– Ні! Та ні ж, ні! – закричав Трурль.

– От бачиш, ти, каліч розумова! Як же так, сам не хочеш, щоб тебе запещували до смерті, доводили до екстазу й блаженства, і, вважаючи так, насмілюєшся нав’язувати усьому Космосові те, від чого сам відвертаєшся і що тебе самого сповнює відразою? Трурлю! Померлі – ясновидці! Ти не можеш бути аж таким закінченим негідником! Ні, ти просто негативний геній – геній кретинізму! Послухай, що я тобі скажу. Колись наші предки нічого так не прагнули, як вічного безсмертя. А проте, як тільки винайшли й випробували його модель, зрозуміли, що їм не про це йшлося! Розумна істота повинна мати перед собою не тільки те, що можливе, а й те, що неможливе! Адже тепер, кожен може жити, скільки захоче, і вся мудрість і краса нашого буття в тому, що коли хтось, хто вже ситий життям і його незгодами, вважає, що виконав те, на що його вистачило, він відходить на вічний спочинок, як це зробив я. Раніше смерть приходила несподівано через дурний дефект, перериваючи на середині не одну роботу, не дозволяючи закінчити не одну працю – і в цьому полягав стародавній фаталізм. Але тепер вартості змінилися, і ось я, наприклад, не прагну нічого більше, тільки небуття, яке подібні до тебе розумові задрипанці весь час у мене відбирають, добиваючись до моєї труни, стягаючи її з мене, як ковдру. А ти собі запланував напхати Космос щастям, заклепати, закоркувати на амінь з почетвірним абцугом, мовляв, щоб допестити в ньому кожну істоту, а насправді – через твоє лінивство. Ти хотів позбутися всіх завдань, проблем, клопотів, але воістину, що б ти, власне, в такому світі мав робити далі? Або повісився б з нудьги, або почав би приробляти до такого щастя якісь засмучувальні додатки. Отже, через лінощі хотів ощасливити, через лінощі зіпхнув проблему машинам, тобто виявився найвинахідливішим з‑поміж усіх моїх тупих учнів, яких я виховав за тисячу сімсот дев’яносто років академічної кар’єри! Якби я не розумів, що то марна річ, то відвалив би зараз цю плиту й луснув би тебе по лобі! Ти прийшов до могили за порадою, але перед тобою не чудотворець, а я не можу відпустити тобі навіть найменшого з безлічі твоїх бездумних гріхів, величина яких сягає пра‑Канторової алеф‑нескінченності! Повернешся додому, розбудиш кібербрата, і зробиш те, що я сказав.

– Але, Пане…

– Закрий пащеку. А як зробиш усе, візьмеш тоді відро розчину, лопату, прийдеш на цвинтар і гарненько позамазуєш в обмурівку всі шпарини, крізь які затікає до труни і ллється мені на голову. Уважно слухаєш?

– Так, Пане Ма…

– Зробиш те, що я казав?

– Обіцяю, що зроблю, Пане й Магістре, але я хотів би ще знати…

– А я, – промовив гучним, справді громовим голосом небіжчик, – хотів би знати тільки одне, – коли ти, нарешті, заберешся звідси?! Спробуй‑но іще раз постукати до моєї могили, обіцяю тобі, що так тебе здивую… Зрештою, нічого конкретного не обіцяю – сам тоді побачиш. Можеш передати від мене вітання своєму Кляпавцієві й сказати йому те саме. Останнього разу, коли я давав йому настанови, він так поспішав, що навіть не потрудився висловити мені належної подяки. Ох, манери, манери у цих здібних конструкторів, у цих геніїв, у цих талантів, яким від пихи замакітрилося у головах!

– Пане… – почав був Трурль, але в могилі щось затріщало, засичало, втиснута в глиб оправи кнопка підскочила вгору, і глуха тиша обійняла весь цвинтар, тільки здалека долинало тихе шелестіння гілок.

Отож Трурль зітхнув, почухав голову, подумав, усміхнувся, згадавши Кляпавція, і, вже наперед утішаючись тим, як при найближчій зустрічі приголомшить і збентежить приятеля, вклонився величному склепові, а тоді, крутнувшись на п’яті, веселий, як щиголь, і страшенно задоволений з себе помчав додому, наче за ним хто гнався.

Сталося так, що до двору короля Іпполіпа Сармандського прибули двоє місіонерів–конвертистів, щоб повідомити про віру істинну. Іпполіп не був схожим на інших королів. У всій Галактиці не знайшлося б монарха, який так охоче вдавався б до роздумів. Ще повзунком він грав золотими міні–мізками та будував з них вільнодумні самодумки й так наслухався мудреців, що коли прийшла година його коронації, хотів втекти через вікно з тронної зали і піддався лише аргументу, що інший на його троні може виявитися набагато гіршим. Іпполіп був впевнений, що добрий правитель не той, кого піддані хвалять чи сварять, а той, якого ніхто не помічає. Король був прихильником експериментальної філософії, в якій визнається істиною не те, що зумієш сказати, а те, що тобі вдається зробити. Тому обидва отця конвертіста без остраху могли постати перед Іпполіпом. І безмірним був їхній радісний жах, коли вони зрозуміли, що король не те що про Бога – взагалі про жодну релігію ще й і не чув. Вони знали, що їм доведеться проголошувати Боже слово in partibus infidelium[28], але такого вони не очікували. Розум Іпполіпа в питаннях релігії був чистий, як невиписана сторінка, так що поважні місіонери просто на місці не могли встояти, так їм не терпілося звернути короля до справжньої віри.

Вони відразу ж повідомили його про існування всемогутнього Творця, який у шість днів створив світ, а на сьомий відпочивав, про хаос, який перед тим літав над водами, про прабатьків, їхнє гріхопадіння, вигнання з раю, про рятівне пришестя Месії, про кохання і милосердя, а король запросив їх із зали аудієнцій у свої покої та заходився дошкуляти дошкульними питаннями, на що ті відповідали з терплячим розумінням, знаючи, що ці сумніви походять не від єресі, а лише від незнання. Іпполіп, захоплений зненацька одкровеннями, які йому довелося вперше в житті чути, вимагав кілька разів повторювати розповідь про створення світу, який прямо–таки приголомшував його своєю новизною.

Він усе перепитував, чи святі отці цілком упевнені, що Бог створив світ для того, щоб його заселити? Чи не могло статися так, що творіння було спрямоване на якісь більш віддалені цілі, а жителі Божої будівлі поселилися в ньому ненароком між іншим? Чи справді їх мав на увазі Бог, коли брався за роботу? А місіонери, стримуючи обурення, викликане цією безмежною, а тому й безгрішною наївністю, відповідали йому, що Бог створив світ для дітищ своїх, бо, будучи втіленою любов'ю, нічого не мав на увазі, крім їхнього щастя. Звістка про таку сильну прихильність Бога до Створених справила на Іпполіпа величезне враження.

Деякі труднощі викликало питання про Сатану. Тут король повівся дещо незвичайно для новонаверненого. Він здивувався не тому, що Господь терпить сатану, а тому, що церква нехтує ним. Це виходить приблизно як із каналізацією, говорив він. Неприємно, проте необхідно. Якби не було сатани, Богові довелося б самому доглядати за пеклом, а це погано в'язалося б з його безмежною добротою. Завжди зручніше виділити когось іншого для подібних справ. А за нинішнього порядку речей без пекла не обійтися – інакше треба було б із самого початку проектувати світ інакше. А тому церкві слід офіційно визнати сатанинську неминучість. Але врешті–решт златоусти якось здолали королівське упередження, й вивели думки зверненого в чисте русло, й Іпполіп на двадцять дев'ятому дні повчань прийняв благу звістку, зворушившись прямо до сліз, а два місіонери, теж схвильовані, подарили йому гарно переплетений том Писання, благословили його та рушили в дорогу до нових праць і подвигів. А король на три тижні замкнувся у своїх апартаментах, нарад не скликав, доповідей не слухав, тільки раз послав за столяром, бо під ним підламалася сходинка бібліотечної драбини. Але одного ранку він вийшов в сад, дивлячись на все до найменшої травинки новим поглядом як на справу Божу, а повернувшись у палац, велів послати самого Королівського Онтолога за знаменитими конструкторами–омнігенериками Трурлем і Кляпавцієм, щоб вони з'явилися до нього – та негайно!