Литмир - Электронная Библиотека
A
A

Коли через годину, а то й більше, Джек і Генрі виходять з поліційного відділку, Шнобель, Мишеня і Диктатор Білл досі стоять тут. Інші двоє повернулися на Роу, щоб розповісти про сьогоднішні події старим леді.

— Сойєре, — каже Шнобель.

— Так, — мовить Джек.

— Звертайтесь, якщо буде потрібна будь-яка допомога. Ви мене зрозуміли? Будь-яка.

Дейл зацікавлено дивиться на байкера і замислюється, що він хоче сказати цим… можливо, його почуттями керує горе. Горе батька. Очі Шнобеля прямо дивляться в його очі.

Трохи осторонь стоїть Генрі, котрий, звівши голову, вдихає запах річкового туману і тихо мугикає.

— Завтра, близько одинадцятої, я збираюсь провідати матір Ірми, — каже Джек. — Як думаєте, ви з друзями зможете приїхати, щоб ми зустрілися в «Сенд Бар» опівдні? Вона живе десь там неподалік, як я розумію. Я пригощу вас лимонадом.

Шнобель не всміхається, але його погляд трохи теплішає:

— Ми будемо.

— Чудово.

— Може, скажете навіщо?

— Треба знайти одне місце.

— Воно має якийсь стосунок до того, хто вбив Емі та інших дітей?

— Можливо.

Шнобель киває:

— Можливо — більше ніж достатньо.

Джек повільно повертається назад до Норвей Веллі, і не лише через туман. Хоча це всього лише початок вечора, він відчуває сильну втому, і, як йому здається, Генрі також. Не тому, що він сидить тихо, — Джек уже звик до нечастої мовчанки Генрі. Ні, це лише тиша в пікапі.

Зазвичай Генрі невгамовний, наполегливо крутить перемикач радіо, шукаючи одну радіостанцію Ла-Рів’єр чи іншу, перевіряючи KDCU в місті, тоді ставить їх за порядком, шукає Мілуокі, Чикаґо, можливо, навіть Омаху, Денвер і Сент-Луїс, але якщо зазвичай усе гаразд. Закуска з бібопу тут, салат з духовної музики там, можливо, навіть Перрі Комо з його «хот-сумнівами, дог-сумнівами». Але не тепер. Сьогодні Генрі сидить тихо на пасажирському сидінні пікапа, поклавши руки на коліна. Нарешті, коли вони вже були десь за дві милі від під’їзної дороги, Генрі каже:

— Сьогодні ніякого Діккенса, Джеку. Я одразу ж піду спати.

Утома в голосі Генрі дивує Джека, йому тривожно. Це голос і не самого Генрі, і жодного з його радіоперсонажів. Зараз здається, що це голос старої втомленої людини на шляху до цілковитого виснаження.

— Я теж, — погоджується Джек, намагаючись говорити так, щоб його тривога не була помітна.

Генрі вловлює кожен вокальний нюанс. Коли це усвідомлюєш, то стає моторошно.

— Можна запитати, що ти придумав із Грізною П’ятіркою?

— Я ще не зовсім упевнений, — каже Джек і, мабуть, через утому Генрі приймає цю відповідь.

Він має намір запропонувати Шнобелю і його друзям знайти місце, про яке говорив Потсі, місце, у якому тіні зникають. Принаймні зникали в далекі 70-ті. Він також мав намір запитати в Генрі, чи той чув коли-небудь про привиди Чорного Дому у Френч Лендінґу. Проте не зараз. Не після того, як він почув, який у Генрі втомлений голос. Завтра, мабуть. Можна сказати, сто відсотків, що він завтра запитає, адже Генрі надто хороший ресурс, щоб його не використати. Проте спершу нехай набереться сил.

— У тебе є плівка, так?

Генрі дістає касету із записом дзвінка Рибака на «911» із нагрудної кишені та кладе її назад.

— Так, Мамо. Але я не думаю, що я сьогодні можу слухати вбивцю маленьких дітей, Джеку. Навіть якщо ти зайдеш, щоб послухати разом зі мною.

— Давай завтра, — каже Джек, сподіваючись, що цим він не прирікає ще одну дитину Френч Лендінґа на смерть.

— Ти не зовсім у цьому впевнений.

— Ні, — погоджується Джек, — ні, але якщо ти послухаєш плівку, не нашорошивши вуха, то це може більше зашкодити, ніж допомогти. У цьому я впевнений.

— Найперше, що я зроблю зранку. Обіцяю.

Дім Генрі просто перед ними. Він здається самотнім, оскільки світло горить лише в гаражі, але зазвичай Генрі не треба вмикати світло, він і так добре орієнтується в будинку.

— Генрі, у тебе все гаразд?

— Так, — каже Генрі, але, як здалося Джеку, не зовсім упевнено.

— Дивись, сьогодні ніякого Щура, — рішуче каже Джек.

— Ні.

— І Шейк, Шейха теж.

Губи Генрі розтягуються в усмішці:

— Навіть ніякого рекламного ролика Джорджа Ретбуна про «Шевроле» у Френч Лендінґу, ціна якого королівська, і можна не сплачувати ані цента протягом перших півроку, скориставшись кредитною програмою. Одразу ж у ліжко.

— Я теж, — каже Джек.

Але пролежавши майже годину в ліжку, вимкнувши лампу поруч, Джек досі не може заснути. Обличчя й голоси крутяться в його думках, немов навіжені стрілки годинника. Чи карусель у безлюдному парку розваг.

Тенсі Френо: Виведіть монстра, який убив мою красуню.

Шнобель Сент-Пір: Що ж, подивимося, що з того вийде.

Джордж Поттер: Це лайно залазить усередину й чекає. Як на мене, насправді воно ніколи нікуди не зникає.

Голос Спіді з далекого минулого по телефону, який був лише науковою фантастикою, коли Джек уперше зустрів його: Хайді-хо, Джеку-Мандрівнику як копісмен копісмену: думаю, тобі краще відвідати особисту санітарну кімнату капітана Ґілбертсона. Негайно.

Як копісмен копісмену, так.

Здебільшого знову і знову Джуді Маршалл: не можна казати, що я заблукав і не знаю, як повернутися — треба йти…

Так, але куди йти далі? Куди?

Нарешті він підводиться і виходить на ґанок із подушкою під пахвою. Ніч тепла, від туману в Норвей Веллі, який тут був зовсім не густим, не залишилось ані сліду, його розвіяв легкий східний вітерець. Джек вагається, тоді спускається східцями голий, у самих трусах. Йому не хочеться бути на ґанку, тут він знайшов огидну коробку з марками, що були вирізані з пакетиків з-під цукру.

Джек проходить повз пікап, повз годівничку для птахів і прямує до поля з північного боку. Над ним мільярди зірок. У траві тихо виспівують цвіркуни. Стежка, якою він тікав через сіно і траву тимофіївку, зникла, або, можливо, зараз він виходить на зовсім інше поле. Трохи пройшовши, він лягає на спину, кладе подушку під голову і дивиться на зірки. «Я ненадовго, — думає він, — просто, щоб ці примари голосів зникли з моєї голови. Зовсім трішки».

Думає Джек і починає дрімати.

Міркуючи так, він переходить.

Над його головою зірки змінюють своє розташування. Він бачить нові сузір’я. Що це на тому місці, де щойно було колесо огляду? Можливо, це Священний Опопанакс? Він чує низький приємний скрипучий звук. І знає, що це вітряк, який він бачив, коли був тут сьогодні вранці, тисячу років тому. Йому не треба дивитися, щоб переконатись у цьому, так само, як йому не треба дивитися, щоб переконатися, що на місці його будинку зараз стоїть стара житниця.

Рип рип рип: величезні дерев’яні лопаті повертає той самий східний вітер. Але тепер цей вітер значно приємніший, значно чистіший. Джек торкається пояса своїх трусів і відчуває грубу тканину. У цьому світі немає трусів «Джоккі». Його подушка теж змінилася. Штучний наповнювач перетворився на гусячий пух, але від того вона не стає менш зручною. Правду кажучи, вона навіть стає ще комфортнішою. М’яка подушка в нього під головою.

— Я впіймаю його, Спіді, — шепоче Джек Сойєр новим сузір’ям нових зірок. — Принаймні я спробую.

Він спить.

Коли він прокидається, то бачить, що вже ранок. Легкий вітерець щез там само, звідки й прилетів. Уздовж горизонту тягнеться яскрава помаранчева лінія. Невдовзі зійде сонце. Тіло затерпло і мокре від роси, сідниці болять, але він добре виспався. Ритмічний одноманітний скрип зникає, та це не дивує його. Щойно розплющивши очі, він зрозумів, що знову у Вісконсині. А також усвідомлює ще щось: він може повернутися будь-коли, тільки-но захоче. Справжнє Кулі Кантрі, глибоке Кулі Кантрі — це лише бажання і єдиний порух. Усвідомлення цього наповнює його як радістю, так і жахом.

95
{"b":"848182","o":1}