— Так, — чинно каже вона. — Хочете чаю?

— Ні, дякую.

— А я вип’ю. Це дуже, дуже хороший чай. На смак він нагадує каву. — Вона зводить брови і знову запитує його, але цього разу лише веселим поглядом.

Він хитає головою. Не підводячись зі стільця, Тенсі наливає собі в склянку зо два пальці бренді і ставить пляшку назад на стіл. Персонаж на її склянці, як бачить Джек, — Скубі-Ду. Тенсі робить ковток зі склянки.

— Смачно. У вас є подружка? Я могла б бути вашою подружкою, особливо, якщо ви даруватимете мені такі чудові квіти. Я поставила їх у вазу. — Вона це каже якось викривлено, що схоже на «вас-с-су». — Бачите?

На робочій поверхні кухні лілії з долини нахилились у скляній банці, наполовину наповненій водою. Без Територій вони довго не проживуть. Джек припускає, що швидше цей світ отруїть їх, ніж вони зможуть із ним упоратися. Кожна крапля доброти, яку вони віддають навколишньому світу, відбирає часточку їхнього аромату. Він розуміє, що Тенсі тримається на плаву завдяки тому, що залишилося в ліліях від Територій, — коли вони загинуть, захисний образ маленької дівчинки розсиплеться на порох, і її, мабуть, поглине божевілля. Він готовий дати голову на відсіч, що це божевілля наслав їй Ґорґ.

— У мене є хлопець, але це пусте. Його звати Лестер Мун. Шнобель зі своїми друзями називають його Смердючий Сир, але я не знаю чому. Лестер не такий уже й смердючий, принаймні коли тверезий.

— Розкажіть мені про Ґорґа, — каже Джек.

Відвівши мізинець від склянки Скубі-Ду, Тенсі робить ще один ковток кавового бренді. Вона супиться.

— О, про це, насправді, не дуже хочеться говорити.

— Я хочу знати про нього, Тенсі. Якщо ви допоможете мені, я зможу вас запевнити, що він ніколи не потурбує вас знову.

— Справді?

— І ви допоможете мені знайти того, хто вбив вашу доньку.

— Я не можу зараз про це говорити. Це мене надто засмучує. — Тенсі проводить рукою над колінами, неначе змітає крихти.

Вона супить обличчя, а в очах з’являється новий вираз. На якусь мить відчайдушна, незахищена Тенсі піднімається на поверхню, котра щомиті може кинутися у вир горя, божевілля і гніву.

— Ґорґ має людську подобу, чи, можливо, він має якийсь інакший вигляд?

Тенсі надто повільно хитає головою з боку в бік. Вона знову заспокоює, опановує себе і може контролювати емоції.

— Ґорґ не має людської подоби. Зовсім ні.

— Ви казали, він дав вам пір’їну, яка тоді була у вас. Він схожий на птаха?

— Ґорґ не схожий на птаха, він і є птах. І хочете знати, який саме? — Вона нахиляється вперед, на обличчі з’являється вираз шестирічної дівчинки, котра хоче розповісти про найгірше, що вона знає в житті. — Ворон. Це був великий старий ворон. Увесь чорний. Але не блискуче-чорний. — Її очі розширюються в міру серйозності того, що вона каже. Погляд стає серйозним від усвідомлення того, що їй доведеться сказати. — Він прийшов з нічного берега Плутона, з поеми, яку ми вчили з місіс Норманді в шостому класі. «Ворон» Едґара Аллана По.

Тенсі випростовується, задоволена, що продемонструвала своє знання з історії літератури. Джек припускає, що на обличчі місіс Норманді, мабуть, з’явився б такий самий задоволений вираз, як зараз на обличчі Тенсі, але в погляді вчительки не сяяло б таке яскраво виражене божевілля.

— Нічний берег Плутона — це не частина цього світу, — веде далі Тенсі. — Ви знали це? Це поруч із цим світом, за ним. Вам треба знайти двері, якщо хочете туди зайти.

Джек раптом розуміє, що вона говорить, як Джуді Маршалл, але Джуді розповідала з неймовірною хоробрістю у глибині душі, що врятувало її від божевілля. Тієї миті, коли йому на думку спадає Джуді Маршалл, він неймовірно сильно хоче її побачити. Йому здається, що Джуді — ключ до загадки, що його оточує. А якщо вона ключ, то вона і двері, які цей ключ відмикає. Джек хоче вийти з темної спотвореної атмосфери «Ейрстріма» Тенсі; йому кортить скасувати зустріч із Грізною П’ятіркою і помчати по шосе через пагорб до Ардена і гнітючої лікарні, у якій сяюча Джуді Маршалл здобула свободу в замкненому психіатричному відділенні.

— Але я ніколи не хотіла знайти ці двері, тому що я не хочу йти туди, — виспівуючи, говорить Тенсі. — Нічний берег Плутона — це поганий світ, там все у вогні.

— Звідки ви це знаєте?

— Мені розповідав Ґорґ, — шепоче вона. Тенсі швидко відводить погляд і переводить його на склянку зі Скубі-Ду. — Ґорґ любить вогонь. Але не тому, що він дає тепло. Тому, що він спалює усе вщент, і це робить його щасливим. Ґорґ каже… — Вона хитає головою і підносить склянку до рота.

Замість того щоб пити, вона нахиляє рідину в склянці так, щоб хлептати її язиком. Тенсі плавно переводить очі, щоб зустрітися з його поглядом.

— Я думаю, мій чай магічний.

«Закладаюся, так і є», — думає Джек, і його серце розривається, коли він дивиться на тендітну Тенсі, яка заблукала.

— Тут ти не можеш плакати, — каже вона йому. — Схоже на те, що ти хочеш плакати, але не можна. Місіс Норманді не дозволяє. Проте ти можеш мене поцілувати. Ти хочеш поцілувати мене?

— Звичайно, що так, — каже він. — Але місіс Норманді цілуватися також не дозволяє.

— Ох. — Тенсі знову хлебче свій напій. — Ми зможемо зробити це пізніше. І ти можеш обійняти мене, як Лестер Мун. І все, що Лестер робить зі мною, ти теж можеш робити.

— Дякую, — каже Джек. — Тенсі, ти можеш мені ще сказати, що говорив тобі Ґорґ?

Вона схиляє голову, ховає і випинає губи.

— Він казав, що прийшов сюди через палаючу діру із краями-пелюстками. Він сказав, що я як матір маю допомогти своїй доньці. У вірші її звати Ленор, але її справжне їм’я Ірма. І він сказав… він сказав, що жалюгідний стариган з’їв її ногу і що з Ірмою могло статись ще гірше.

На кілька секунд Тенсі, здається, поринає у свій внутрішній світ, зникає за нерухомою оболонкою. Її рот досі напіврозтулений, очі навіть не кліпають. Коли вона повертається звідти, де була, то стає схожою на статую, що повільно оживає. Вона говорить так тихо, що її навіть важко почути.

— Я хотіла розправитися з тим стариганом, добряче розправитись. Але ви дали мені прекрасні лілії та сказали, що він не той. Він же не той, правда?

Джеку хочеться кричати.

— Він сказав, — шепоче Тенсі з недовірою, — що з Ірмою могло статись ще гірше. Він не сказав, що саме. Він показав мені. І коли я побачила, то думала, що очі мої горять. А втім, я все одно бачила.

— Що ви бачили?

— Велике-велике місце, усе у вогні, — каже Тенсі. — У вогні, що здіймається вгору. — Вона замовкає, її тіло струшує внутрішній землетрус, він починається від обличчя, спускається вниз і виходить з кінчиків пальців. — Ірми там немає. Ні, немає. Вона померла, і жалюгідний стариган з’їв її ногу. Він надіслав мені листа, але я його не отримувала, тож Ґорґ прочитав мені. Я не хочу думати про той лист. — Вона говорить, як маленька дівчинка, котра описує те, що щось почула про когось або вигадала.

Щільна завіса з’являється між Тенсі й побаченим та почутим нею, саме ця завіса дозволяє їй функціонувати. Джек знову замислюється, що буде з нею, коли лілії зів’януть.

— А зараз, — каже вона, — якщо ви не збираєтеся мене цілувати, вам час іти. Я хочу трохи побути сама.

Здивований її рішучістю, Джек підводиться і починає говорити щось ввічливе і безглузде. Тенсі рукою показує йому на двері.

Надворі повітря наповнилося важкими, неприємними запахами, змішаними з невидимими хімічними речовинами. Лілії з Територій зберегли більше сили, ніж Джек міг собі уявити, більше ніж достатньо, щоб наповнити ароматом і очистити простір Тенсі. Земля під ногами Джека витоптана й випалена, у повітрі витає запах перегорілої кислоти. Джек ледь не змушує себе дихати, коли йде до пікапа, але чим більше він вдихає, тим швидше повертається до звичайного світу. Проте тепер він відчуває, що його світ отруйний. Він хоче лише одного: піднятись Шосе-93 до місця огляду, яке любить Джуді Маршалл, і прямувати через Арден до автостоянки, проминути двері лікарні, подолати бар’єри доктора Шпіґельмана і наглядача Джейн Бонд, аж доки зможе знову знайти життєдайну присутність Джуді Маршалл.