Шнобель дивиться на нього, його очі світяться.
— Ти знаєш ще якесь місце, де є достатньо дерев, щоб назвати їх лісом?
Сонні негайно ж відступає. Шнобель не збирається здаватися й повертатися до «Сенд Бар». Він буде йти до кінця. Здебільшого через Емі, але частково і через Джека Сойєра. Сойєр глибоко вразив Шнобеля минулої ночі, ось у чому річ, і тепер Шнобель думає, що кожне його слово — це золото. Сонні вважає, що ці слова взагалі не мають жодного сенсу, але парадом керує Шнобель, тож тепер Сонні припускає, що вони трохи поїздять скрізь, як «Джуніор Джі-Мен». Якщо гра за правилами цього копа затягнеться на довше, ніж на кілька днів, то Сонні зможе потеревенити лише з Мишеням і Диктатором. Док завжди буде поруч зі Шнобелем, не зважаючи ні на що, добре хоч інші двоє здатні прислухатися до здорового глузду.
— Гаразд, — каже Шнобель. — Немає сенсу чесати до Квін-стрит. Ми знаємо, що там немає тієї клятої дороги. Ми повернемося назад. Спробуємо ще раз. Увесь час їдемо чіткою шеренгою. Мишеня, ти знову попереду.
Мишеня киває і готується знову відчути руки на плечах. Він дає газу на своєму «Фет Бою», проїжджає вперед і займає своє місце в черзі. Шнобель їде за ним, Сонні — за Шнобелем, Док і Диктатор займають дві останні позиції.
«П’ять пар очей, — думає Сонні. — Якщо ми не побачимо її й цього разу, то не побачимо ніколи. А ми не побачимо, тому що ця клята дорога десь бозна-де серед штату. Оскільки Мишеня і його дама серця були очманілі від “Максимальної”, вони могли від’їхати на сотні миль, а думати, що катаються кварталом».
Усі уважно оглядають протилежне узбіччя і околицю лісу. П’ять пар очей, як і зазначив Сонні, бачать лише суцільну лінію дубів і сосен. Мишеня прямує в темпі чи то швидкої ходьби, чи то середньої пробіжки, дерева повільно повзуть мимо. На такій швидкості вони можуть навіть розгледіти вкриті мохом стовбури дубів і світлі плями сонячного світла на лісовому ґрунті, який нагадує шар зім’ятого коричнево-сірого фетру. Прихований світ стрімких дерев, промені світла і буреломи ховаються за першим рядом, що стоїть, як сторожа. У межах того світу стежки, які насправді є не стежками, а звивистими лабіринтами між густими стовбурами дерев, ведуть до таємничих галявин. Раптом Сонні бачить зграю білок, які виконують гімнастичні вправи на гілках, що переплітаються, вистрибують під мереживним дахом. Поруч із білками — пташиний двір.
Усе це нагадує йому глибокі ліси Пенсильванії, якими він гуляв, коли був хлопчиком, до того як його батьки продали будинок і переїхали в Іллінойс. Ніколи в житті він не бачив нічого кращого за ті ліси. Сонні дедалі більше переконується, що Мишеня помилився, і вони шукають дім не в тому місці. Раніше Сонні говорив про погані місця, які він принаймні бачив і був у цьому абсолютно впевнений. З досвіду Сонні, погані місця — це ті, які дають зрозуміти, що ти небажаний гість, і розташовані вони, зазвичай, край околиць або неподалік від них.
Улітку, будучи випускником середньої школи, він разом зі своїми двома найкращими друзями — вони теж були фанатами мотоциклів — поїхав у Райс Лейк штату Вісконсин, у нього жили дві двоюрідні сестри, досить симпатичні, щоб похвалитись перед товаришами. Сел і Гарі були в захваті від них, а дівчата вважали байкерів сексуальними і незвичайними. Провівши з ними кілька днів та почуваючись, буквально, п’ятим колесом (чи п’ятим і шостим, залежно, з якого боку рахувати), Сонні запропонував продовжити поїздку на тиждень і, щоб збагатити свій розумовий потенціал, махнути в Чикаґо й витратити там решту грошей на пиво та повій, перш ніж повернутися додому. Сел і Гарі підтримали таку ідею, і на третій день в місті Райс Лейк вони сіли на байки і загарчали на південь, створюючи якомога більше шуму. До 22 : 00 вони геть заблукали. Можливо, через пиво, можливо, через неуважність, але хай би якою була причина, вони з’їхали з шосе. Була темна ніч, вони опинилися на краю фактично неіснуючого міста під назвою Харко. Харко не було на карті, купленій на автозаправці, але, швидше за все, воно розташоване поблизу кордону з Іллінойсом. Харко, здавалося, складалося з покинутого мотелю, геть зруйнованого магазину й порожнього млина. Коли хлопці дісталися до млина, Сел і Гарі почали скаржитись, що вони виснажені, голодні й хочуть повернутись, щоб провести ніч у мотелі.
Сонні, котрий був змучений не менше, поїхав назад разом з ними. Щойно вони звернули в темний двір мотелю, у нього з’явилося погане передчуття щодо цього місця. Повітря було важчим, темрява чорнішою, ніж зазвичай. Сонні здавалось, що це лігвище лихих невидимих привидів. Він побачив їх, коли ті проносились між номерами. Сел і Гарі кепкували над його застереженнями, називали його боягузом, педиком, дівчиськом. Вони виламали двері й розгорнули спальні мішки в голій прямокутній та запилюженій кімнаті. Він перейшов через дорогу і ліг спати в полі. Його розбудив світанок, обличчя було мокре від роси, він звівся на ноги, помочився на високу траву і подивився, чи є мотоцикли біля дороги. Вони стояли там — усі три, вишикувані в рядок перед вибитими дверима. Біля входу до головного двору була вивіска «АЛЬТАНКА ДЛЯ МОЛОДЯТ». Він перетнув вузьку дорогу і витер рукою краплі з блискучих чорних сидінь мотоциклів. У кімнаті, у якій спали його друзі, пролунав дивний звук. Уже тоді до смерті наляканий, Сонні штовхнув виламані двері. Якби він одразу повірив у те, що побачив у кімнаті, то неодмінно б знепритомнів.
Його обличчя налилося кров’ю і слізьми, Сел Турсо сидів на підлозі. Відрубана голова Гарі Райлі лежала в нього на колінах, біля неї було море крові, що просочилася крізь підлогу. Цією кров’ю було вимазано стіни. Розчленоване тіло Гарі лежало на закривавленому спальному мішку. Тіло було оголеним, Сел був одягнений лише в червону закривавлену футболку. Сел сидів з обома підведеними руками — однією тримав ніж із довгим лезом, а в другій була жменя крові. Зводячи перекошене обличчя, він зустрівся із закляклим поглядом Сонні. «Я не знаю, що сталося, — він говорив високим верескливим чужим голосом. — Я не пам’ятаю, щоб я це робив. Як я міг це зробити? Допоможи мені, Сонні. Я не знаю, що сталося».
Втративши дар мови, Сонні, задкуючи, вийшов і кулею помчав на своєму байку. Він не мав чіткого уявлення, куди йому їхати, він знав лише одне — подалі від Харко. Проїхавши зо дві милі, він дістався до маленького містечка, справжнього містечка, в якому жили люди, які зрештою відвели його в офіс шерифа.
Харко — ось що таке погане місце. Через нього померли два його шкільних друга, бо Сел Турсо повісився через шість місяців після того, як його було звинувачено в убивстві другого ступеня і довічно ув’язнено в тюрмі штату. У Харко не було червонокрилих дроздів чи дятлів. Навіть горобці уникали Харко.
Маленький відрізок 35-го? Це лишень приємна та затишна лісова місцевість. Дозвольте, я скажу вам, Сенаторе, Сонні Кантінейро бачив Харко, а це не Харко, це навіть близько не воно. Це зовсім з іншого світу. Вони проїхали вже приблизно півтори милі, але Сонні так нічого й не побачив, крім чудового лісового ландшафту. Це можна назвати лісочком. Він думає, що було б чудово якогось дня приїхати сюди самому, заховати «гарлея» і просто погуляти поміж дубів і сосон по великому фетровому килимі під ногами, спостерігаючи за пташками і навіженими білками.
Сонні роздивляється дерева, що стоять неначе сторожа, насолоджуючись приємними передчуттями, аж раптом якийсь білий спалах мерехтить із темряви з-за величезного дуба. Побачивши блиск, що промайнув за зеленим куполом, йому спершу здається, що це лишень обман зору, ілюзія. Тоді згадавши, що вони шукають, знижує швидкість і їде на узбіччя, щоб побачити серед заплутаного підліску біля підніжжя дуба ржаві дірки і велику чорну літеру «В». Сонні звертає з дороги, і «В» змінюється на «В’ЇЗД». Йому не хочеться вірити, але це, чорт забирай, знак, про який говорив Мишеня. Він робить ще крок, не злізаючи з мотоцикла, і перед ним розгортається увесь напис.
