Не просто в туман, а взагалі з відомого світу.

Девід.

Він біжить через кухню. Його ноги підкошуються. Дейл ставить бокал із вином на олівець на столі, ніжка зісковзує, а він навіть не помічає, що вино проливається і, мов кров із вени, заливає незавершений малюнок Девіда. Він виходить у двері й намагається крикнути, але його голос неспроможний навіть на зітхання:

— Девід?.. Дейв?

За мить, яка, здається, триває вічність, він не чує відповіді. Але зненацька до нього доноситься тихе тупотіння ніг по вологій траві. Сині джинси і червона смугаста сорочка регбі показуються з густого туману. Ще мить — і він бачить усміхнене обличчя свого любого сина і копицю золотавого волосся.

— Тату! Татку! Я гойдався на гойдалці в тумані! Я був, немов у хмарі!

Дейл хапає його. І йому дуже кортить зробити сину боляче, вліпити ляпаса за те, що налякав батька. Але порив минає так само швидко, як і з’являється. Натомість Дейл цілує Девіда.

— Я знаю, — каже він, — це, мабуть, весело, але час іти в хату.

— Чому, татку?

— Тому що іноді маленькі хлопчики губляться в тумані, — каже він, вдивляючись у затуманений двір.

Йому видно столик, а точніше, його тінь; він би ніколи не здогадався, якби раніше не бачив його тисячу разів. Знову цілує сина.

— Іноді маленькі хлопчики губляться, — повторює він.

Тепер можна провідати наших друзів, як давніх, так і нових. Джек і Фред Маршалл повернулися з Ардена (жоден із них не запропонував зупинитися в «Ґерті Кітчен» у Централії, коли проїжджали мимо), і обоє зараз перебувають у своїх тим чи іншим чином порожніх будинках. Дорогою назад до Френч Лендінґа Фред, щоб зберегти душевну рівновагу, ні на мить не випускав бейсбольну кепку сина. Він і зараз дивиться по телевізору новини та їсть розігріту в мікрохвильовці вечерю в надто порожній вітальні, тримаючи її в руках.

Звичайно ж, головна тема новин сьогоднішнього вечора — Ірма Френо. Фред береться за пульт, щойно вони після кількох відзнятих тремтячою рукою кадрів про «Смачно в Еда» демонструють репортаж із трейлерного парку «Холідей». Оператор наводить фокус на котрийсь із пошарпаних вагончиків, на запилюженому ґанку якого ростуть кілька чудових квіток на трьох дошках, покладених на два цементні блоки.

— Тут, на околиці Френч Лендінґа, знайшла місце скорботи вбита горем мати Ірми Френо, — говорить кореспондент з місця подій. — Можна собі тільки уявити, що сьогодні відчуває ця мати-одиначка.

Репортер, хоча й приємніший, ніж Венделл Ґрін, проте так само нагнітає атмосферу нездорового ажіотажу.

Фред натискає на пульті кнопку «ВИМКНУТИ» і бурчить:

— Чому б вам не дати бідолашній жінці спокій? — Він дивиться на порізану яловичину на тарілці, але апетиту немає.

Він повільно бере кепку Тайлера і кладе собі на голову. Вона не підходить, і Фред миттю вирішує попустити пластиковий регулятор ззаду. Але від цієї ідеї йому стає моторошно. Невже він боїться, що це вб’є сина? Лише від звичайної перестановки фіксатора? Ця думка вражає його безглуздістю. Він міркує, якщо так піде і далі, то він скоро так само збожеволіє, як його дружина… або Сойєр. Довіряти Сойєру — таке ж божевілля, як думати, що перестановка фіксатора в кепці може вбити сина… проте він у все це вірить. Бере виделку і знову їсть, кепка Тая з написом «Брюерс» — у нього на голові, мов шапочка Спанкі в давньому короткометражному фільмі «Пострілята».

Шнобель Сент-Пір сидить на своєму дивані в самих трусах із розгорненою книжкою на колінах (до речі, це лірична збірка Вільяма Блейка), але він її не читає. Ведмедиця спить в іншій кімнаті, а він бореться з бажанням зганяти в «Сенд Бар», купити кранк і повернутися до того, чого навіть не торкався протягом п’яти років. З того часу, як померла Емі, він бореться із цим бажанням кожнісінького дня і останнім часом виграє в цій боротьбі, лише нагадуючи собі, що, як буде під дією диявольської отрути, не зможе знайти Рибака й покарати його, як той на те заслуговує,.

Генрі Лайден у студії з парою величезних навушників «Акай» на голові, слухаючи Воррена Вача, Джона Банча і Філа Фленіґана, пливе з ними в одному човні під їхню пісню «Пам’ятаю квітень». Він відчуває запах туману навіть через стіни, йому цей запах нагадує сморід у «Смачно в Еда». Іншими словами, огидний запах смерті. Генрі цікаво, як Джек з’їздив до відділення «Г» лютеранської лікарні округу Френч. І він думає про свою дружину, яка останнім часом (а саме після вечірки в Макстона, хоча він це ще не зовсім усвідомлює) здається ближчою ніж будь-коли. Йому неспокійно.

Так, справді, ми перевірили всіх друзів, але принаймні один, здається, випав з поля зору. Чарльза Бернсайда немає ні в кімнаті для відпочинку притулку Макстона, де зараз у старому кольоровому телевізорі, прикрученому до стіни, демонструється серіал «Сімейні зв’язки», ні в їдальні, у якій іще можна перекусити, ні в його власній кімнаті, у якій зараз хоча й застелені чисті простирадла, та повітря все одно насичене запахом задавненого лайна. Як щодо ванної кімнати? Немає. Торвальд Торвальдсон зайшов, щоб попісяти й помити руки, але більше тут нікого немає. Одна дивина: в одній із кабінок — перевернений мохнатий капець. Він має яскраві чорно-жовті смуги, тому схожий на труп величезного мертвого джмеля. І ще — це кабінка друга ліворуч. Улюблена кабінка Берні.

Чи варто нам його шукати? Мабуть, що варто. Мабуть, нам буде нелегко усвідомлювати, що ми не знаємо, де цей негідник. Давайте ковзнемо крізь туман, а тоді тихо, мов сон, спустимось на Чейз-стрит. Тут є готель «Нельсон», перший поверх якого занурився в річковий туман. Коричнево-жовта лінія позначає рівень колишньої повені, але зараз у тьмяному світлі це лише натяк на мітку. З одного боку — зачинений магазин вісконсинського взуття, з іншого — таверна «Лаккі», у якій наразі клишонога літня жінка (звати її Берта ван Дузен) нахиляється й кладе руки на великі коліна. Її знудило, і вона блює в стічну канаву, оскільки перебрала світлого кінґслендського пива. Берта видає звуки, схожі на скрегіт механічної коробки передач. У дверях готелю «Нельсон» на неї чекає старенький дворняжка. Коли жінка повернеться, собачка нишком підкрадеться і з’їсть напівперетравлені сосиски, що плавають у пиві.

З таверни лунає втомлений дзвінкий голос покійного Діка Керлесса. Він співає про «Ліси Гейнесвілля», у пісні йдеться про надгробки через кожну милю.

Собака байдуже гарчить, коли ми проходимо повз нього і прослизаємо у вестибюль «Нельсона». Тут поточені міллю голови вовка, ведмедя, лося і з одним скляним оком наполовину лисиця й бізон дивляться на порожні дивани, вільні крісла, ліфт, що не працює приблизно з 1994 року, стійку адміністратора. (Тепер в офісі адміністратор Морті Файн, закинувши ноги на порожню шафу картотеки, читає «Піпл» і колупається в носі.) У вестибюлі готелю «Нельсон» завжди вчувається запах річки, який стійко просочився крізь усе навкруг, але сьогодні ввечері він сильніший, ніж зазвичай. Це запах примушує нас думати про погані речі, втрачені вклади, фальшиві чеки, погіршення стану здоров’я, вкрадені канцелярські товари, невиплачені аліменти, пустопорожні обіцянки, рак шкіри, втрачені амбіції, забуті коробки від пробників дешевих товарів, змерклі надії, змертвілу шкіру та плоскостопість. Сюди приходять тільки тоді, коли бували раніше, інші варіанти практично виключені. Це місце, у якому чоловіки, що залишили свої родини ще двадцять років тому, лежать на вузьких ліжках та заплямованих сечею матрацах, кашляють і курять цигарки. Старий брудний бар (у якому старий брудний Гувер Далрімпл раніше був постійним відвідувачем і влаштовував погроми кожної п’ятниці та неділі) зачинили на початку червня, після того як міська рада одностайно за це проголосувала. Причиною цього стало те, що Дейл Ґілбертсон приголомшив місцеву політичну еліту, показавши їм відео (відзняте офіцером відділку поліції Френч Лендінґа Томом Лундом, честь йому і шана), на якому три стриптизерки, котрі назвалися «Тріо анального університету», показували номер з огірками на малесенькій сцені. Але мешканцям «Нельсона» достатньо лишень завітати в сусідні двері, щоб купити пива, — усе напохваті.