— Пропозиція на виконання підряду афериста? Десь загубилася. Надійшла надто пізно. Не пощастило. Тендер отримує Чикаґський Потсі. Через чотири роки він з’явився тут, боровся за тендер у Лібертивілі. Але цього разу я переміг його чесно, не застосовуючи жодних впливів. Коли ми випадково зустрілись у барі готелю «Нельсон» наступного ж вечора, він сказав: «Це ти той тип із Чикаґо», — а я сказав: «У Чикаґо багато типів». Він досі був аферистом, але тепер це був уже моторошний аферист. Здавалось, від нього навіть віяв запах цієї моторошності. Я не можу висловити це краще. Хоча тоді я був великим і сильним, міг бути навіть злим, на той момент я був покірним. Навіть перехиливши склянку чи дві, я був досить покірним. «Так, — каже він, — у Чикаґо багато типів, але обдурив мене лише один. У мене досі від того сльози течуть аж по дупі, Потсі, у мене добра пам’ять».

У будь-який інший час і будь-кого іншого я б запитав, наскільки доброю залишатиметься його пам’ять, якщо стукнути його головою об підлогу, але я просто опанував себе. Більше ми не промовили один одному жодного слова. Він вийшов. Я не думаю, що ми ще коли-небудь бачились, але чув про нього час від часу, коли працював у Лібертивілі. Здебільшого від моїх помічників. Здається, аферист будував свій власний будинок у Френч Лендінґу, щоб жити в ньому, коли вийде на пенсію. Не те щоб він тоді вже був пенсіонером, але йому ще небагато залишалось до того віку. Я б сказав, йому було п’ятдесят… але це було 1972-го.

— Він будував будинок тут, у місті, — замислюється Джек.

— Так, він ще назвав його якось так, як називають англійські будинки. «Берізки», «Будинок Біля Озера» чи «Ведмежий Маєток».

— Як назвав?

— Дідько, я не можу пригадати імені самого афериста, а ти хочеш, щоб я згадав, як він назвав свій будинок? Але одне я пам’ятаю достоту: нікому з моїх помічників він не подобався. Але й репутація була в нього…

— Погана?

— Найгірша. Навіть були нещасні випадки. Один хлопець відрізав собі руку стрічковою пилкою, тож він ледь не помер через втрату крові, перш ніж вони доправили його до лікарні. Інший хлопець упав із риштувань, у результаті чого його паралізувало… вони ще казали, що то не дім, а «буцегарня». Ти знаєш, що це таке?

Джек киває.

— Я лише чув, що люди казали, що цей будинок із привидами. Думаю, він добудовував будинок сам.

— Що ще казали про це місце? — Джек мляво ставить запитання, ніби йому це й не дуже цікаво, але він надзвичайно зацікавився, ще й як. Він ніколи не чув про, так би мовити, будинок із привидами у Френч Лендінґу. Він знає, що живе тут іще недостатньо часу, щоб почути всі історії та легенди, але така, як ця… така, як ця, мала б бути на поверхні.

— Ой, я не можу пригадати. Просто це… — Він замовкає, його очі далеко.

Надворі натовп нарешті починає розходитися. Джек думає, як там Дейл зупиняє Брауна і Блека. Здається, його час вийшов, але він не отримав від Поттера того, що йому було потрібно. Проте він дізнався достатньо, щоб мучитись у роздумах.

— Один хлопець розповідав мені, що там ніколи не світить сонце, навіть коли воно сяє на небі, — різко говорить Поттер. — Він казав, що будинок стоїть трохи осторонь від дороги, на галявині, і що влітку його мало б освітлювати сонце не менше п’яти годин на день, але воно чомусь… не освітлює. Він казав, що люди там втрачають свої тіні, як у казці. А іноді вони чули гарчання собаки в лісі. З голосу можна було зрозуміти, що великого собаки, злого. Але вони ніколи не бачили його. Можна собі тільки уявити, яким він був. Досить було розпочати історію, і він розростається сам по собі…

Раптом плечі й голова Поттера хиляться.

— Це все, що я пам’ятаю.

— Як звали афериста, коли він жив у Чикаґо?

— Не можу пригадати.

Джек раптом підсовує свої долоні просто під ніс Поттера. Той сидить, похнюпивши голову, тож не бачить їх, аж доки вони не опиняються просто перед ним. Він спершу судомно відсахується, а тоді вдихає слабкий запах на шкірі Джека.

— Що… Господи, що це? — Поттер хапає руку Джека і жадібно нюхає. — Дуже гарно. Що це?

— Лілії, — каже Джек, але це не те, що він думає.

Те, що він думає, це «пам’ять моєї матері».

— Як звали афериста, коли він жив у Чикаґо?

— Щось… на кшталт Бірн Штейн. Це не точно, але наближено. Це все, що я можу.

— Бірн Штейн, — каже Джек. — А як його звали, коли він приїхав до Френч Лендінґа через три роки.

Раптом зі сходів чуються гучні сварливі голоси.

— Мені все одно! — кричить хтось. Джек думає, що це Блек, він настирливіший. — Це наша справа, він наш в’язень, і ми його забираємо! Негайно!

Дейл: Я не заперечую, я просто кажу, що треба заповнити папери.

Браун: До біса папери. Ми забираємо його із собою.

— Як його звали у Френч Лендінґу, Потсі?

— Я не можу… — Потсі знову бере руки Джека.

Руки самого Потсі сухі й холодні. Він із заплющеними очима вдихає запах Джекових долонь.

Після довгого видиху через ніс він говорить:

— Бернсайд. Чаммі Бернсайд. Не те щоб саме Чаммі. Це, швидше за все, було його прізвисько. Думаю, його справжнє ім’я було Чарлі.

Джек забирає руки. Чарлі Чаммі Бернсайд. Раніше відомий, як Бірштейн. Чи щось схоже на Бірштейн.

— А будинок? Якою була назва будинку?

Браун і Блек уже йдуть коридором, а Дейл поспішає за ними. «Часу більше немає, — думає Джек. — Чорт забирай, якби в мене було ще бодай п’ять хвилин…»

Тоді Потсі каже:

— Чорний Дім. Але я не знаю, чи то так назвали його мої помічники, чи то він сам так його назвав, але називався дім саме так, це точно.

Джек дивиться на нього, вирячивши очі. У його уяві з’являється образ затишної вітальні Генрі Лайдена: де він сидить, поставивши випивку біля ліктя, читаючи про Джарндсів проти Джарндсів.

— Ти сказав «Похмурий дім»?

— Чорний, — нетерпляче повторює Потсі. — Тому що таким він насправді був…

— Ох, святий Боже, — говорить один із полісменів поліції штату, неначе тягне кота за хвіст.

Джек не одразу розуміє, хто це говорить. Спершу йому здавалося, що це говорить Браун, але, звівши погляд, він бачить, що це говорить Блек.

— Привіт, хлопці, — каже Джек, підводячись із нар.

— Що ти тут робиш, Голлівуде? — запитує Блек.

— Балакаю, на вас чекаю, — каже Джек і широко посміхається. — Думаю, вам потрібен він.

— Ти маєш рацію, чорт забирай, — гарчить Браун. — І якщо ти втрутишся в нашу справу…

— Боже, я й не думав, — каже Джек.

Це боротьба, але він намагається дотримуватися люб’язного тону. А тоді до Потсі:

— Вам там буде безпечніше, ніж тут, у Френч Лендінґу, сер.

Джордж Поттер знову дивиться порожніми очима. Покірними.

— Це все одно не має великого значення, — каже він, а тоді посміхається, коли йому на думку спадає ще щось. — Якщо старий Чаммі досі живий і ти з ним зустрінешся, то запитай, чи його зад досі болить від того копняка, який я дав йому там, у Чикаґо, 69-го. І передай йому привіт від старого Потсі.

— Про що, в біса, ви говорите? — сердито запитує Браун.

Він тримає кайданки, у нього явно аж руки сверблять застібнути їх на зап’ястках Джорджа Поттера.

— Про давні часи, — каже Джек, — він запихає свої ароматизовані руки в кишені і виходить з камери, посміхаючись до Брауна й Блека. — Вас це аж ніяк не стосується, хлопці.

Полісмен Блек повертається до Дейла.

— Ви не ведете цю справу, — каже він. — Це настільки ясно, як білий день. Я вже не знаю, як пояснити, щоб вам стало ще зрозуміліше. Тож дайте мені відповідь, раз і назавжди: ви мене зрозуміли, капітане?

— Звичайно, що так, — каже Дейл. — Беріть собі свою справу на здоров’я. Лише спустіться з небес на землю, гаразд? Якщо ви чекали, що я просто стоятиму осторонь і дозволю п’яному натовпу із «Сенд Бар» витягти цього чоловіка з «Лаккі» і вчинити над ним самосуд, то…

— Не корчте із себе ще більшого дурника, ніж ви є насправді, — різко перериває його Браун. — Вони дізналися його ім’я з ваших телефонних переговорів.