих, на удачу, і…

Низький, лякаючий звук — чи то гарчання, чи то виття — Енді смикає двері шафи так різко, що бряжчать вішаки. Він присідає, підводить кулаки, очікуючи нападу.

— Виходь звідти, ти, клятий…

Нікого немає. Чотири сорочки, один піджак, дві краватки і три пари штанів висять, як мертва шкіра. Пошарпана стара валіза, що має такий вигляд, неначе вона подорожувала у всіх автобусах «Ґрейхаунд» Північної Америки. Більше нічого. Ні, чорт забирай, ц…

Але там щось є. Там є щось на дні, під сорочками. Кілька штук. Близько півдюжини. Спершу Енді Рейлс відходить назад. Він або не розуміє, що бачить, або не хоче розуміти. Тоді до нього доходить, залишаючи слід у його голові, у його пам’яті, схожий на слід від підкови. Він намагається крикнути. Не може. Він пробує знову, але ні, виходить лише хрипле важке дихання з легень, які, здається, стали схожими на задавнений засохлий чорнослив. Він хоче повернутись, але також не може. Він упевнений, іде Джордж Поттер, і якщо він заскочить його тут, Енді кінець. Він побачив те, про що Джордж Поттер ніколи не дозволить, щоб хтось дізнався. Але він не може повернутись. Не може крикнути. Не може відвести очей від таємниці в шафі Джорджа Поттера.

Не може рухатися.

Через туман темніти у Френч Лендінґу почало дуже рано. Зараз приблизно пів на дев’ятнадцяту. Розмиті жовті вогні «Притулку для старих Макстона» схожі на вогні круїзного лайнера під час штилю на морі. Відділення «Маргаритка» — рідний дім для чудової Еліс Везер і для зовсім не чудового Чарльза Бернсайда. У Піта Векслера і Буча Єркси закінчилася їхня денна зміна, тож вони обоє пішли додому. Зараз за столом сидить Віра Хатчінсон, широкоплеча блондинка, волосся якої знебарвлене пергідролем. Перед нею книжка з кросвордами. Наразі вона ламає голову над «№ 6» по горизонталі: рудий домашній кіт, наприклад. Сім букв, перша «Ґ», третя «Р», шоста «Л». Вона ненавидить такі позарозумові слова.

Двері санітарної кімнати відчиняються зі звуком, схожим на свистіння. Віра підводить погляд і бачить, що звідти виходить Чарльз Бернсайд, човгаючи ногами, у синьому халаті й капцях у жовто-чорну смужку, схожих на великих пухнастих джмелів. Вона одразу ж їх упізнає.

— Чарлі? — запитує вона, поклавши олівець у книжку кросвордів і згорнувши її.

Чарлі саме човгає повз неї, щелепа відвисла, довгі патьоки слини теж звисають. Але в нього ще є неприємний вишкір, на який Віра не звернула уваги. Ця людина, можливо, і втратила розум, але кілька звивин там таки ще функціонують. Вона знає, що іноді Чарлі Бернсайд справді не чує її (або не розуміє), але цілком переконана, що іноді він просто вдає, що не розуміє. Їй здається, що так є й цього разу.

— Чарлі, чому ти взув капці Елмера? Ти ж знаєш, що це подарунок від його правнучки.

Літній чоловік — Берні для нас, Чарлі для Віри — човгає далі, у напрямку до «Р18». Він переконаний, що обрав правильний шлях.

— Чарлі, зупинись.

Чарлі зупиняється. Він стоїть на початку коридору відділення «Маргаритка», неначе машина, яку вимкнули. Щелепа відвисла. Потік слини звисає, на ленолеумі одразу ж утворюється мокра пляма поруч із цими абсурдними, але кумедними капцями.