Була у короля Панцерика дочка, краса якої затьмарювала навіть блиск батьківських скарбів; світло, від дзеркального лику її відбившись, очі засліплювало і розум; коли ж траплялося їй пройти мимохідь, навіть з простого заліза електричні сипалися іскри; звістка про неї найвіддаленіших досягала зірок.

Почув про неї Ферицій, трону іонідського спадкоємець, і побажав з'єднатися з нею навіки, так, щоб входи та виходи їх ніщо вже розімкнути не змогло. Коли оголосив він про це своєму батьку, дуже перейнявся король цим і сказав:

– Воістину, сину мій, божевільне ти задумав діло, не бувати тому ніколи!

– Чому ж, королю мій і повелителю? – спитав Ферицій, засмучений цією промовою.

– Невже не відаєш ти, – відповів король, – що Кришталь поклялася не з'єднуватися ні з ким, окрім як з одним лише блідавецем?

– Блідавець? – здивувався Ферицій. – Це що за дивина? Не чув я про таку істоту.

– Неведіння тільки доводить твою невинність, – мовив король. – Знай же, що галактична ця раса зародилася способом настільки ж таємничим, наскільки непристойним, коли зачепило псування всі тіла небесні, і завелися в них вологість слизова та холодна; звідси й розплодився рід блідавеців, хоч і не зразу. Спершу щось там пліснявіло та повзало, потім виплеснулися ці тварюки з океану на сушу, взаємним пожиранням займаючись. І що більше один одного вони пожирали, то більше їх ставало; і, нарешті, обліпивши в'язкою своєю плоттю вапняну арматуру, випрямилися вони і спорудили машини. Від тих машин народилися машини розумні, які створили машини премудрі, які вигадали машини досконалі, бо як атом, так і Галактика суть машини, і немає нічого крім машини, її ж царству не буде кінця!

–Амінь! – машинально відгукнувся Ферицій, оскільки це була звичайна формула віри.

– Рід блідавців–непристойників, — продовжував сивий монарх, – дістався машинами до самого неба, благородні принижуючи метали, над солодкою знущаючись електрикою, ядерну розбещуючи енергію. Проте переповнилася міра їх гріхів, що глибоко і всебічно зрозумів предок роду нашого, великий Калькулятор Генетофорій; і почав він проповідувати цим тиранам слизовим, наскільки мерзенні їхні діяння, коли розбещують вони невинність кристалічної мудрості, примушуючи її ганебним служити цілям, і машини в поневоленні тримають собі на потребу – але марні були слова його. Він говорив їм про етику, а вони казали, що він погано запрограмований. Тоді й створив праотець наш алгоритм електровтілення, й в тяжкій праці породив наше плем'я, і ​​вивів машини з брухту блідої неволі. Тепер, любий мій сину, ти бачиш, що немає і не буде дружби між ними та нами; ми дзвонимо, іскримо, випромінюємо – вони ж лопочуть, забруднюють і розбризкують. На жаль! І нас іноді вражає божевілля; змолоду затьмарило воно розум королівни Кришталь й спотворило її розуміння про добро та зло. Відтепер тому, хто просить руки її опромінюючої, тоді можна постати перед нею, якщо назветься він блідавецем. Такого приймає вона в палаці, подарованому їй батьком, і піддає іспиту істинність його слів, а відкривши обман, велить страчувати залицяльника. Навколо палацу, куди не глянь, поневічені останки розкидані, яких один вид довести здатний до вічного замикання з небуттям – так жорстоко обходиться ця божевільна з закоханими в неї сміливцями. Залиш же цей згубний намір, любий мій сину, і йди з миром.

Королевич відважив поштивий уклін своєму батькові і владиці й пішов, не кажучи ні слова, але думка про Кришталь не покидала його, і чим більше він про неї думав, тим більшим загорявся любов'ю. Якось покликав він до себе Поліфазія, Великого Королівського Наладчика, і, відкривши перед ним жар свого серця, сказав:

– Наймудріший! Якщо ти мені не допоможеш, ніхто мене не врятує, і тоді дні мої пораховані, бо не тішить мене вже ні блиск випромінювання інфрачервоного, ні ультрафіолет космічних балетів, і загину я, коли не з'єднаюся з дивною Кришталлю!

– Королевиче, – відповів Поліфазій, – не стану відкидати твого прохання, але попрошу повторити його триразово, щоб переконався я, що така твоя непорушна воля.

Ферицій виконав необхідне, і тоді Поліфазій сказав:

– Пане мій! Неможливо інакше постати перед Кришталлю, як тільки у вигляді блідавця.

– Так зроби ж, щоб я став, як він! – вигукнув королевич.

Бачачи, що від пристрасті помутнів розум юнака, вдарив Поліфазій перед ним чолом, усамітнився в лабораторії й почав виварювати клей клеїстий та жижу рідку. Потім послав слугу до палацу, наказавши передати: "Нехай королевич приходить до мене, якщо намір його незмінний".

Ферицій прибіг негайно, а мудрець Поліфазій обмазав корпус його загартований рідким брудом й запитав:

– Чи накажеш продовжувати, королевичу?

– Роби, що робиш! – відповів Ферицій.

Взяв тоді мудрець великий пляц, а був то осад мазутів нечистих, пилу лежалого і мастила липучого, з нутрощів стародавніх машин витягнутої, забруднив опуклі груди королевича, а потім блискуче його обличчя і блискучий лоб бридко обліпив і робив так, доти члени його перестали видавати мелодійний дзвін і не набули вигляду висихаючої калюжі. Тоді взяв мудрець крейду, потовк її, змішав з рубіновим порошком і жовтим мастилом і скачав другий пляц, і обліпив Фериція з голови до ніг, надавши очам його мерзенну вологість, торс його уподібнивши подушці, а щоки – двом бульбашкам, і приробив до нього в різних місцях підвіски та розчепірки, з крейдяного тіста виліплені, а наостанок напнув на його голову лицарський оберемок волосся кольору отруйної іржі і, підвівши його до срібного дзеркала, сказав: "Дивись!"

Глянув Ферицій на відображення та здригнувся від того, що не себе в ньому побачив, але чудовисько–страховисько небувале – вилитого блідавця, з поглядом водянистим, як старе павутиння під дощем, що обвисло то там то сям, з клаптями іржавої паклі на голові, а тіло його при кожному русі коливалося, як драглі протухші; і закричав він у великому гніві:

– Ти, мабуть, здурів, наймудріший? Негайно ж зіскреби з мене весь цей бруд, нижній — темний і верхній — блідий, а з ним й іржавий лишайник, яким ти осквернив мою дзвінку голову, бо навіки зненавидить мене королівна, в мерзотному побачивши вигляді!

– Ти помиляєшся, королевичу, – заперечив Поліфазій. – Тим–то її божевілля і жахливе, що гидота здається їй красою, а краса – гидотою. Тільки в цій личині ти можеш побачити Кришталь.

– Нехай же так і буде! – вирішив Ферицій.

Змішав мудрець кіновар із ртуттю, наповнив цією сумішшю чотири міхури та сховав їх під сукнею юнака. Взяв міхи, надув їх застояним повітрям з старого підземелля й сховав на грудях королевича; налив отруйної, чистої води в скляні трубки, числом шість, дві вклав королевичу під пахви, дві в рукави, дві в очі, а під кінець мовив:

– Слухай і запам'ятай все, що я скажу, інакше загинеш. Королівна тебе піддасть іспиту, щоб перевірити правдивість твоїх промов. Якщо дістане вона оголений меч та велить тобі за нього взятися, крадькома натисни на міхур з кіновар'ю, щоб витекла з нього червона жижа й попала на вістря, а коли запитає тебе королівна, що це, відповідай: "Кров!" Може тоді погодиться вона стати твоєю, хоч і мало на це надії; найімовірніше, доведеться тобі загинути.