— Що саме там було? — запитує Сонні, неначе хоче дізнатися інформацію для наукового дослідження.

— Темні постаті підходили до краю дороги і дивилися крізь дерева. Кілька з них бігли до мене, але я проїжджав крізь них, як крізь дим. Не знаю, можливо, вони і були димом.

— До дідька, це все кислота, — каже Шнобель.

— Можливо, але мені так не здавалося. Крім того, «Максимальна» ніколи не спричиняла поганих галюцинацій, пам’ятаєш? Справа була не в темряві. Так чи інакше, перш ніж усе почалось, я раптом подумав про Кіз Мартін. Саме так, я пам’ятаю це. Я фактично бачив її, просто переді мною, вона виглядала так само, як коли приїхала швидка допомога.

— Кіз Мартін, — каже Шнобель.

Мишеня повертається до Джека.

— Кіз — це дівчина, з якою я зустрічався в університеті. Вона часто благала нас дозволити їй покататися з нами, і одного разу Диктатор позичив їй свій байк. Кіз, отримавши те, що хотіла, вирішила відірватись наповну. Вона переїжджала через кляту маленьку гілочку. Думаю, вона була…

— Більшою, ніж гілочка, — каже Док. — Це була маленька гілляка, зо два дюйми в діаметрі.

— Цього достатньо, щоб перевірити свій баланс, особливо якщо, ти новачок у їзді на мотоциклі, — каже Мишеня. — Вона перелетіла через цю маленьку гілляку, а мотоцикл за нею, Кіз відлетіла і вдарилась об землю, у мене ледь не зупинилося серце.

— Я зрозумів, що вона мертва, тієї ж миті, як підійшов ближче, і побачив, під яким кутом лежала її голова, — каже Док. — Не було ніякого сенсу надавати їй першу медичну допомогу, ми накрили її своїми піджаками, і я поїхав викликати швидку. За десять хвилин вони її забрали. Один із лікарів упізнав мене, оскільки якийсь час до того я був на практиці у відділенні швидкої допомоги, а інакше в нас могли бути серйозні проблеми.

— Я й не знав, що ти насправді лікар, — каже Джек.

— Закінчив ординатуру з хірургії в університеті Іллінойс. Але на цьому я поставив крапку. — Док посміхається йому. — Зависати з цими хлопцями і варити пиво все ж цікавіше, ніж проводити весь день, ріжучи людей.

— Мишеня, — каже Шнобель.

— Так. Я саме під’їжджав до повороту невеличкої дороги, коли Кіз стояла переді мною, я бачив її досить чітко. Її очі заплющені, голова звисає, як листок, який от-от упаде. «О Боже, — сказав я сам собі, — це зовсім не те, що я хотів би наразі бачити». Я пережив це знову, я знову відчув те, що відчував, коли Кіз ударилась об землю. Мене охопив жах. Саме так, охопив жах.

— Ми проїжджаємо поворот, і я чую, як недалеко в лісі починає гарчати пес, це не гарчання одного собаки, у ньому вчувається гарчання близько двадцяти великих скажених псів. Здається, що моя голова зараз вибухне. Я зводжу очі, щоб переконатися, що зграя вовків чи що там ще могло бути не біжить до нас, і я довго вдивляюся, аж доки розумію, що попереду химерний та дивний будинок. Чорний Дім.

— Маленька Ненсі б’є мене по спині, постукує по голові і кричить, щоб я зупинився. Повірте, я був тільки за, тому що менш за все мені хотілося наближатись до цього місця. Я зупиняю свій байк, Маленька Ненсі зістрибує та блює на узбіччя дороги. Вона тримається за голову і блює ще і ще. Я відчуваю, що мої ноги стають як ватяні, щось важке стискує груди. Навіжене створіння наближається дедалі ближче. Я ще раз дивлюсь у кінець дороги і бачу, що цей неприємний, проклятий будинок тягнеться назад до дерев, неначе хоче відповзти, але стоїть на місці. Що довше ти на нього дивишся, то більшим він стає! Тоді я бачу, як навколо нього з’являються блискучі вогні, і від них іде загроза. Не підходь, — кажуть вони мені, — забирайся звідси, Мишеня. Аж тут я бачу, що ще один знак «В’ЇЗД ЗАБОРОНЕНО» нахилився до ґанку, і цей знак, Боже… цей знак неначе світиться і дає зрозуміти «ЦЕ ОСТАННЄ ПОПЕРЕДЖЕННЯ, ДРУЖЕ».

— Моя голова, здається, розколюється навпіл, я підбираю Маленьку Ненсі на байк і вона висне на мені, як мертвий вантаж. Я заводжу мотоцикл, розвертаюся на місці та мчу звідти геть. Коли ми повернулись до мене додому, я поклав її в ліжко, і вона пролежала там три дні. Мені здавалося, що я ледь можу пригадати, що сталось. У моїй голові все було неначе в тумані. До того ж у мене не було часу думати про це. Маленькій Ненсі ставало дедалі гірше, тож я мав піклуватися про неї тоді, коли не був на роботі. Док дав їй щось, щоб збити температуру, і їй поліпшало, тож ми могли пити пиво, курити всяке лайно і кататись на мотоциклі, як раніше, але вона насправді була іншою. Наприкінці серпня їй знову стало гірше, мені довелося відвезти її в лікарню. На другому тижні вересня, хай як тяжко вона боролась, Маленька Ненсі пішла з життя.

— Яка завелика була Маленька Ненсі? — запитує Джек і уявляє жінку завбільшки, як Мишеня.

— Маленька Ненсі Хейл статурою і на зріст була приблизно такою ж, як Тенсі Френо, — каже Мишеня, здивувавшись такому запитанню. — Якщо вона стояла на моїй долоні я міг підняти її однією рукою.

— І ви ніколи нікому про це не розповідали? — запитує Джек.

— Як я міг про це розповідати? — запитанням на запитання відповідає Мишеня. — Спершу я страшенно хвилювався за Маленьку Ненсі, а тоді це просто вилетіло з голови. Так буває після того, як тебе охоплює жах. Замість того щоб триматись у голові, воно навпаки викреслюється з пам’яті.

— Я добре розумію, що ви маєте на увазі, — каже Джек.

— Думаю, я теж, — каже Шнобель, — але я б сказав, що «Максимальна» на деякий час відкинула реальність. Проте ти справді бачив це місце — Чорний Дім.

— Чорт забирай, — каже Мишеня.

Шнобель зосереджується на Джеку.

— Ви казали, що Рибак, цей покидьок Бернсайд, збудував його.

Джек киває.

— То, можливо, він живе там і, можливо, він спорудив купу пристроїв, щоб відлякувати людей.

— Можливо.

— Тоді, я думаю, ми маємо поїхати разом із Мишеням на Шосе-35 і подивитися, чи зможе він знайти вузьку дорогу, про яку говорив. Ви їдете з нами?

— Я не можу, — каже Джек. — Спершу я маю побачитись із деким в Ардені. Думаю, вона може допомогти нам, у неї ще одна розгадка до цієї головоломки, але я не можу вам нічого пояснити, доки не зустрінуся з нею.

— Ця жінка знає щось?

— О так, — каже Джек. — Вона знає щось.

— Гаразд, — каже Шнобель і підводиться зі свого стільця. — Ваш вибір. Поговоримо пізніше.

— Шнобелю, я хочу бути поруч із вами в момент, коли ви зайдете в Чорний Дім, хай би що нам довелося там зробити, хай би що нам довелося там бачити… — Джек робить паузу, намагаючись знайти правильні слова. Шнобель погойдується на своїх підборах, він страшенно злий у прагненні вистежити лігво Рибака. — Я буду вам потрібен там. Усе набагато серйозніше, ніж ви можете собі уявити, Шнобелю. Ви зрозумієте, про що я, трохи пізніше, коли будете готовими до цього, — думаю, всі ви, — але якщо я спробую описати це зараз, то ви мені просто не повірите. Вам буде потрібна моя допомога, якщо ми туди дістанемось. Ви будете лише раді, якщо я буду поруч. Ми знаходимося зараз у небезпечній точці, і жоден із нас не хоче все зіпсувати.

— Що, на вашу думку, я можу зіпсувати? — запитує Шнобель з оманливою м’якістю.

— Будь-хто може все зіпсувати, якщо не дізнатись остаточної розгадки. Поїдьте туди, перевірте, чи Мишеня зможе знайти дім, який він бачив два роки тому, огляньте його, не заходьте всередину — для цього вам потрібен я. Після того як ви його оглянете, повертайтеся сюди, я приїду до вас, щойно зможу. Я повинен повернутися до чотирнадцятої тридцять, в крайньому разі — до п’ятнадцятої.

— Де ви будете в Ардені? Можливо, я захочу вам зателефонувати.

— Лютеранська лікарня округу Френч. Відділення «Г». Якщо не зможете знайти мене, залиште повідомлення доктору Шпіґельману.

— Відділення «Г», ха? — каже Шнобель. — Гаразд, думаю, сьогодні всі божевільні. Думаю, мені вистачить і того, щоб просто подивитися на цей будинок, оскільки я знаю, що сьогодні можу розраховувати на те, що ви поясните мені все, а то я надто тупий, щоб усе зрозуміти.