— Джеку, ти зрозумів, як ти…

— Так. Я перестрибнув. — Хоча його рот вимовляє зовсім інше слово. Буквальне значення цього слова — «горизонтальна дорога». — Здається, я проник сюди, прихопивши з собою кілька предметів з кабінету Шпіґельмана. — Він нахиляється і піднімає плоский камінь із зображеною на ньому квіткою. — Як на мене, то в моєму світі це була копія роботи Джорджиї О’Кіф. А це… — Він показує на чорний обвуглений факел, притулений до однієї стіни. — Я думаю, це була… — Але в цьому світі немає такого слова і те, що він вимовляє, звучить потворно, як лайка німецькою. — Галогенна лампа.

Вона супиться.

— Гал-до-єн-на… лімпа? Лемпа?

Він відчуває, що на його онімілих губах з’являється усмішка.

— Не зважай.

— Але з тобою все гаразд.

Він розуміє, що їй потрібно, щоб з ним усе було гаразд, тож він скаже, що так, але насправді ні. Він хворий і радий цій хворобі. У нього стався любовний напад, від якого йому не вилікуватися. Якщо не враховувати любові до матері, то це почуття було зовсім інше, інший вид любові; хай би що там тлумачив Фрейд — він це відчував уперше. Безперечно, в нього вже були випадки, коли він думав, що закохувався, але це було до сьогоднішнього дня. До того, як він побачив блакить її очей, усмішку і навіть те, як тіні, що падають крізь порваний намет, пливуть по її обличчю, мов косяк риб. У цей момент він би міг кинутися з гори, якби вона попросила, пройшов би крізь палаючий ліс, приніс би полярного льоду, щоб охолодити їй чай, хоча це все одно не означало б, що з ним усе гаразд. Але їй потрібно, щоб так було. Він потрібен Тайлеру.

«Я копісмен», — думає він.

Спершу така концепція здається несуттєвою, порівняно з її красою — її звичайною реальністю, — але згодом він змінює думку. Як завжди. Крім того, що ще його сюди привело? Привело сюди всупереч його волі, маючи найкращі наміри?

— Джеку?

— Так, усе гаразд. Я вже перестрибував раніше. — Але ніколи поруч зі мною не було такої краси, — думає він, — це проблема. Ти — моя проблема, моя леді.

— Так. Приходити і йти — твій талант. Один із твоїх талантів. Мені казали.

— Хто?

— Потім, — каже вона. — Потім. Ще треба зробити велику справу, а поки що мені потрібна хвилинка. Від тебе… у мене перехопило подих.

Джек страшенно радий чути це. Він усвідомлює, що досі тримає її за руку. Він цілує цю руку, як Джуді цілувала його руки у світі з іншого боку стіни, і коли він це робить, то бачить охайні пов’язки на кінчиках її трьох пальців. Він хотів би наважитися обійняти її, але лякає його і її краса, і лишень її присутність. Вона трохи вища за Джуді — можливо, дюйми на два, не більше, — і волосся має світліше, відтінку золотавого нерафінованого меду, що витікає з розламаних стільників. Вона одягнена у звичайний бавовняний халат, білий, з синьою окантовкою, що пасує до її очей. Вузький V-подібний виріз окреслює шию. Подол прикриває коліна. На одній з її босих ніг тонкий майже непомітний браслет. У неї більші груди, ніж у Джуді, стегна трохи ширші. Сестри, можна було б подумати, якби не однакове ластовиння на носі й така сама біла смужка шраму на долоні лівої руки. Джек не сумнівається, що причини шрамів різні, але здобули вони їх в один день і один час.

— Ти її Двійник. Двійник Джуді Маршалл. — Проте слово, яке він вимовляє, зовсім не Двійник, як не дивно і неправдоподібно, він говорить слово арфа.

Замислившись, наскільки близько струни арфи знаходяться поруч одна з одною і що їх розділяє лише один дотик пальця, він вирішує, що слово це було не таке вже й безглузде.

Вона дивиться вниз, усмішка зникає, тоді підводить голову і намагається всміхнутися знову.

— Джуді з іншого боку стіни. Коли ми були дітьми, ми часто розмовляли. Навіть коли ми виросли, то з’являлись одна одній у снах. — Він стривожений, побачивши в її очах сльози, що згодом стікають щоками. — Я довела її до божевілля? Я позбавила її глузду? Будь ласка, скажи, що ні.

— Ні, — каже Джек. — Вона йде по туго натягненому канату, але ще не впала. Вона сильна.

— Ти маєш повернути їй Тайлера, — каже Софі. — Для обох нас. Я ніколи не мала дітей. Я не можу мати дітей. Я стала… жертвою насильства, розумієш. Коли була зовсім юною. Наді мною позбиткувався той, кого ти добре знав.

У Джека з’являється жахлива впевненість. Навколо них колихається пошматований намет, який зітхає дивовижно-ароматним бризом.

— Це був Морґан? Морґан Орріс?

Вона схиляє голову, і це, мабуть, на краще. На обличчі Джека в цей момент з’являється потворний оскал. У цей момент в нього виникає бажання вбити Двійника Мограна Слоута знову. Спочатку він думає, щоб розпитати, що саме сталося, а тоді вирішує, що не варто

— Скільки тобі тоді було?

— Дванадцять, — каже вона… Як Джек і думав.

Це сталося того самого року, коли Джекі теж було дванадцять і він приходив сюди, щоб урятувати матір. Але чи приходив він сюди? Чи це справді Території? В нього дещо не такі відчуття. Майже… але не зовсім.

Його не дивує, що Морґан міг вчинити насильство над дитиною дванадцяти років і зробити будь-що, щоб вона не могла мати дітей. Взагалі. Морґан Слоут, якийсь час відомий як Морґан Орріс, хотів владарювати над не одним світом чи двома, а всім всесвітом. То чого вартувало людині з такими амбіціями позбиткуватись над кількома дітьми.

Вона ніжно, неначе пір’їною, проводить пальцем у нього під очима і дивиться на нього зі здивуванням.

— Чому ти плачеш, Джеку?

— Минуле, — каже Джек. — Хіба не воно завжди спричиняє сльози? — І думає про матір, яка сидить біля вікна, курить сигарету і слухає по радіо «Божевільні руки». — Так, саме минуле. Воно болить, і ти нічого не можеш вдіяти.

— Можливо, і так, — погоджується вона, — але сьогодні в нас немає часу думати про минуле. Сьогодні ми маємо думати про майбутнє.

— Так, але чи не міг би я поставити бодай кілька запитань?..

— Гаразд, але лише кілька.

Джек розтуляє рот, намагається говорити, але в нього виходить лише смішний невеличкий набір звуків і нічого більше.

— Маю зізнатись, — каже він їй. — У мене теж перехопило від тебе подих.

На щоках Софі з’являється легкий рум’янець. Вона розтуляє рот, щоб щось сказати… а тоді затуляє його знову. Джеку хотілося б, щоб вона говорила, але разом із тим він радий, що вона замовкла. Він ніжно стискає її руки, і вона дивиться на нього широко розплющеними блакитними очима.

— Я знав тебе? Коли тобі було дванадцять?

Вона хитає головою.

— Але я бачив тебе.

— Можливо. У великому наметі. Моя мати була служницею Доброї Королеви. Я теж була… наймолодшою. Ти міг бачити мене тоді.

Джеку знадобився якийсь час, щоб вирівняти дихання, тоді він веде далі. Часу мало. Вони обоє це знають. Здається, він відчуває його швидкоплинність.

— Ви з Джуді Двійники, але жодна з вас не подорожувала — вона ніколи не була тут, а ти ніколи не була там. Ви… говорите крізь стіну.

— Так.

— Коли вона писала ті речі, це ти нашіптувала їй крізь стіну?

— Так. Я знала, що надто сильно тисну на неї, але була змушена. Змушена! Це не просто питання повернення її дитини, хоча це теж важливе. На те були і набагато серйозніші причини.

— Наприклад?

Вона хитає головою.

— Не я маю тобі про це розповісти. А той, хто набагато величніший.

Він розглядає крихітні пов’язки на кінчиках її пальців і розмірковує щодо того, як Софі і Джуді намагалися пробратися крізь стіну одна до одної. Морґану Слоуту, швидше за все, було достатньо одного лише бажання, щоб він міг стати Морґаном Оррісом.

Коли Джеку було дванадцять, він зустрічав і інших, хто мав таки талант. Не він; він завжди був єдиний у своєму роді і завжди був Джеком у обох світах. Джуді та Софі, однак, не можуть перестрибувати з однієї реальності в іншу. Щось не пускає їх. Вони могли лише перешіптуватися крізь стіну між світами. На те мали б бути важливі причини, але в даний момент він не може вигадати жодної.