Світи обертаються навколо нього, світи всередині світів і світи поруч із ними відділені тонкою мембраною, яка складається з тисячі тисяч дверей, і треба лише знати, як їх знайти. Тисяча тисяч червоних пір’їн, крихітних пір’їн вільшанки, сотень вільшанок, залетіли крізь одні такі двері Спіді. Спіді, дякую за вільшанку і за сині яйця вільшанки, як співалось у пісні «Вставай, вставай, не будь соньком».

Чи: «Вставай, вставай, не будь ДУРКОМ!»

Джек чує божевільне, але не таке вже й геніальне, ревіння Джорджа Ретбуна: «Навіть СЛІПОМУ ОЧЕВИДНО, до чого все ЦЕ йде, ХИТРУНЬКО!»

— Та невже? — уголос промовляє Джек.

Дуже добре, що старша медсестра Джейн Бонд, наглядач Бонд, Агент Нуль-Нуль-Нуль, не почула його. Вона сильна, але водночас несправедлива. Якби раптом вона зараз опинилась поруч, то наділа б йому наручники, дала б заспокійливі й за допомогою тих ліків поселила б його у своїх володіннях.

— Я знаю те, чого ти не знаєш, давня приятелько: Джуді Маршалл має Двійника, і цей Двійник уже давно шепоче їй крізь стіну. Воно й не дивно, що врешті-решт вона почала кричати.

Рудий підліток у футболці з написом «БЕЙСБОЛЬНА КОМАНДА ВИЩОЇ ШКОЛИ АРДЕНА» буквально штовхає двері за шість футів від Джека й кидає на нього нашорошений, збентежений погляд. «Боже, дорослі такі дивні, — говорить цей погляд, — хіба це не чудово, що я ще дитина?» Оскільки він лишень старшокласник, а не працівник психіатричного відділення, він не надіває на нашого героя наручники і не дає заспокійливі, відвівши в карцер. Він просто спрямував погляд на божевільного і йде далі, хоча й з відтінком настороженості.

Це все через Двійників, звичайно ж. Дорікаючи себе за дурість, Джек постукує кісточками пальців по голові. Він мав би побачити це раніше; він мав одразу зрозуміти. Якщо в нього й було якесь виправдання, то це те, що він відмовлявся думати про цю справу, незважаючи на зусилля Спіді розбудити його, а потім він надто зосередився на Рибакові, аж до сьогоднішнього ранку. Аж доки він не побачив свою матір по телевізору в «Сенд Бар», у нього й близько не виникало думки про Двійника-монстра. У дитинстві Джуді Маршалл її Двійник розмовляв із нею крізь цю мембрану між двома світами; через дедалі більший неспокій за останній місяць її Двійнику довелося простягти руки крізь мембрану і сильно потрясти Джуді. Оскільки Джек єдиний у своєму роді і не має Двійника, аналогічне завдання лягло на плечі Спіді. Тепер усе стало на свої місця, Джек не може повірити, що йому знадобилось стільки часу, щоб помітити закономірність.

Саме тому його обурювало все, що заважало просто стояти перед Джуді Маршалл: Джуді — це шлях до її Двійника, до Тайлера і до знищення Рибака та його «партнера» на Територіях, творця диявольської палаючої споруди, яку ворон на ім’я Ґорґ показав Тенсі Френо. Хай там що відбудеться сьогодні у відділенні «Г» — це змінить світ.

Серце вистукує в очікуванні, Джек залишає яскраве сонячне світло і поринає у блідо-жовтий простір величезного вестибюлю. На стільцях так само багато пацієнтів у халатах; у дальньому кутку лікарі обговорюють, можливо, діагноз особливо важкого пацієнта, а можливо, майстерне попадання в десяту лунку в клубі в Арден Кантрі; ті ж золотаві лілії люб’язно підводять розкішні голівки перед сувенірним магазином. Тут усе так, як було минулого разу, і це заспокоює Джека. Він пришвидшує крок і поспішає на зустріч із непередбачуваними подіями, які чекають на нього на п’ятому поверсі.

Той самий нудьгуючий адміністратор дає таку ж, а можливо й ту саму, зелену картку з написом «ВІДВІДУВАЧ». Ліфт, на диво, схожий на той, що у Рітс Готель в місті Вендомі, покірно трясеться вгору повз другий і третій поверхи, а на четвертому зупиняється, щоб впустити молодого лікаря, який нагадує Родеріка Ашера. Він випускає Джека на п’ятому, де красиве блідо-жовте світло здається на відтінок чи два тьмяніше, ніж унизу, у величезному вестибюлі. Джек виходить із ліфта й прямує шляхом, який він проходив у супроводі Фреда Маршалла: через двоє великих подвійних дверей, повз відділення геронтології і амбулаторне відділення офтальмології, архів і, зрештою, ближче підходить до непередбаченої непередбачуваності, дедалі вужчими і темнішими коридорами, які ведуть до кімнати столітньої давнини з високими вузькими вікнами і темно-коричневою стійкою.

Чари розвіює черговий, що сидить за полірованим столом, — особа, яка на даний момент є вартовим цього царства. Він вищий, молодший і значно похмуріший, ніж його попередник. Коли Джек говорить, що хотів би побачитись із місіс Маршалл, молодик кидає презирливий погляд на картку з написом «ВІДВІДУВАЧ» і запитує, чи він родич, чи — ще один погляд на картку — медичний професіонал. Джек визнає, що ні те, ні інше. Але якщо молодик повідомить медсестрі Бонд, що містер Сойєр хоче поговорити з місіс Маршалл, то вона гарантовано відчинить неприступні металеві двері та впустить його всередину, оскільки це, так чи інакше, вона зробила вчора.

— Дуже добре, якщо так і було, — відповідає молодик, — але сьогодні медсестра Бонд аж ніяк не відчинить дверей і точно нікого не впустить, тому що сьогодні її немає на чергуванні. Але хіба вчора містер Сойєр приїжджав провідати місіс Маршалл не з одним із її родичів, скажімо, містером Маршаллом?

Так. Якщо необхідно, то можна проконсультуватися з містером Маршаллом, скажімо, по телефону, і він у манері, гідній похвали, переконає молодика, що містера Сойєра треба негайно впустити.

— Можливо, — погоджується молодик, — але правила лікарні вимагають, що немедичний персонал, який перебуває на таких посадах, як він, має отримувати дозвіл на зовнішні телефонні дзвінки.

— І від кого, — поцікавився Джек, — можна такий дозвіл отримати?

— Від виконуючої обов’язки старшої медсестри — медсестри Рек.

Джек, у якого, здається, зараз іскри з очей посиплються, говорить молодику, щоб той покликав неперевершену медсестру Рек і отримав дозвіл, а далі нехай усе буде, як скаже містер Маршалл, чоловік їхньої пацієнтки.

Ні, молодик не бачить на це ніяких підстав, оскільки він вважає, що це нікчемне витрачання часу і сил. Містер Сойєр не член сім’ї місіс Маршалл, тож неперевершена місіс Рек нізащо не дасть йому дозволу.

— Гаразд, — каже Джек, бажаючи придушити цього дратуючого нікчему. — Можливо, піднімемось адміністративними сходинками? Лікар Шпіґельман є десь тут?

— Можливо, — каже молодик. — Звідки мені знати? Лікар Шпіґельман переді мною не звітує.

Джек показує на телефон на столі.

— Я не кажу, що ви маєте знати, я кажу, що ви маєте дізнатися. Телефонуйте негайно.

Молодик, схилившись над телефоном, закотивши очі, натискає дві кнопки з цифрами і повертається спиною до кімнати. Джек чує, як він бубнить про Шпіґельмана, зітхає, а тоді каже:

— Гаразд, з’єднайте мене. — Після з’єднання він бурмоче щось, згадуючи ім’я Джека.

Те, що він чує у відповідь, змушує його різко випростатись і, вирячивши очі, подивитись через плече на Джека.

— Так, сер. Він зараз тут, так. Я скажу йому. — Повернувшись, веде далі: — Лікар Шпіґельман зараз прийде сюди. — Хлопець — йому не більше двадцяти — відходить назад і встромляє руки в кишені. — Ви той коп?

— Який коп? — запитує Джек, досі сердитий.

— Той, що приїхав з Каліфорнії та заарештував містера Кіндерлінґа.

— Так, це я.

— Я із Френч Лендінґа, я був шокований, як і все місто. Ніхто не міг би і подумати. Містер Кіндерлінґ? Ви жартуєте. Було важко повірити, що така людина може… ну, вбивати когось.

— Ви його знали?

— Ну, в місті, такому як Френч Лендінґ, усі так чи інакше знають одне одного. Ми з ним лише кілька разів віталися. Я знав його дружину. Вона була моєю вчителькою в недільній лютеранській школі на горі Хеврон.