Джек не може стриматись, щоб не засміятись; він сміється над абсурдністю, що дружина вбивці викладає уроки в недільній школі. Пригадавши ненависть, з якою дивилась на нього Ванда Кіндерлінґ під час оголошення вироку її чоловіку, він перестає сміятися, але надто пізно. Він бачить, що образив молодика.
— Якою була вона? — запитує він. — Як вчителька?
— Звичайна вчителька, — каже хлопець. Він говорить сухо і ображено. — Вона змусила нас визубрити всю Біблію. — Він повертається і бурмоче: — Дехто досі думає, що він цього не робив.
— Що ви сказали?
Хлопець трохи повертається до Джека і дивиться на коричневу стіну перед собою.
— Я сказав, що дехто досі думає, що він цього не робив. Містер Кіндерлінґ. Вони думають, що він потрапив у в’язницю, тому що був маленькою людиною в маленькому місті та не мав ніяких зв’язків.
— Дуже погано, — каже Джек. — Хочете знати справжню причину, чому містер Кіндерлінґ потрапив у в’язницю?
Хлопець цілком розвертається й дивиться на Джека.
— Тому що він був винен у вбивстві, до того ж зізнався в цьому. Ось чому — і все тут. Двоє свідків бачили його на місці злочину, а двоє інших людей бачили, що він летів у Лос-Анджелес, хоча сказав усім, що летить у Денвер. Після цього він сказав: «Гаразд, я це зробив. Я завжди хотів знати, як воно — вбити дівчину. От одного дня я зрозумів, що більше не можу стримуватись, тож вирушив у далеку подорож і вбив двох повій». Його адвокат намагався довести його неосудність, але суд присяжних на слуханнях не підтвердив цього, і він відправився у в’язницю.
Хлопець схиляє голову і щось мимрить.
— Я не почув, — каже Джек.
— Є багато способів змусити людину зізнатися, — ледь чутно повторює він речення.
Чуються кроки в коридорі, за мить огрядний чоловік у білому халаті, в окулярах з металевою оправою, із цапиною борідкою простягає руку Джекові. Хлопець відвертається. Можливості переконати чергового, що він не вибивав зізнання у Торнберґа Кіндерлінґа, уже немає. Усміхнений чоловік у білому халаті та з цапиною борідкою хапає Джека за руку, відрекомендовується як лікар Шпіґельман і говорить, що радий познайомитись із такою видатною особистістю. (Видатною особистістю, дурною особистістю, — думає Джек.) Усього за крок від лікаря чоловік, якого досі Джек не помічав, виходить вперед і каже:
— Агов, лікарю, знаєте, що було б чудово? Якби містер Знаменитість і я поговорили з леді разом. Удвічі більше інформації за наполовину коротший проміжок часу — ідеально.
Джека нудить. Венделл Ґрін хоче приєднатись до нього.
Привітавшись із лікарем, Джек повертається до репортера.
— Що ви тут робите, Венделле? Ви пообіцяли Фреду Маршаллу, що триматиметесь подалі від його дружини.
Венделл Ґрін здіймає руки вгору і виступцем іде назад на п’ятках.
— Ви сьогодні спокійніші, лейтенанте Сойєр? Сподіваюся, ви не збираєтесь знову використати заборонені прийоми відповідно старанного працівника преси? Маю зазначити, що мені вже набридли напади поліцейських.
Лікар Шпіґельман, насупившись, повертається до нього.
— Про що ви, містере Ґрін?
— Учора, до того, як той коп збив мене з ніг своїм кишеньковим ліхтариком, лейтенант Сойєр ударив мене в живіт фактично просто так. Йому пощастило, що я розсудлива людина і не подав позову. Але знаєте що, лікарю? Я цього не зробив, бо вірю, що було б набагато краще, якби ми співпрацювали один з одним.
Послухавши цю егоїстичну промову лише наполовину, Джек думає: «От дідько», — і дивиться на молодого чергового, чиї очі світяться ненавистю. Усе втрачено: тепер Джек ніколи не переконає хлопця, що він не катував Кіндерлінґа. До того часу, як Венделл Ґрін закінчує свою промову, Джека діймає його показна улеслива привітність.
— Містер Ґрін запропонував мені відсоток з доходів від продажу фотографій тіла Ірми Френо, — каже він лікарю. — Те, що він просить зараз, — неможливо. Містер Маршалл попросив мене, щоб я прийшов сюди і зустрівся з його дружиною, а від містера Ґріна він отримав обіцянку, що той не приходитиме.
— Можливо, частково, це правда, — каже Ґрін. — Як досвідчений журналіст, я знаю, що люди часто кажуть зовсім не те, що мають на увазі, а тоді, врешті-решт, шкодують про це. Фред Маршалл розуміє, що історія його дружини випливе рано чи пізно.
— Та невже?
— Особливо у зв’язку з останнім повідомленням Рибака, — каже Ґрін. — Цей запис доводить, що Тайлер Маршалл — четверта жертва, і якимось дивом він досі живий. Як думаєте, наскільки довго таке можна приховувати від людей? Хіба ви зі мною не погоджуєтеся, що треба дати можливість матері хлопчика пояснити все особисто?
— Я відмовляюсь брати в цьому участь. — Лікар супиться на Ґріна і дивиться на Джека упередженим поглядом. — Містере Ґрін, я зараз вижену вас із лікарні. Я хотів би обговорити кілька питань із містером Сойєром наодинці. Чи дійдете ви з лейтенантом згоди з приводу вашої співпраці, це ваша справа. Я, звичайно ж, не дозволю спільне інтерв’ю з пацієнткою. Так само я не впевнений, чи варто говорити їй з лейтенантом Сойєром, — вона спокійніша, ніж була сьогодні зранку, але ще досі немічна.
— Найкращий спосіб для неї впоратися з проблемою — це дати їй можливість виговоритись, — каже Ґрін.
— Замовкніть, негайно, містере Ґрін, — каже лікар Шпіґельман. Друге підборіддя за цапиною борідкою набуває тепло-рожевого відтінку. — Що ви хотіли в мене запитати, лейтенанте?
— У вас є свій кабінет, лікарю?
— Так.
— Чудово, мені треба півгодини, а то й менше, щоб поговорити з місіс Маршалл у безпечному тихому місці, у якому наша розмова буде цілком конфіденційною. Ваш кабінет — це, мабуть, те, що треба. У відділенні надто багато людей, і там неможливо поговорити, щоб тебе не перебивали або щоб розмову не підслуховували інші пацієнти.
— Мій кабінет, — каже Шпіґельман.
— Якщо ви не заперечуєте.
— Ходімо зі мною, — каже лікар. — Містере Ґрін, ви, будь ласка, відійдіть до стійки, щоб ми з лейтенантом Сойєром могли пройти в коридор.
— Як скажете. — Ґрін глузливо вклоняється і рухається до стійки легко, неначе підтанцьовує. — Під час вашої відсутності, я впевнений, що в нас буде, про що поговорити із цим гарним молодиком.
Посміхаючись, Венделл Ґрін опирається ліктями на стійку і спостерігає, як Джек разом із лікарем Шпіґельманом залишають кімнату. Вони прямують, вистукуючи вистеленою плиткою на підлозі, і зі звуків можна зрозуміти, що вони вже десь на середині коридору. Тоді настає тиша. Досі посміхаючись, Венделл повертає обличчя і бачить, що черговий вирячився на нього.
— Я завжди читаю ваші статті, — каже хлопець. — Ви справді дуже добре пишете.
Посмішка Венделла стає блаженною.
— Гарний і розумний. Яка вражаюча комбінація! Скажи мені своє ім’я.
— Ітан Еванс.
— Ітане, в нас не так багато часу, тож давай швиденько. Як думаєш, пристойні члени преси повинні мати доступ до інформації заради суспільних потреб?
— Ще б пак!
— Чи погоджуєшся ти зі мною, що поінформована преса — це одне з найкращих бойових знарядь проти таких монстрів, як Рибак?
Вертикальна зморшка з’являється між бровами Ітана Еванса.
— Одне з бойових знарядь?
— Дозволь мені пояснити. Чим більше ми знаємо про Рибака, тим більше в нас шансів зупинити його. Хіба ні?
Хлопець киває, і зморшка зникає.
— Скажи, як думаєш, лікар дозволить Сойєру скористатись його кабінетом?
— Думаю, так, — каже Еванс. — Але мені не подобається те, як працює Сойєр. Йому притаманна поліцейська брутальність. Так, наприклад, коли вони б’ють людей, щоб здобути зізнання. Це брутально.
— У мене ще одне запитання до тебе. Точніше, два запитання. Чи є якась комірчина в кабінеті лікаря Шпіґельмана? І чи є якийсь спосіб, щоб потрапити туди не через цей коридор?
— О, — тьмяні очі Еванса вмить загоряються розумінням. — Ви хочете послухати?
— Послухати й записати. — Венделл Ґрін поплескує по кишені, у якій лежить диктофон. — На благо суспільства в цілому, Господи благослови їх — усіх і кожного.