– Увага, пасажир, 45 секунд до вершини балістичної. Починати відлік?

– Ні, з десяти, будь ласка.

– Добре. Увага, пасажир, апогей балістичної. Чотири шари хмар, цирростратус та циррокумулюс. Під останнім видимість 600. На червоний вмикаю ежектор. Парашут?

– Дякую, в порядку.

– Увага, пасажир, друга гілка балістичної, перший шар хмар, цирростратус, другий шар хмар. Температура мінус 44, на землі плюс 18. Увага, п'ятнадцять до викиду. Нахилення до мети нуль на сто, бічне відхилення в нормі, вітер норд–норд–вест, шість метрів за секунду, видимість 600 – хороша. Увага, бажаю успіху! Викид!

– До побачення, – сказав він, відчуваючи всю гротескність цих слів, сказаних людині, яку він ніколи не бачив й ніколи не побачить.

Він випав у темряву, його вистрілило у тверде від швидкості повітря. Свистіло у вухах, він перекинувся, й тут же його з легким тріском підхопило і підтягнуло високо вгору, наче хтось виловив його з мороку невидимим сачком. Він глянув угору – купол парашута був невиразний. Чиста робота!

Він опускався, не відчуваючи швидкості падіння, щось завидніло під ногами. Так ясно? Чорт, аби не озерце! Один шанс на тисячу, але хто знає?...

До нього долинув мірний легкий шум, коли він торкнувся ногами хвилюючої поверхні. То була пшениця. Він пірнув в її м’яку хвилю, його накрила чаша парашута. Зігнувшись, він відстебнув ранець, почав згортати дивний волокнистий матеріал, на дотик схожий на павутину. Він все скручував та скручував його, це було найважче, і на це пішло багато часу, мабуть, близько півгодини. У всякому разі, в хронограму вклався. Одягти зараз лакові туфлі чи ні? Краще зараз взутися, пластик відбиває світло. Він почав рвати на собі оболонку, тонку, як поліетилен, начебто сам себе розпаковував. Ось і пакунок, нічний презент. Лакові туфлі, хустинка, ножик, візитні картки...

Де ж склянка? Серце у Крессліна заколотилося, як тільки він намацав його в кишені. Нічого не було видно, хмари вкривали все небо, але коли він потряс склянку, почулося булькання. Всередині був вермут. Він не став віддирати герметизуючу плівку. Поклав його назад в кишеню, заштовхав згорнутий парашут до ранцю, впхнув туди ж товсті стрибкові панчохи, подертий кокон. Начебто нічого не повинно від цього спалахнути... А раптом? Може, вибратися спочатку з цієї пшениці? Ні, в інструкції все передбачено.

Він знайшов на потовщеному дні футляра важіль, сунув під нього палець, смикнув, ніби відкривав банку з пивом, кинув футляр на пом'яте місце серед поля і почав чекати. Нічого. Небагато диму, ні полум'я, ні іскор, ні вугілля. Осічка? Пошарив рукою і ледь не скрикнув – там вже не було туго набитого ранцю, повного тканини та строп, – купка теплих, не обпалюючих залишків, наче прогорілий паперовий попіл. Чиста робота!

Кресслін поправив на собі смокінг, метелика й вийшов на дорогу. Він йшов узбіччям, швидко, але не надто, щоб не спітніти. Ось дерево, але яке? Липа? Мабуть, ще вона. Ясен? Точно? Нічого не видно. Капличка має бути за четвертим деревом. Ось придорожній камінь. Збігається. З ночі висунувся побілений мур каплички. Він навпомацки знайшов двері. Вони легко відчинилася. Чи не дуже легко? А якщо вікна не затемнені?

Він поставив на кам'яну підлогу запальничку, клацнув. Чисте біле світло наповнило замкнутий простір, блиснула поблідівша позолота вівтаря, вікно, заклеєне зовні чимось чорним. Він пильно вдивився у своє відображення в цьому вікні, повернувся, по черзі перевіряючи плечі, рукави, відвороти смокінга, придивляючись збоку, чи не причепився десь клаптик пластикової плівки. Поправив хустинку, підвівся на вшпиньки, як актор перед виступом, намагаючись заспокоїти дихання, відчув слабкий запах згаслих свічок – наче вони горіли зовсім недавно. Він загасив запальничку, знову у темряві вийшов, обережно ступаючи по кам'яних сходах, і озирнувся. Навколо було порожньо. Краї хмар місцями світлішали, але місяць не міг пробитися крізь них. Було майже зовсім темно. Тепер вже рівно крокуючи асфальтом, він кінчиком язика торкнувся коронки зуба мудрості. Цікаво, що там таке? Звичайно, не хронда. Але й отрути там не могло бути. За якусь мить він встиг розглянути те, що «дантист» клав пінцетом у золоту чашку коронки, перш ніж залити цементом. Комочок менше горошини, ніби зліплений із дитячого кольорового цукру. Передавач?

Але мікрофона в нього не було. Не було нічого… Чому вони не дали отрути? Напевно, не була потрібна.

В далені із–за дерев з'явився будинок, яскраво освітлений, галасливий, в темний парк лилася музика. На газонах тремтів відблиск вікон. На другому поверсі горіли справжні свічки, у канделябрах. Тепер він почав рахувати стовпи огорожі, біля одинадцятого сповільнив крок, зупинився в тіні, що падала від дерева, торкнувся пальцями дротяної сітки, вона, пружинячи, піддалася; потім трохи наступив на її нижню частину, яка не була зчеплена з верхньою, переступив перешкоду – і ось він уже в саду. Перебігаючи від тіні до тіні, він опинився біля висохлого фонтану. Тут він вийняв з кишені склянку, нігтем підрізав плівку, якою вона була заклеєна, зірвав її, зім'яв і відправив до рота, щоб тут же запитати її маленьким ковтком вермуту. Тепер, тримаючи склянку аперитиву в руці, він, більше не ховаючись, рушив посередині доріжки прямо до будинку, без поспіху – гість, що повертається з короткої прогулянки, перегрівся танцюючи та вийшов у пошуках прохолоди… Кресслін підніс до носа хустинку, перекладаючи склянку з руки в руку, коли проходив між тінями тих, хто стояв з обох боків дверей. Він не бачив облич, відчував лише неуважні проваджаючі його погляди.

Світло було майже блакитним на перших сходах, тепло–жовтим на других; музика грала вальс. Гладко, подумав він. Чи не надто гладко?

У залі було тісно. Він не одразу її помітив. Йому залишалося зробити два кроки до неї. Її оточували чоловіки з орденськими стрічками у петлицях, як раптом на іншому кінці зали пролунав гуркіт – хтось упав. Спіткнувся якийсь лакей у лівреї, та так незручно, що піднос, обставлений келихами, вилетів у нього з рук, бризкаючи білим і червоним вином. Що за тюлень! Ті, що оточували Севінну як по команді повернули голови в той бік. Лише Кресслін продовжував дивитися на неї. Цей погляд спантеличив її, хоч і був ледве вловимий.

– Ви мене не впізнаєте?

– Ні.

Вона сказала "ні", щоб відштовхнути, відкинути його. Він спокійно посміхнувся:

– А карого поні пам'ятаєте? З білою стрілкою над копитом? І хлопчика, який налякав його м'ячем?

– Так це ви?

– Я.

Їм не знадобилося знайомитись, раз вони знали один одного з дитинства. Він танцював з нею лише один раз. Потім більше тримався на відстані. Зате вже після першої години ночі вони разом вийшли в парк. Вийшли через двері, про які знала лише вона. Прогулюючись з нею алеями, він то тут, то там помічав людей, що стояли в тіні дерев. Скільки ж їх! А він їх навіть не помітив, перелазячи через сітку. Дивно.

Севінна дивилася на нього, її обличчя біліло у світлі місяця, котрий після опівночі таки прорвався крізь хмари – як і очікувалося.

– Я б вас не впізнала. А все ж таки ви мені когось нагадуєте. Не того хлопчика. Когось іншого. Дорослого.

– Вашого чоловіка, – відповів він спокійно. – Коли йому було двадцять шість років. Ви, мабуть, бачили знімки.

Вона заморгала.

– Так. Звідки ви це знаєте?

Він усміхнувся.

– За обов'язками. Преса. Тимчасово – військовий кореспондент. Але з громадянським минулим.

Вона не звернула уваги на його слова.

– Ви з тих же місць, що і я. Дивовижно.

– Чому?

– Якось… це навіть турбує мене. Я не знаю, як це висловити, – я майже боюся.

– Мене?

Він був щирий у своєму подиві.

– Ні, що ви. Але це ніби дотик долі. Ця ваша схожість і те, що ми знали одне одного ще дітьми.

– Що ж тут такого?

– Я не можу вам пояснити. Це лише натяк на ту ніч. Начебто це щось передзнаменує.

– Ви забобонні?

– Повернемося. Тут холодно.

– Ніколи не треба тікати.