— Я не хворий на рак, принаймні наскільки мені відомо, і ніякий колишній зек теж не хоче мене вбити. Усі мої давні справи, більшість із них, у будь-якому разі, спокійно лежать в архіві поліції Лос-Анджелеса. Так, безперечно, мене дещо турбує останнім часом, і я мав би передбачити, що ти це помітиш. Але я б не хотів, ну, не знаю, обтяжувати тебе цим, допоки сам у всьому не розберуся.

— Скажи мені одну річ, гаразд? Ти йдеш назустріч чи тікаєш?

— На це питання немає відповіді.

— Побачимо. Їжа ще не готова? Я вмираю як хочу їсти, буквально вмираю з голоду. Ти готуєш надто повільно. У мене все було б готово ще десять хвилин тому.

— Зачекай, не жени, — каже Джек. — Усе майже готове. Проблема у твоїй ненормальній кухні.

— Найзручніша кухня у всій Америці. Можливо, у всьому світі.

Вислизнувши з відділку поліції досить швидко, щоб уникнути марних розмов із Дейлом, Джек підкорився пориванню, зателефонував Генрі та запропонував приготувати вечерю на них двох. Кілька хороших стейків, пляшка доброго вина, смажені грибочки, овочевий салат. Усе необхідне він міг купити у Френч Лендінґу. Джек готував раніше для Генрі вже три чи чотири рази, а також Генрі одного разу приготував колосальну дивну вечерю для Джека. (Покоївка зняла всі трави і приправи з полички, щоб там протерти пил, а тоді поклала все не на свої місця.) Що він робив у Френч Лендінґу? Джек відповів, що все пояснить під час зустрічі. О пів на дев’яту вечора він уже був перед просторим білим фермерським будинком, привітавшись з Генрі, поніс продукти та примірник книжки «Похмурий дім» на кухню. Він кинув книжку на край стола, відкоркував вино, наповнив склянку для господаря, тоді для себе, а відтак почав готувати. Йому знадобилось кілька хвилин, щоб зорієнтуватися в ексцентричній кухні Генрі, у якій речі були розставлені не так, як зазвичай: сковорідки до сковорідок, ножі до ножів, каструлі до каструль, — а відповідно до того, що саме хочеш приготувати. Якщо Генрі хотів швидко приготувати форель на грилі з молодою картоплею, то йому потрібно було лише відчинити відповідну шафку і знайти там увесь потрібний посуд. Усе було поділено на чотири основні категорії (м’ясо, риба, птиця й овочі) з багатьма підгрупами і підпідгрупами в кожній категорії. Така систематизація збила з пантелику Джека, оскільки йому довелося заглянути не в одну шафку, до того ж віддалену одна від одної, щоб знайти сковорідку чи лопатку, які він шукав. Поки Джек нарізав, розглядав шафки і готував, Генрі, накривши стіл на кухні, поставивши тарілки й поклавши срібні прибори, умостився, щоб узяти на кпини свого заклопотаного друга.

Він уже розкладає стейки по тарілках, гриби викладає навколо них. По центру стола ставить величезну дерев’яну салатницю. Генрі говорить, що дуже смачно, ковтає вина і каже:

— Якщо ти досі не хочеш говорити про те, що тебе непокоїть, хай би що то було, принаймні розкажи мені, що відбувалось у відділку. Думаю, дуже мало сумнівів, що викрали ще одну дитину.

— Мені не хотілося б таке казати, але сумнівів майже немає. Це хлопчик на ім’я Тайлер Маршалл. Його батька звати Фред Маршалл. Він працює в «Ґольці». Ти його знаєш?

— Давненько ж я купував комбайн, — каже Генрі.

— Найперше, що мене одразу ж приголомшило, — це те, що Фред Маршалл виявився досить милим, — каже Джек, а тоді продовжує розповідати все детально, нічого не випускаючи, усе про вечірні події та відкриття, крім однієї, крім третьої думки — невимовленої.

— Ти справді напросився відвідати дружину Маршалла? У психіатричному відділенні лютеранської лікарні округу Френч?

— Так, — каже Джек. — Я туди збираюся завтра.

— Я не розумію. — Генрі їсть, допомагаючи собі ножем, наколюючи їжу виделкою, відділяючи вузькі смужки стейку. — Навіщо тобі бачитись із матір’ю?

— Тому що, так чи інакше, але я думаю, вона до цього якось причетна, — каже Джек.

— Ой, та ну, облиш. Власна мати хлопчика?

— Я ж не кажу, що вона Рибак, звичайно, що ні. Але, зі слів її чоловіка, поведінка Джуді Маршалл змінилась ще до того, як зникла Емі Сент-Пір. З кожним убивством їй ставало дедалі гірше і гірше, і так аж до того дня, коли зник її син, — вона зовсім з глузду з’їхала. Тоді чоловік був змушений відвезти її до лікарні.

— Як на мене, то в неї був чудовий привід, щоб зламатись.

— Вона з’їхала з глузду ще до того, як їй сказали про сина. Її чоловік думає, що вона володіє екстрасенсорними здібностями! Він каже, що вона передбачила вбивство заздалегідь, вона знала, що Рибак уже близько. І знала, що її син зник, ще до того, як вони знайшли велосипед: коли Фред Маршалл прийшов додому, він уже застав її, коли та дерла стіни і верзла нісенітниці. Геть вийшла з-під контролю.

— Ми часто чуємо, що мати раптом усвідомлює якусь загрозу або передбачає негаразди дітей. Психологічний зв’язок. Звучить, як мумбо-юмбо, але таке є.

— Я не вірю в екстрасенсорні здібності і не вірю в збіг обставин.

— Тоді про що ти говориш?

— Джуді Маршалл щось знає, і це щось справді важливе. Фред не може цього помітити — він дивиться надто близько, і Дейл також не може помітити. Тобі варто було б почути, як він це розповідав.

— То що, на твою думку, вона знає?

— Гадаю, вона може знати, хто це зробив. Думаю, це має бути хтось із її близьких. Хай би хто це був, вона знає ім’я, і це довело її до божевілля.

Генрі супиться і, використовуючи свою особливу техніку, бере ще один шматочок стейка:

— Тож ти вирішив поїхати до лікарні, щоб у неї все випитати, — каже він нарешті.

— У принципі, так.

За цими словами западає таємнича тиша. Генрі мовчки відрізає шматочок м’яса, пережовує те, що відрізав, і запиває вином «Каберне-Совіньйон».

— Як там твій виступ у ролі діджея? Усе гаразд?

— Усе було дуже гарно. Усі чарівні старі життєлюби відривались на танцполі, навіть ті, що в інвалідних візках. Лише один тип мене трохи дратував. Він грубо поводився з жінкою на ім’я Еліс, попросив мене поставити «Кошмар леді Маґовен», але ж такої пісні взагалі не існує, як тобі, мабуть, відомо…

— «Сон леді Маґовен» Вуді Германа.

— Молодець. Річ у тім, що в нього був жахливий голос, який лунав неначе із самого пекла! Але в мене все одно не було із собою платівки Вуді Германа, тож він попросив «Не можу почати» Бенні Беріґана, яка колись була улюбленою піснею Роуді. Це наклалося на мої дурнуваті вухо-галюцинації та все таке, мене так збентежило, я сам не розумію чому.

Кілька хвилин вони зосереджуються на своїх тарілках.

— Про що ти думаєш, Генрі?

Генрі нахиляє голову, прислухаючись до свого внутрішнього голосу. Насупивши брови, він опускає виделку. Внутрішній голос і надалі вимагає його уваги. Він дає лад своїй похмурості й дивиться на Джека.

— Хай би про що ти говорив, ти все одно думаєш, як коп.

Джек підозрює, що це був не комплімент.

— Що ти хочеш цим сказати?

— Копи мають зовсім інше бачення, ніж усі інші. Коли коп дивиться на когось, то насамперед він цікавиться, чим той завинив. Думка про невинуватість ніколи їм не спадає. Для досвідченого копа, який пропрацював уже не менше десяти років, а то й більше, усі, хто не коп, — винні. Просто більшість іще не впіймали.

Генрі описав не одну дюжину чоловіків, з якими Джеку коли-небудь доводилось працювати.

— Генрі, звідки ти про все це знаєш?

— Я це бачу по їхніх очах, — каже Генрі. — Саме так полісмени сприймають навколишній світ. Ти полісмен.

Джек випалює:

— Я копісмен. — Жах, він червоніє. — Вибач, ця дурнувата фраза крутилась і крутилась у моїй голові й просто вихопилася.

— Чому б нам не прибрати посуд і не розпочати «Похмурий дім»?

Склавши на купу кілька тарілок біля раковини, Джек бере книжку з віддаленого кінця стола і прямує за Генрі до вітальні. Дорогою, як завжди, зупиняється, щоб роздивитись студію свого друга. Двері з великим склом трохи прочинені до звукоізольованої кімнати, він бачить стіни, вкриті пірамідальним рельєфом, і електронне обладнання: мікрофон і програвач, які щойно повернулися з притулку Макстона і які були вже знову під’єднані перед м’яким стільцем, що крутиться; програвач для дисків і відповідний цифро-аналоговий адаптер під рукою, поруч мікшерний пульт і масивний магнітофон у сусідстві з великим вікном, що межує з кухнею. Коли Генрі планував студію, Роуді просила, щоб було вікно, бо, як пояснювала, хотіла мати можливість спостерігати, як він працює. Дротів не видно. Дисципліною і акуратністю студія нагадувала капітанську каюту на кораблі.