Він дивиться на Джека.
— Ти знаєш, що я іноді думаю? Френч Лендінґ ближчий до кращого світу, світу, у якому речі краще виглядають і пахнуть. У якому, мабуть, ліпше поводяться люди. Я не дуже контактую з людьми — я не дуже дружелюбна особистість, — але це не означає, що я нічого не розумію. У мене виникла ідея, що ще не надто пізно, щоб змінитись на краще. Думаєш, я божевільний?
— Ні, — каже йому Джек. — Я й сам прибув сюди майже з тієї ж причини. Скажу вам, як це бачу я. Ви знаєте, як це, коли затулити вікно тонкою ковдрою, але промені сонця все одно проникають усередину?
Джордж Поттер дивиться на нього очима, які раптом засвітилися. Джеку навіть не потрібно закінчувати думку, і це добре. Він вийшов на хвилю — він майже завжди так робить, — і тепер настав час стати до справи.
— А ти, як я розумію, знаєш? — просто каже Поттер.
Джек киває.
— Ви знаєте, чому ви тут?
— Вони думають, що я вбив дитину тієї леді. — Поттер киває в бік вікна. — Тієї, що несла в руці петлю. Я не вбивав. Це все, що я знаю.
— Гаразд, це вже щось. Тепер слухайте мене.
Дуже швидко Джек викладає йому ланцюжок подій, які привели Поттера до в’язниці. Під час розповіді Джека брови Поттера супляться, великі руки сплітаються.
— Рейлсбек! — нарешті каже він. — Я мав здогадатися! Набридливий клятий стариган завжди ставив запитання, завжди запитував, чи я не хочу пограти в карти, чи зіграти партію в більярд, чи пачісі, Господи! Усе, що він тільки міг запитати. Прокляття, повсюди він сує свій ніс…
Він говорить ще багато чого в цьому ж роді, і Джек йому це дозволяє. Є в нього рак чи нема, але цього літнього чоловіка вирвали з повсякденної рутини без будь-якого співчуття, тож йому треба трохи виговоритись. Якщо Джек переб’є його, щоб заощадити час, то натомість лише згає його. Йому важко бути терплячим (як Дейл стримує тих двох йолопів? Джек навіть не хоче думати про це), але терплячість тут просто необхідна. Проте коли Поттер починає розширювати сферу свого нападу (Морті Файн підпадає під його лайку так само, як друг Енді Рейлсбека — Ірв Тронберрі), Джек чинить напад.
— Річ у тім, містере Поттер, що Рейлсбек пішов за кимось, хто йшов до вашої кімнати. Ні, підозрювати його було б помилкою. Рейлсбека хтось привів до вашого номеру.
Поттер не відповідає, він просто сидить, дивлячись на свої руки, і киває. Він старий, хворий, і йому стає дедалі гірше, але він аж ніяк не тупий.
— Той, хто привів Рейлсбека, — це майже сто відсотків той, хто залишив «полароїди» мертвих дітей у вашій шафі.
— Так, можливо, ти маєш рацію. А якщо в нього були фотографії мертвих дітей, то він, мабуть, і є тим, хто зробив їх мертвими.
— Правильно, тож я маю поцікавитися…
Поттер нетерпляче махає рукою.
— Думаю, я знаю, про що ти хочеш запитати. Хто в цій частині світу хотів би побачити Чикаґського Потсі підвішеним за шию. Або за яйця.
— Точно.
— Не хочу встромляти тобі палиці в колеса, але я ні на кого не можу подумати.
— Ні? — Джек зводить брови. — Ви ніколи не вели тут бізнес, можливо, зводили будинок чи викладали поле для гольфу?
Поттер підводить голову і з вищиром посміхається Джекові.
— Звичайно, що будував, як думаєш, звідки ще я міг знати, яке це місто гарне? Особливо влітку. Ти знаєш частину міста, яка називається Лібертивіль? Вулиці такі, як Камелот і Авелон?
Джек киває.
— Я забудував половину з них. У далеких 70-х. Там ще крутився один тип, тоді… якийсь аферист. Наскільки мені відомо, він був із Чикаґо… чи мені так лише здавалося… Чи був він у бізнесі? — Це останнє запитання Поттер, здається, адресував сам собі. У будь-якому разі, він ледь хитає головою: — Важко пригадати. Та це й не важливо. Чому? Той тип зараз уже, мабуть, мертвий. Це було дуже давно.
Але Джек, котрий уміє випитувати так само вправно, як Джеррі Лі Льюїс колись грав на піаніно, думає, що це важливо. У темній частині його розуму, у якій, зазвичай, керує інтуїція, починає прояснюватись. Ще не так ясно, як хотілось би, а втім, це вже щось.
— Аферист, — каже він, неначе ніколи не чув цього слова раніше: — Що це?
Поттер кидає на нього короткий роздратований погляд.
— Добродій, який… ну, не зовсім добродій. Хтось, хто знає людей, які мають зв’язки, або, можливо, іноді люди зі зв’язками самі кличуть його. Можливо, вони мають взаємовигідні зв’язки. Аферисти — це не найкраще, що може бути у світі.
«Ні, — думає Джек, — але будучи аферистом, можна мати “Кадиллак”, що рухається плавніше за жінку».
— Ви були коли-небудь аферистом, Джордже? — Джек звернувся до глибших подробиць. Він не мав би ставити містеру Поттеру таке запитання.
— Можливо, — каже Поттер, після невдоволеної задумливої паузи. — Можливо, і був. Колись у Чикаґо. У Чикаґо треба було відстібнути чималу суму баксів і дати на лапу, якщо ти хотів отримати великий контракт. Я не знаю, як там тепер, але в той час чесний підрядник — це був бідний підрядник. Розумієш?
Джек киває.
— Найбільша угода в моєму житті — це був розвиток житлового будівництва в південній частині Чикаґо. Зовсім як у тій пісні про поганого-поганого Леро і Брауна.
Поттер сердито посміхається. На мить він забув про рак, і про фальшиві обвинувачення, і про те, що над ним щойно мало не вчинили самосуд. Він повертається в минуле, і нехай воно було трохи підлим, проте все ж краще, ніж теперішнє — нари прикуті до стіни, металевий туалет, рак, що розповзається його кишками.
— Це була справді велика угода, я не жартую. Це була велика сума федеральних грошей, але керували ними місцеві. Ми з тим типом були, як на скачках…
Він перериває розповідь, дивлячись на Джека широко відкритими очима.
— Очманіти, ти що, чарівник?
— Я не знаю, що ви маєте на увазі. Я просто тут сиджу.
— То був той самий тип, що крутився тут. То був аферист!
— Я не розумію, Джордже.
Але Джек гадає, що він розуміє все. І хоча він починає непокоїтися, він цього не показує, як не показував, коли барменша розповіла йому про маленький трюк Кіндерлінґа із затисненим носом.
— Але, мабуть, це не має жодного значення, — каже Поттер. — Хай би скільки в нього було причин на те, щоб помститися, він, швидше за все, уже мертвий. Заради Бога, йому зараз було б близько вісімдесяти.
— Розкажіть мені про нього, — каже Джек.
— Він був аферистом, — повторює Поттер, ніби це все пояснює. — Він, швидше за все, потрапив у якусь халепу в Чикаґо або десь поблизу Чикаґо, тому що я більше ніж упевнений, що коли він з’явився тут, то мав уже інше ім’я.
— Коли ви відбили в нього контракт із розвитку житлового будівництва?
Поттер посміхається, розмір його зубів і те, як вони стирчать із ясен, дозволяє Джеку побачити, що смерть надзвичайно швидко наближається до цієї людини. Від цього в нього пробігає мороз по шкірі, але він легко повертає усмішку. Це також входить у його роботу.
— Якщо говорити про «перегони» і «афери», то тобі краще називати мене Потсі.
— Гаразд, Потсі. Коли ти обігнав цього типа в Чикаґо?
— Усе дуже просто, — каже Поттер. — Це було влітку, коли ціну на виконання підряду вже розглядали на аукціоні, але місцеві чиновники досі були зайняті справою хіпі, які ще за рік до того прийшли в місто і набили копу й міському голові синець під оком. Приблизно десь року 1969-го. Я зробив одній із впливових осіб, що відповідала за будівництво, велику послугу. А тоді ще одну — літній жінці, яка мала вагомий вплив і допомогла мені перемогти в перегонах під час особливої будівельної комісії «Рівні можливості», створеної мером Дейлі. Коли розглядали справу, то перевагу надали мені. Що до того, іншого, типа — афериста, — я навіть не сумніваюся, що його пропозиція на виконання підряду була нижчою. Він усе розумів, до того ж, швидше за все, мав свої власні зв’язки, але того разу я виявився хитрішим.
Він посміхається. Жахливі зуби знову оголюються, потім зникають.