— Я в цьому глибоко сумніваюсь, — спокійно каже Дейл, маючи на увазі мобільний, який вони взяли з речових доказів.

Блек хапає Поттера за вузькі плечі, скручує його, а наприкінці коридору так сильно штовхає, що той ледь не падає на підлогу. Поттер утримує рівновагу. Його змучене обличчя сповнене болю й гідності.

— Теж мені поліцейські, — каже Джек.

Він говорить це не надто голосно чи злобно, але обоє обертаються.

— Ще раз побачу, що ви образили арештованого, я зателефоную в Медісон, щойно ви поїдете. Я розповім їм усе, що про вас думаю, і, повірте, поліцейські мене послухають. Ваша позиція в цій справі надто агресивна і має примусовий характер, тож може мати незворотні наслідки. Ви дієте непрофесійно, і це погано відбивається на репутації штату Вісконсин. Або ви поводитесь пристойно, або я вам гарантую, що до наступної п’ятниці ви шукатимете роботу охоронця.

Хоча він не підвищує голос, проте Блек і Браун немов зменшуються з кожним його словом. Після того як він закінчує, вони стають схожими на двох покараних дітей. Дейл дивиться на Джека з глибокою повагою. Лише Поттер, здається, залишився байдужим; він дивиться вниз, на свої руки в кайданках, очима, які десь геть далеко.

— А тепер ідіть, — каже Джек. — Забирайте свого арештованого, беріть свої записи у справі і забирайтесь.

Блек розтуляє рот, щоб щось сказати, а тоді знову затуляє його. Вони йдуть. Коли двері за ними зачиняються, Дейл дивиться на Джека і дуже тихо промовляє:

— Йой.

— Що?

— Ніби ти не розумієш, — каже Дейл.

Джек знизує плечима:

— Вони займатимуться Поттером, тож у нас є трохи часу. Має ж бути хоча б щось добре за сьогоднішній вечір.

— Що ти дізнався від нього? Нічого?

— Ім’я. Можливо, воно нічого нам і не дасть. Чарльз Бернсайд. Прізвисько Чаммі. Ти коли-небудь чув про нього?

Дейл випинає верхню губу і, задумавшись, розтягує, а тоді відпускає її, мотає головою.

— Саме ім’я, здається, відлунює десь у пам’яті, але, швидше за все, через те, що воно поширене. Прізвиська такого не чув.

— Він був будівельником, підрядником, махінатором у Чикаґо близько тридцяти років тому. Принаймні, за словами Потсі.

— Потсі, — каже Дейл. Скоч, яким прикріпили плакат із написом «ОДИН ДЗВІНОК ОЗНАЧАЄ ОДИН ДЗВІНОК», почав відклеюватись у кутиках. Дейл погладжує його, намагаючись знову приклеїти і, здається, робить це абсолютно машинально. — Ви з ним добре подружилися, чи не так?

— Якщо можна так сказати, — каже Джек. — Хто ж такий цей Чаммі Бернсайд? Що ж це за Чорний Дім?

— Який ще Чорний Дім?

— Перш за все — це власна назва. Чорний — велика літера «Ч», Дім — велика літера «Д». Ти коли-небудь чув, щоб тут, в окрузі, називали так якийсь будинок?

— Ні, чорт забирай, — сміється Дейл.

Джек посміхається у відповідь. Але це не безтурботна дружня усмішка, а та, яка з’являється на його обличчі під час допитів. Бо зараз він копісмен. Він помічає веселе мерехтіння в очах Дейла.

— Ти впевнений? Не поспішай. Подумай.

— Я ж кажу тобі, ні. Люди в наших краях не називають будинки. О так, старенькі міс Ґрем і міс Пентл назвали свій будинок, що з іншого боку від міської бібліотеки, «Жимолость», тому що кущі жимолості ростуть у них перед парканом, але це єдиний будинок у наших краях, який має назву.

Джек знову помічає мерехтіння.

В очах Поттера, якому поліція штату Вісконсин висуне звинувачення в убивстві, Джек жодного разу не побачив такого глибокого мерехтіння під час їхньої розмови. Тому що Поттер був чесним. А Дейл не чесний.

«Проте я маю бути чемним із ним, — каже Джек сам до себе. — Тому що він і сам не знає, що він не чесний. Як таке може бути?»

Неначе у відповідь він чує голос Чиказького Потсі: «Один хлопець розповідав мені, що там ніколи не світить сонце, навіть коли воно сяє на небі… він казав, що люди там втрачають свої тіні, як у казці».

Спогад — це тінь; кожен коп, якому коли-небудь доводилось відновлювати картинку злочину чи нещасного випадку із суперечливих доказів очевидців, це добре знає. Цікаво, чи можна сказати, що Чорний Дім, про який розповідав Потсі, — це те ж саме? Чи, можливо, він узагалі не має тіні? Реакція Дейла (який зараз, повернувшись обличчям до плаката, старанно потирає скоч із серйозним виразом обличчя, неначе він рятує жертву серцевого нападу просто на вулиці, виконуючи все за інструкцією, до приїзду швидкої) підказує Джеку, що, швидше за все, — так, те ж саме. Три дні тому він би не дозволив собі розглядати таке припущення, але три дні тому він ще не повертався на Території.

— За даними Потсі, це місце здобуло репутацію будинку з привидами ще до того, як його було повністю добудовано, — каже Джек наполегливіше.

— Ні. — Дейл переходить до напису про збори А.А і А.Н. Він старанно розглядає скоч і навіть не дивиться на Джека. — Це мені абсолютно ні про що не говорить.

— Точно? Один чоловік ледь не стік кров’ю до смерті. Інший впав, що призвело до паралічу. Люди скаржились, уважно послухай, Дейле, за словами Потсі, люди скаржились, що втрачали свої тіні. Вони їх не бачили навіть опівдні, коли ясно світило сонце. Хіба ж це не дивно?

— Звичайно, що так, але я не пам’ятаю жодної такої історії.

Коли Джек починає підходити до Дейла, Дейл відступає. Він ледь не тікає, хоча капітан Ґілбертсон не з лякливих. Це трохи смішно, трохи сумно, трохи жахливо. Він не усвідомлює, що робить це. Джек у цьому впевнений. Тут є тінь. Джек бачить її, і Дейл деякою мірою знає, що Джек її бачить. Якщо Джек сильно постарається, то Дейл теж її побачить… а Дейл цього не хоче. Бо це погана тінь. Вона гірша, ніж монстр, який убиває дітей, а тоді з’їдає, розділивши на порції їхні тіла. Очевидно, якась частина його свідомості розуміє це.

«Я б міг змусити його побачити цю тінь, — спокійно думає Джек. — Якби я дав йому понюхати свої руки — руки з ароматом лілій, — це змусило б його її побачити. Якась часточка його власного внутрішнього я навіть хоче, щоб він побачив її. Часточка під назвою “копісмен”».

Інша часточка Джекової свідомості говорить протяжним голосом Спіді Паркера, який він пам’ятає з дитинства. «Ти можеш довести його до нервового зриву, Джеку. Бог знає, він і так на межі відтоді, як було викрадено хлопчика Іркенхема. Ти цього хочеш? Навіщо? Він не чув про таку назву будинку, він сказав тобі правду».

— Дейле?

Дейл кидає на Джека швидкий ясний погляд, а тоді відводить його. Таємничість у цьому швидкому погляді, здається, розбиває Джекові серце.

— Що?

— Давай вип’ємо по чашечці кави.

Після зміни теми розмови на обличчі Дейла з’являється полегшення. Він ляскає Джека по плечу й каже:

— Хороша ідея!

«Неймовірно хороша ідея, тут і зараз», — думає Джек, а тоді всміхається. Це не єдиний спосіб знайти Чорний Дім. Сьогодні був важкий день. Мабуть, поки що досить. Принаймні до вечора.

— Як щодо Рейлсбека? — запитує Дейл, коли вони спускаються сходами. — Ти досі хочеш із ним поговорити?

— Ще й як. — Джек відповідає досить щиро.

Він досі сподівається, що Енді Рейлсбек — це свідок, який побачив те, що Рибак хотів, щоб він побачив. Окрім одного маленького нюансу… мабуть. Один капець. Джек не знає, чи з того щось випливе, проте цілком можливо. У суді, наприклад… як один із основних доказів…

«Ніякого суду не буде, і ти це знаєш. Це все не може закінчитись таким ч…»

Цю думку перериває хвиля радісних оплесків, коли вони заходять у кімнату, яка є одночасно і кімнатою очікування, і диспетчерським центром. Члени відділку поліції Френч Лендінґа стоять і аплодують. Генрі Лайден теж стоїть і аплодує. Дейл приєднується.

— Господи, хлопці, припиніть, — каже Джек, усміхаючись і шаріючись водночас.

Але подумки він не дуритиме себе, стверджуючи, що йому неприємно чути ці оплески. Він відчуває в них тепло і світло поваги. Вони вселяють у нього надію, що повернувся додому.