— Ну, можливо, — каже хлопець, але містер Шпіґельман, він…
Двадцятидоларова купюра, складена навколо другого пальця правої руки Венделла, якимось дивним чином там з’являється.
— Дій швидко, і лікар Шпіґельман ніколи ні про що не дізнається. Гаразд, Ітане?
Ітан Еванс хапає купюру з рук Венделла і швидко веде його за стійку, біля якої відчиняє двері й каже:
— Давайте, швиденько.
Приглушене світло з обох кінців темного коридору.
Лікар Шпіґельман говорить:
— Я так розумію, чоловік моєї пацієнтки розповів вам про касету, яку ми отримали сьогодні вранці.
— Так. А як вона сюди потрапила, ви знаєте?
— Повірте, лейтенанте, після того як я побачив, який ефект запис справив на місіс Маршалл, я особисто його прослухав і намагався вияснити, як він дійшов до моєї пацієнтки. Усі наші листи проходять через поштове відділення лікарні перед відправленням, абсолютно всі, чи то для пацієнтів, чи медичного персоналу, чи адміністрації. Звідти волонтери доставляють її адресатам. Я так розумію, що пакунок з касетою вже був у поштовому відділені лікарні, коли волонтер заглянув туди сьогодні зранку. Оскільки на ньому було написано лише ім’я моєї пацієнтки, волонтер пішов до реєстратури. Одна з дівчат підняла документацію.
— Хіба вони не мали проконсультуватися з вами, перш ніж дати касету і магнітофон Джуді?
— Звичайно. Медсестра Бонд неодмінно так би і зробила, але її сьогодні немає на чергуванні. Сьогодні чергує медсестра Рек, котра подумала, що замість адреси написано прізвисько, дане пацієнтці в дитинстві, і що це хтось із давніх друзів місіс Маршалл надіслав їй музику, щоб підбадьорити. У сестринській є касетний плеєр, тож вона вставила касету в нього й віддала його місіс Маршалл.
У темному коридорі очі лікаря набувають злобного блиску.
— Тоді, як ви можете уявити, усе полетіло під три чорти. Місіс Маршалл повернулася до того стану, у якому ми її госпіталізували і який супроводжувався низкою тривожних вчинків. На щастя, я саме був у лікарні. Тож коли почув, що сталося, наказав дати їй заспокійливе і помістити в безпечну палату, оскільки там м’які стіни — у місіс Маршалл знову відкрилися рани на пальцях, до того ж мені зовсім не хотілося, щоб вона завдала собі будь-якої шкоди. Щойно заспокійливе подіяло, я зайшов, щоб поговорити з нею. Тоді прослухав плівку. Мабуть, я мав одразу ж зателефонувати в поліцію, але в мої обов’язки, в першу чергу, входить прислухатися до пацієнтів, тож натомість я зателефонував містеру Маршаллу.
— Звідки?
— З тієї ж кімнати, по своєму мобільному. Містер Маршалл, звичайно ж, наполягав на тому, щоб я дав слухавку його дружині, і вона також хотіла з ним говорити. Вона дуже збентежилась під час цієї розмови, і мені довелось дати їй ще одну невелику дозу заспокійливого. Коли місіс Маршалл заспокоїлась, я зателефонував містеру Маршаллу знову, щоб розповісти йому детальніше про запис. Хочете його послухати?
— Не зараз, докторе, дякую. Хоча я хочу вас про дещо запитати з цього приводу.
— Тоді запитуйте.
— Фред Маршалл намагався зімітувати той акцент, з яким говорили ви, копіюючи того, хто зробив запис. Ви чули коли-небудь раніше такий акцент? Можливо, він схожий на німецький?
— Я вже думав про це. Це було схоже на свого роду німецьку вимову англійських слів, але не зовсім. Якщо і можна зробити якесь порівняння, то треба було б сказати, що говорив француз англійською, намагаючись застосовувати німецький акцент. Проте насправді я ще не чув нічого подібного.
Від самого початку цієї розмови лікар Шпіґельман міряв Джека поглядом, неначе даючи оцінку, відповідну до стандартів, про які Джек не зміг би навіть здогадатись. Вираз його обличчя, такий же нейтральний і невиразний, як у регулювальника вуличного руху.
— Містер Маршалл повідомив мені, що він має намір зателефонувати вам. Здається, між вами і місіс Маршалл утворився якийсь надзвичайний зв’язок. Вона поважає ту майстерність, з якою ви беретеся до справи, воно й не дивно, але також вона, здається, довіряє вам. Містер Маршалл просить, щоб вам було дозволено допитати його дружину, а вона сказала, що має поговорити з вами.
— Отже, ви без проблем дозволите мені побути з нею наодинці протягом півгодини.
Усмішка на обличчі лікаря Шпіґельмана зникає одразу ж, щойно з’являється.
— Моя пацієнтка та її чоловік продемонстрували довіру до вас, лейтенанте Сойєр, але питання не в тому. Питання в тому, чи можу довіряти вам я.
— Довіряти в чому?
— Багато в чому. Перш за все, чи діятимете ви в інтересах моєї пацієнтки. Чи утримуватиметесь, щоб не засмутити її та не дати помилкових надій. У моєї пацієнтки розвинулася низка ілюзій, зосереджених на існуванні іншого світу, суміжного з нашим. Вона думає, що її сина тримають як полоненого в іншому світі. Маю сказати вам, лейтенанте, що місіс і містер Маршалл вірять у те, що ви знайомі з цим фантастичним світом — моя пацієнтка цілком у цьому переконана, а її чоловік приймає це на тій підставі, що це втішає його дружину.
— Я розумію, — це єдине, що може зараз Джек сказати лікарю. — Ви, у свою чергу, маєте знати, що всі свої розмови з Маршаллами я веду на неофіційній підставі позаштатного консультанта відділку поліції Френч Лендінґа і капітана Дейла Ґілбертсона.
— На неофіційній підставі.
— Капітан Ґілбертсон попросив мене допомогти зібрати інформацію в розслідуванні справи Рибака, і два дні тому, після зникнення Тайлера Маршалла, я нарешті погодився зробити все, що в моїх силах. У мене немає абсолютно ніякого офіційного статусу. Тож я просто допомагаю капітану і його поліцейським, тому що маю чималий досвід.
— Дозвольте запитати прямо, лейтенанте. Тож ви ввели в оману Маршаллів, що вам знайомий вигаданий фантастичний світ місіс Маршалл?
— Я відповім вам так, лікарю. Зі стрічки ми знаємо, що Рибак справді тримає Тайлера Маршалла в полоні, тож можна сказати, що він більше не в цьому світі, а у світі Рибака.
Лікар Шпіґельман зводить брови.
— Думаєте, цей монстр живе в тому ж всесвіті, що й ми? — запитує Джек. — Я так не думаю, і ви теж. Рибак живе у своєму власному світі, світі, що функціонує за правилами, які він запозичив або вигадував роками. За всієї поваги, у мене набагато більше досвіду роботи з такими випадками, як у Маршаллів, ніж у поліції, ба навіть у вас, хіба що вам часто доводиться мати справу з психопатичними злочинцями. Вибачте, якщо це звучить зарозуміло, я не це мав на увазі.
— Ви говорити про профільність? Я правильно розумію?
— Кілька років тому мене було запрошено на спеціальні профільні курси ПРЗНЗ, які проводило ФБР, і я багато чого там навчився, але те, про що зараз говорю, виходить далеко за межі профільності. — Це набагато серйозніше, — каже Джек сам собі. — Тепер м’яч на вашому полі, лікарю.
Шпіґельман повільно киває. В лінзах його окулярів спалахує далекий відблиск.
— Думаю, я вас зрозумів. — Він роздумує, зітхає, схрещує руки на грудях і розмірковує далі. Тоді підводить очі і зустрічається поглядом із Джеком. — Гаразд, я дозволю вам із нею побачитись. Наодинці. У моєму кабінеті. Протягом тридцяти хвилин. Я не хочу ставати на шляху прогресивних слідчих дій.
— Дякую, — каже Джек. — Це принесе чималу користь, обіцяю.
— Я надто довго пропрацював психіатром, щоб вірити в такі обіцянки. Лейтенанте Сойєр, але сподіваюсь, ви досягнете успіху у справі порятунку Тайлера Маршалла. Дозвольте, я проведу вас у свій кабінет. Ви зможете зачекати там, доки я піду за пацієнткою і приведу її іншим коридором. Так буде трохи швидше.
Лікар Шпіґельман прямує до кінця темного коридору, тоді звертає ліворуч, тоді знову ліворуч, витягує з кишені чималу в’язку ключів і відчиняє непідписані двері. Джек іде за ним у кімнату, яка, очевидно, була створена шляхом об’єднання двох маленьких кабінетів у один. Половину кімнати займають довгий дерев’яний стіл, стілець, журнальний столик зі скляною поверхнею, що завалений журналами, і шафа для документів. В іншій половині стоять диван і шкіряне крісло. Стіни прикрашають копії робіт Джорджиї О’Кіф. Збоку стола знаходяться двері, які, за припущенням Джека, ведуть до маленької комірчини, вони якраз навпроти крісла, посередині між двома половинами кабінету — двері, які, здається, ведуть до сусідньої кімнати.