Ведучий описує дії колишнього лейтенанта Сойєра попередньої ночі, і Ванді Кіндерлінґ відригується жовч. Вона хапає склянку, що стоїть на столику коло ліжка, і гасить внутрішню пожежу трьома ковтками горілки.

Ґорґ, який, здається, якраз доречний відвідувач таких, як Ванда, не звертає жодної уваги на новини, бо він десь далеко, у Потойбіччі.

Чарльз Бернсайд зараз у своєму ліжку в притулку Макстона насолоджується снами, проте не зовсім своїми, вони надходять від іншої істоти з іншої реальності й зображають світ, який він, власне, ніколи не бачив. Одягнені в лахміття, поневолені діти плетуться своїми закривавленими ніжками повз язики полум’я і крутять величезні колеса, а ті, своєю чергою, повертають ще більші, що надає руху зловісним двигунам, двигунам руйнування, які знаходяться високо-високо в чорно-червоному небі. Велике поєднання! Їдкий сморід розплавленого металу і чогось мерзенного, чогось схожого на сечу дракона, утворює в повітрі важкий запах відчаю. Ящірки-демони підхльостують дітей товстими хвостами, щоб ті рухалися далі. Просто неможливо чути шум гуркоту і ляскання, нестерпних і жахливих важких ударів. Ці сни приносять безмежне і спотворене задоволення кращому другу Берні і його люблячому господарю, містеру Маншану.

Покинувши відділення «Маргаритка», минувши красивий вестибюль, перетнувши маленьку кімнатку Ребекки Вілас, можна побачити Живчика Макстона, якого цікавлять питання буденніші. Маленький телевізор на полиці над сейфом транслює небачений образ Навіженого Угорця Грабовського, який здобув цілковиту перемогу над Венделлом Ґріном, завдавши удару надпотужним кишеньковим ліхтариком, але Живчик майже не помічає цього дивовижного моменту. Йому треба придумати, де взяти тринадцять тисяч доларів, які він заборгував своєму букмекеру, адже в нього є лише половина цієї суми. Вчора прекрасна Ребекка їздила до Міллера і зняла там більшу частину його прихованих заощаджень. Він також може використати приблизно дві тисячі доларів зі свого особистого кредитного рахунку, але повернути їх доведеться до кінця місяця. Залишається шість тисяч, і це змушує Живчика звернутись до так званої креативної бухгалтерії. На щастя, креативна бухгалтерія — це якраз спеціальність Живчика, і коли він починає обмірковувати варіанти, то бачить, що труднощі можна подолати.

Зрештою, він же й пішов у бізнес, у першу чергу, щоб вкрасти якомога більше грошей, чи не так? Якщо не враховувати обслуговування міс Вілас, то злодійство — це єдина діяльність, що дає йому задоволення. Сума практично не має значення: як ми вже бачили, Живчику так само приємно видурити дріб’язки у родичів, котрі прийшли на Свято полуниці, як і виманити в уряду десять чи п’ятнадцять тисяч доларів. Утіха в тому, що все це йому минається безкарно. Отже, йому треба шість тисяч; чому б йому не взяти десять? Тоді він зможе не чіпати кредитного рахунку, а також у нього залишиться ще дві тисячі, щоб знову грати. Він веде в комп’ютері подвійну бухгалтерію, тож легко може зняти гроші з банківського рахунку так, щоб наступна державна аудиторська перевірка, яка буде десь через місяць, не знайшла порушень. Якщо аудитори вимагатимуть облік банківських операцій, навіть на такий випадок у нього є кілька трюків. Проте дуже погано, що скоро перевірка — Живчик хотів би мати трохи більше часу, щоб залатати дірки. Проблема не в тому, що він втратив тринадцять тисяч доларів. Проблема в тому, що він втратив їх невчасно. Щоб краще розібратися із цим, Живчик бере клавіатуру і вводить команду комп’ютеру, щоб роздрукувати декларації двох бухгалтерій. До того часу, як тут з’являться аудитори, ці сторінки він знищить через канцелярську паперорізальну машинку, звідки вони вийдуть, як макарони.

Давайте перейдемо від однієї форми божевілля до іншої.

Після того як власник трейлерного парку «Холідей» тремтячим указівним пальцем показує на помешкання Френо, Джек їде ґрунтовою дорогою, дедалі більше сумніваючись. «Ейрстрім» Тенсі останній і найнедогляненіший серед чотирьох трейлерів, що вишикувалися в ряд. Біля двох із них ростуть квіти, третій — обтягнений зеленими смугастими тентами, які роблять його схожим на будинок. Четвертий трейлер не оздоблений нічим. Навколо нього забур’янені засохлі квіти, що зрідка пробиваються крізь уторовану землю. Штори опущені. Його огорнули горе і втрата, над ним висить невезіння, і Джек би це помітив, якби зупинився, щоб задуматись. Незрозуміло чому, але трейлер має вигляд покинутого. Горе зруйнувало його, як руйнує людину. І коли Джек виходить із машини і підходить до шлакоблоків перед входом, він сумнівається в тому, чому приїхав сюди. Джек починає усвідомлювати, що не може нічим допомогти Тенсі Френо, окрім як просто поспівчувати.

Він починає розуміти, що під сумнівами приховуються його справжні почуття, що пов’язані з дискомфортом, який породжує трейлер. Він просто не хоче туди заходити. Але він не може зупинитися на півдорозі, має продовжувати шлях уперед. Джеків погляд зупиняється на килимку перед входом (для нього це частина звичайного світу, світу який уже, здається, починає зникати навколо нього), піднімається на найвищу сходинку і стукає у двері. Нічого не чути. Можливо, вона досі спить і зовсім не хоче прокидатись. Якби він був Тенсі, то залишався б у ліжку стільки, скільки це було б можливо. Якби він був Тенсі, то пролежав би в ліжку не один тиждень. Ще раз долаючи бажання піти, Джек стукає у двері й каже:

— Тенсі? Ви прокинулися?

Тихий голос зсередини відповідає:

— Прокинулася, а що?

«Ах-ох», — думає Джек і каже:

— Ви підвелися з ліжка? Я Джек Сойєр, Тенсі. Ми зустрічались вчора увечері. Я допомагаю поліції, і я казав, що прийду сьогодні.

Він чує кроки, що наближаються до дверей.

— Ви той чоловік, який дав мені квіти? То був милий чоловік.

— То був я.

Клацає замок, і клямка повертається. Двері відчиняються, утворивши лише маленьку щілинку. З темряви видніється частинка блідого обличчя з оливковим відтінком і блищить одне око.

— Це ви. Заходьте, швидко. Швидко. — Вона поступається, трішки прочиняє двері, щоб він міг лише протиснутися.

Коли він заходить усередину, вона гучно зачиняє двері і знову замикає.

Штори на вікнах затемнюють інтер’єр довгого трейлера, лише з країв просочується світло. Одна тьмяна лампа горить над раковиною, інша освітлює столик, на якому стоїть пляшка з-під кавового бренді, брудна склянка із зображенням мультиплікаційного персонажа і фотоальбом. Світло лампи освітлює щонайменше половину стільця, що стоїть поруч зі столом. Тенсі Френо відходить від дверей і ступає на два ніжні кроки до нього. Вона нахиляє голову і складає руки під підборіддям. Затуманений, трохи скляний погляд її очей лякає Джека. Навіть якщо говорити про здоровий глузд, враховуючи найширші, найглибші його аспекти, то все одно не можна сказати, що ця жінка сповна розуму. Він навіть не уявляє, що їй сказати.

— Можливо ви хочете… сісти? — Вона як господиня цього дому показує на дерев’яний стілець із високою спинкою.

— Якщо ви не проти.

— Чому я маю бути проти? Я збираюсь сісти на свій стілець, то чому б вам не сісти на цей?

— Дякую, — каже Джек і сідає, спостерігаючи, як вона плавно йде до дверей і перевіряє, чи вони замкнені.

Переконавшись, Тенсі блискуче всміхається до нього і йде нечутними кроками назад до стільця. Граційно, як качка-балерина. Коли вона опускається на стілець, він промовляє:

— Ви боїтеся когось, хто може прийти сюди, Тенсі? Є хтось, через кого ви змушені замикати двері?

— О так, — каже вона, нахиляючись уперед, і зводить брови, як маленька дівчинка, котра перебільшує серйозність. — Але це не хтось, а щось. І я ніколи, ніколи не впущу більше його у свій дім, нізащо. Але я впускатиму вас, тому що ви дуже мила людина і ви дали мені ці чудові квіти. І ви теж дуже гарний.

— Ґорґ — це і є той, кого ви не хочете впускати, Тенсі? Ви боїтесь Ґорґа?