– О наймудріший! – вигукнув Ферицій. – А якщо стане вона допитуватися, які у блідавців звичаї, як народжуються вони, як кохаються і як проводять час, що я відповім?

– Воістину, іншого немає способу, – відповів Поліфазій, – як тільки поєднати твій жереб з моїм. Я переодягнуся купцем із сусідньої галактики, найкраще неспіральної, оскільки тамтешні мешканці відомі своєю огрядністю, а мені треба сховати під сукнею безліч книг про жахливі блідавців звичаї. Тебе я не зміг би цьому навчити, бо звичаї їх противні природі: все в них робиться навпаки, так неохайно, неприємно і неапетитно, як тільки можна собі уявити. Я підберу потрібні твори, ти ж вели придворному кравцю з волокон та ниток різних пошити одяг блідавця, тому що скоро вже нам вирушати в дорогу. І куди б ти не пішов, я тебе не залишу, щоб знав ти, як чинити і що говорити належить.

Зрадів Ферицій і звелів пошити собі одяг блідавця, і не міг на нього надивитися: закривав він майже все тіло, і в одних місцях витягувався на зразок трубопроводу, в інших же скріплювався ґудзиками, гачками, кнопочками і шнурочками; так що довелося кравцеві особливу інструкцію вигадати, й превелику, про те, що і як одягати, де, що і до чого причіплювати, й як із себе всю цю упряж, з суконної матерії створену, стягувати, коли прийде час.

А мудрець Поліфазій одягнувся в сукню купця, сховав під нею товсті вчені книги, що трактують про життя блідавців, звелів зробити залізну клітку – шість саженів в довжину та стільки ж у ширину, замкнув у ній Фериція, й вирушили вони в дорогу на королівському всюдиході. Коли ж досягли вони володінь Панцерика, Поліфазій в купецькому одязі прийшов на міський ринок та сповістив гучним голосом, що привіз з далеких країв молодого блідавця й продасть його тому, хто захоче. Слуги принесли цю звістку королівні, а вона, здивувавшись, мовила їм:

– Воістину за всім цим криється велике шарлатанство, але не обдурить мене купець, бо нічиї пізнання про блідавців не зрівняються з моїми. Наказуйте йому прийти до палацу та показати бранця!

Привели слуги купця до королівни, й побачила вона поважного старця та клітку, що несли невільники; в клітці сидів блідавець, а обличчя його було як крейда на половину з пирітом, очі наче волога зплісніла, а члени наче грудки бруду. А Ферицій глянув на королівну й побачив її обличчя, що ніби бринить ніжним дзвоном, і очі, що блищали, як електричні розряди, й утвердився він в своєму божевільному коханні.

– Цей і справді схожий на блідавця! – подумала королівна, проте вголос сказала:

– Воістину чимало довелося тобі попрацювати, старче, перш ніж зліпив ти з бруду ляльку та натер її вапняним пилом, щоб мене обдурити; але знай, що мені відомі всі таємниці могутнього роду блідавців, і коли відкриється твій обман, ти будеш страчений разом з самозванцем!

Мудрець відповів:

– Королівно! Той, кого бачиш ти в клітці, справжнісінький блідавець; викупив я його у зоряних піратів за п'ять гектарів ядерного поля, та якщо хочеш, поступлюсь тобі, бо єдине моє бажання – порадувати твоє серце!

Королівна веліла принести меч й просунула його крізь грати клітки. Ферицій схопився за вістря та порізав їм сукню, отже міхур лопнув. Полилася кіновар на меч, і став він червоним.

– Що це? – спитала королівна, а Ферицій відповів:

– Кров!

Тоді королівна веліла відкрити клітку, безстрашно увійшла до неї та наблизила своє обличчя до обличчя королевича; близькість коханої затьмарила його розум, але мудрець подав таємний знак, і Ферицій натиснув на хутра; вийшло з них затхле повітря, а коли королівна запитала: "Що це?" – Ферицій відповів: "Зітхання!"

– І справді ти чудовий фокусник, – сказала королівна купцю, виходячи з клітки, – але ти обдурив мене, і тому ви помрете обидва – ти й твоя лялька!

При цих словах мудрець похилив голову до долу, ніби у великій печалі й прикрості, а коли королевич зробив те саме, з очей його потекли прозорі краплі. Королівна запитала:

– Що це?

Ферицій відповів:

– Плач!

І сказала вона:

– Як твоє ім'я, прибулець, що називає себе блідавцем з далеких країв?

– О королівно! Ім'я моє Міамляк, і нічого я так не хотів би, як з'єднатися з тобою способом м'яким, хвилястим, тістоватим та водянистим, за звичаєм нашого племені, – відповів Ферицій, а навчив його цим словам мудрець. – Я навмисне дозволив піратам себе викрасти та вмовив їх продати мене цьому купцю, бажаючи потрапити до твого королівства. Хай прийме його бляшанніша особа мою подяку за те, що я опинився тут: бо серце моє переповнює кохання до тебе, як калюжу переповнює бруд!

Здивувалася королівна, бо й справді говорив він як справжній блідавець, й запитала:

– Розкажи мені, прибулець, що називає себе Міамляком–блідавцем, що роблять твої одноплемінники вдень?

– Вранці, – відповів Ферицій, – вони мокнуть в чистій воді та обполіскують нею свої члени, і вливають її собі всередину, бо вода приємна їхньому єству. А потім ходять то туди, то сюди способом хвилястим та текучим, й хлюпають та лопочуть; у печалі вони трясуться й проливають з очей солону воду, а в радості трясуться та ікають, але їхні очі не наповнюються водою. І мокрі струси ми називаємо плачем, сухі ж – сміхом.

– Якщо правдиві промови твої, – перебила його королівна, – та якщо ти поділяєш з своїми одноплемінниками потяг до води, я звелю кинути тебе в мій ставок, щоб ти наситився нею досхочу, а до ніг накажу прив'язати свинець, щоб ти не виплив до часу .

– О королівно! – відповів Ферицій, наставлений мудрецем. – Тоді я загину, бо, хоча всередині нас вода, вона не може оточувати нас зовні довше хвилини, а якщо таке трапиться, ми вимовляємо останні слова "буль–буль–буль", якими навіки прощаємося з життям.

– А повідай мені, Міамляку, як видобуваєш ти енергію, щоб, хлюпаючи, лопочучи, колихаючись та погойдуючись, походжувати туди–сюди? – запитала Кришталь.

– Королівно, – відповідав їй Ферицій, – там, звідки я родом, крім блідавців маловолосих, є й інші, що ходять переважно рачки, і ми доти дірявимо їх в різних місцях, доки не загинуть; трупи ми рубаємо та ріжемо, варимо і смажимо, після чого набиваємо їх тілом своє власне; нам відомо триста сімдесят шість способів вбивства та двадцять вісім тисяч п'ятсот дев'яносто сім способів приготування покійників для того, щоб пропихання їхніх тіл в наші тіла через отвір, що називається ротом, було для нас якомога приємніше; а мистецтво обробки покійників у нас ще в більшій пошані, ніж астронавтика, і зветься воно гастронавтикою, або гастрономією; проте з астрономією нічого спільного немає.

– Чи означає це, що ви бавитесь у цвинтар, ховаючи в собі ваших чотириногих побратимів? – підступно запитала Кришталь; але Ферицій, навчений мудрецем, й тут не забарився з відповіддю:

– Це не забава, о королівно, а необхідність, бо життя годується життям; ми ж необхідність перетворили на мистецтво.

– А повідай–но, Міамляку–блідавцю, як конструюєте ви потомство? – поцікавилася королівна.

– Ми не конструюємо його зовсім, – відповів Ферицій, – а програмуємо статистично, за образом марковського процесу, тобто стохастично; ймовірністно, зате солодко, мимоволі й довільно, і не роздумуючи при цьому про матерії статистичні, нелінійні та алгоритмічні; й саме тому програмування йде в нас просто, стихійно і самостійно; бо так вже влаштовані ми, що кожен блідавець радий потомство своє програмувати, втіху в тому бачачи, але програмує він, не програмуючи, й багато хто докладає чимало старань, щоб з їхнього програмування чогось, боронь боже, не вийшло.

– Це дуже дивно, — промовила королівна, знання якої були менш глибокі, ніж знання мудреця Поліфазія, — то як же ви це, власне, робите?

– О королівно! – відповів Ферицій. – Є у нас механізми, за принципом зворотного зв'язку влаштовані, хоча й все це в воді; ці механізми справжнє диво техніки, адже користуватися ними здатний навіть повний кретин; втім, щоб докладно описати тобі методи, які ми використовуємо, довелося б говорити довго, оскільки не такі вже й вони прості. І справді, це дуже дивно; найдивніше ж, те що методи наші не нами вигадані, а, певним чином, вигадали самі себе; але нам вони до вподоби, й ми нічого проти них не маємо.