У «Нельсоні» запроваджено потижневу оплату. До номеру можна взяти електроплитку, але тільки з дозволу і тільки після перевірки дроту. Якщо хтось помирає в «Нельсоні», то, цілком можливо, останнє, що він чує, — це рипучі звуки над головою, які є результатом того, що такий же безпорадний старий невдаха мастурбує у своєму ліжку.

Давайте піднімемось на другий поверх повз старий пожежний шланг у скляному ящику. Повернемо праворуч на сходову клітку (обіч таксофон, на якому жовтою фарбою написано «НЕ ПРАЦЮЄ») і продовжимо підніматися. Коли ми досягаємо третього поверху, запах річкового туману доповнює запах бульйону, який хтось розігріває в себе на плитці (дріт якої було перевірено у чинному порядку одним із менеджерів — або Морті Файном або Джоржем Смітом), запах поширюється з № 307. Якщо ми проникнемо крізь замкову шпарину (тут ніколи не було і не буде електронних замків для карток), то опинимося в товаристві сімдесятирічного лисіючого худорлявого і дотепного Ендрю Рейлсбека. Раніше він продавав пилососи в «Електолюксі» і побутову техніку в магазині «Сильванія», але ті дні вже давно проминули. Зараз у нього золотий вік.

Нам одразу ж може спасти на думку, що це кандидат для притулку Макстона, але Енді Рейлсбек знає це місце і схожі місця. Це не для нього, спасибі. Він достатньо дружелюбний, але йому зовсім не хочеться, щоб указували, коли лягати спати, коли прокидатися і коли можна зробити ковток віскі «Ерлі Таймс». У нього є друзі в притулку Макстона, він часто їх відвідує, тож час від часу зустрічається поглядом із блискучими, порожніми, хижими очима Живчика. У нього неодноразово виникала думка, що містер Макстон, здається, з радістю перетворив би тіла своїх підопічних на мило, якби знав, що зможе заробити на цьому гроші.

Ні, для Енді Рейлсбека третій поверх готелю «Нельсон» — це те що треба. У нього є своя плитка, у нього є пляшка самогону, у нього є чотири колоди «Байсікл», і він розкладає пасьянс тими вечорами, коли в нього безсоння.

Сьогодні ввечері містер Рейлсбек зробив три чашки супу «Ліптон», оскільки хоче запросити Ірвіна Тронберрі, щоб повечеряти й побазікати. Можливо, потім вони завітають у сусідні двері «Лаккі» і візьмуть пива. Він дивиться на суп і бачить, що той повільно кипить, відтак він вдихає аромат пари і киває. Також у нього є крекери, які добре поєднуються із супом. Він залишає кімнату, щоб піднятися сходами і постукати у двері Ірві, але те, що він бачить у коридорі, змушує його заклякнути на місці.

Літній чоловік у бахматому синьому халаті тікає з підозрілою швидкістю. З-під поли халата видніються білі, як живіт коропа, пописані вузлуватими венами ноги незнайомця. На лівій нозі — пухнастий чорно-жовтий капець. Права нога в нього боса. Хоча наш новий друг не може сказати точно, оскільки перед ним лише спина, але йому здається, що він не схожий ні на кого зі знайомих Енді.

Крім того, проходячи вздовж головним коридором третього поверху, він швидко і сильно смикає за кожну ручку. Як тюремний наглядач. Або злодій. Клятий злодій.

Видно, що це чоловік похилого віку, старший за Енді, зодягнений так, начебто має лягати в ліжко, але Енді на те не зважає, він цілковито впевнений, що це крадій. Навіть боса нога не доводить, що тип мав би бути в приміщенні, а не прийти з вулиці. Енді розтуляє рота, щоб крикнути щось на кшталт: Я можу вам допомогти? або Ви шукаєте щось?, а тоді передумує. У нього з’являються певні передчуття з приводу цього типа і пов’язані вони з тим, як незнайомець несеться коридором і смикає кожну ручку, та й не тільки. Це передчуття небезпеки і темряви. Халат дивака має кишені, Енді бачить це, в одній з них може бути захована зброя. Злодії не завжди озброєні, але…

Стариган завертає за ріг і зникає. Енді замислено стоїть там, де й стояв. Якби в нього в номері був телефон, він, мабуть, подзвонив би вниз і попередив Морті Файна, але в нього немає апарата. То що ж робити?

Після нетривалих внутрішніх дебатів він прямує коридором і заглядає за ріг. Тут немає виходу, лише троє дверей номерів: № 312, № 313 і наприкінці № 314, єдиний не порожній номер у тупику. Чоловік із № 314 проживає тут з весни, але все, що Енді про нього знає, це як його звати: Джордж Поттер. Енді запитував про Поттера обох, і Ірві, і Гувера Далрімпла, але Гувер нічого не знає про нього, Ірві теж.

— Ти маєш знати, — заперечив Енді. Ця розмова відбувалась десь наприкінці травня — на початку червня, приблизно в той час, коли зачинився бар на першому поверсі. — Я бачив вас у «Лаккі», коли ви разом пили пиво.

Ірві з притаманним йому цинізмом звів одну кудлату брову.

— Ти бачив, як я пив із ним пиво? Та хто ти такий? — дратівливо запитав він. — Моя клята дружина?

— Я просто кажу. Коли п’єш пиво з людиною, то про щось говориш…

— Зазвичай, можливо. Але не з ним. Я сів, замовив келих пива і насолоджувався власними думками. Я спитав: «Що думаєте про “Брюерс” цього року?» І він відповів: «Вони відстій, як і минулого. Я слухаю “Кабс” по своєму рах-діо…»

— Це він так сказав «Рах-діо»?

— А хто, я? Ти коли-небудь чув, щоб я казав «рах-діо»? Я кажу «радіо», як і всі нормальні люди. Ти слухаєш чи ні?

— Не схоже, ніби тут є що слухати.

— Твоя правда, друже: «Я слухаю “Кабс” по своєму “рах-діо”, і для мене цього досить. Коли я був дитиною, ми з батьком завжди їздили до Ріґлі». Тож я дізнався, що він із Чикаґо, і більше нічого.

Спершу Енді подумав, що клятий злодій, котрого він випадково побачив у коридорі третього поверху, це і був Поттер, але містер Джордж Відлюдник Поттер високий, як тополя, і має близько шести футів чотирьох дюймів зросту та гарне, хоча і трохи сиве волосся. Містер Один Капець — нижчий. Згорблений, як жаба. (Отруйна жаба, одразу ж з’являється в голові Енді.)

Він там, — думає Енді. — Клятий злодій у номері Поттера, можливо, порпається в шухлядах, шукаючи невеличкий таємний запас. П’ятдесят чи шістдесят доларів, скручених і загорнутих у шкарпетку, як я це зазвичай роблю. Або краде радіо Поттера. Його кляте «Рах-діо».

Ну, ну то й що? Ти проходив повз Поттера в коридорі, ввічливо казав йому «доброго ранку» або «доброго дня», а у відповідь отримував неввічливе бурчання. Нуль, іншими словами. Ти бачив його в «Лаккі», він сидів сам, пив пиво подалі від музичного автомата. Енді думав, що можна було б сісти поруч і взяти по келиху пива, випити разом — Ірві вже одного разу спробував, з короткої розмови têt-à-têt мало що вийшло, — але який толк з того, якщо при цьому не поточити ляси. Чому заради старого буркотуна, котрий цього навіть не оцінить, Ендрю Рейлсбек має наражати себе на ризик, адже на нього може впасти гнів отруйної жаби в халаті?

Ну…

Тому що це його дім, хоча і не найкращий, ось чому. Тому що коли бачиш, як якийсь клятий божевільний старий в одному капці шукає готівку або невеличке «рах-діо», то не можеш просто відвернутись і втекти. Тому що погане передчуття, яке в нього з’явилося, коли він побачив метушливого старого ельфа (погане вібро, як сказали б його онуки), було просто виявом страху. Тому що…

Те, що Енді Рейлсбек раптом інтуїтивно відчув, — якщо не пряме влучання, то наближене до правди. Можливо, цей тип зайшов з вулиці? Можливо, це один з типів із притулку Макстона? Притулок не надто далеко, і він знає, що час від часу старим його мешканцям перемішується все в голові й вони, блукаючи, гуляють за межами резервації. За звичайних обставин цю особу було б помічено і повернено назад ще до того, як вона дісталась би центру міста — важко не помітити на вулиці лікарняний халат і один капець, — але сьогодні ввечері впав туман і всі вулиці практично спорожніли.

Подивись на себе, — Енді лає сам себе. — Ледь не до смерті перелякався типа, котрий, мабуть, років на десять від тебе старший і в котрого арахісове масло замість мізків. Забрів сюди повз порожню стійку — у тому, що Файн за нею не стоїть, немає жодного сумніву: він явно відпочиває, читаючи журнал або книжку, — а зараз цей шукає свою кімнату в Макстона, смикаючи за кожну ручку дверей проклятого коридору, навіть не уявляючи, де знаходиться, як білка на автомагістралі. Поттер, мабуть, п’є пиво в таверні (це принаймні схоже на правду) і залишив двері незамкненими (такого, звичайно ж, не може бути).