Вернувся король до машини.

– Дракон тріскотів, трусився, навіть скреготав, видобув корінь, але так само мені погрожує! – крикнув король ще з порогу. – Що тепер робити, стара циф… тобто, Ваша Ферромагнітність?!

– Не журись, – відповіла машина, – скажи тепер, щоб він себе від себе самого відняв!

Помчав король у спальню, послав телеграму, і дракон заходився себе від себе самого віднімати. Спершу відняв від себе хвіст, потім лапи, потім тулуб і нарешті, побачивши, що справа кепська, завагався, але, віднімаючи з розгону й далі, відняв від себе голову, і в результаті лишився нуль, тобто ніщо: не стало електродракона!

– Немає більше електродракона! – радісно вигукнув король, забігаючи до підземелля. – І все завдяки тобі, стара цифрушко… завдяки… ах, ти вже напрацювалась, ти заслужила відпочинок, зараз я тебе вимкну.

– О ні, мій дорогенький, – відповіла машина, – я своє діло зробила, а ти хочеш мене вимкнути і вже не величаєш більше Вашою Ферромагнітністю? Це дуже погано! Тепер я сама обернусь на дракона й правитиму краще за тебе, адже ти завжди просив у мене поради з найважливіших питань, а отже, виходить, це я правила, а не ти…

І зі скреготом та деренчанням стала вона обертатись на електродракона: вже вогненні електрокігті вилізали у неї з боків, аж тут король, задихаючись від жаху, підбіг до машини, скинув з ноги пантофлю, й почав колошматити нею лампу за лампою.

Задеренчала, заскреготіла машина, збилась її програма, і з команди «електродракона вийшла команда «електросмола»; на очах у короля машина, похрипуючи щораз тихіше й тихіше, перетворилась на величезну блискучу масу чорної як вугілля електросмоли; маса ще потріскувала, аж поки витекла з неї голубими іскорками вся електрика й перед остовпілим Полеандром задиміла величезна баюра смоли…

Зітхнув король з полегкістю, взув пантофлі й вернувся в парадну спальню. Однак відтоді він дуже змінився: пережиті ним пригоди зробили його менш войовничим, і до кінця своїх днів Полеандр займався лише цивільною кібернетикою, а воєнної не торкався зовсім.

[8]

Аргонавтики були першими із зоряних племен, що завоювали глибини планетарних океанів, навіки – як думали слабкі духом роботи, – заборонені для металу. Одним з дорогоцінних ланок їхнього королівства є Аквація, що виблискує на північному небі, немов великий сапфір у топазовому намисті На цій підводній планеті довгі роки правив король Гідропс Усерибний. Якось вранці викликав він до тронної зали чотирьох коронних міністрів, а коли припливли вони перед його очі, то так звернувся до них, тим часом як його Великий Підзябровий, весь у смарагдах, ворушив над ним широко розпластаним віялом:

– Нержавіючі Сановники! П’ятнадцять віків правлю вже я Аквацією, її підводними містами й поселеннями на синіх лугах; розширив я за цей час кордони держави, затопивши багато материків, і, діючи так, не заплямував водостійких знамен, що дістав їх у спадок від мого родича, Іхтіократуса, У боях з ворожими мікроцитами я також здобув низку перемог, що не годиться мені їх вихваляти. Одначе відчуваю я, що влада стає для мене непосильним тягарем, отож вирішив надбати сина, який гідно продовжив би справедливе володарювання на троні Іноксидів. Тож звертаюся до тебе, мій вірний Гідрокібере Амассид, до тебе, великий програмісте Діоптрик, і до вас, Філонавте й Міногаре, моїх настроювачів, щоб придумали ви мені сина. Щоб був він розумний, але не надто горнувся до книжок, бо надмір знань уражає волю до дії. Щоб був він добрий, та знову ж таки не надмірно. Бажаю також, щоб він був хоробрий, але не зарозумілий, вразливий, але не сентиментальний; нарешті, щоб був він схожий на мене, щоб боки його вкривала така ж танталова луска, а кристали його розуму були прозорі, як вода, що оточує нас, підтримує і живить! А тепер до діла, в ім’я Великої Матриці!

Діоптрик, Міногар, Філонавт і Амассид уклонилися низько й мовчки відпливли, і кожен обмірковував королівські слова, хоча й не зовсім так, як бажав того могутній Гідропс Бо ж Міногар над усе прагнув заволодіти троном, Філонавт таємно сприяв ворогам аргонавтиків, мікроцитам; натомість Амассид і Діоптрик були смертельні вороги, й кожен з них бажав насамперед загибелі іншого, а також решти радників.

«Король бажає, щоб запроектували сина, – думав Амассид, – то що може бути простіше: треба вигравірувати на мікроматриці королевича неприязнь до Діоптрика, до цього покидька, набундюченого, як пухир! Тоді, захопивши владу, я одразу ж звелю його задушити, виставивши його голову, щоб усі бачили. Це було б справді пречудово». «Але, – думав далі знаменитий Гідрокібер, – Діоптрик напевне виношує такі ж плани, а він програміст, і тому, на жаль, має багато можливостей, щоб прищепити майбутньому королевичеві ненависть до мене. Жахливе становище! Доведеться пильнувати, коли вкладатимемо разом матрицю в дитячу піч!»

«Найпростіше було б, – розмірковував тим часом шановний Філонавт, – врізати королевичеві прихильність до мікроцитів. Та це одразу ж помітять, і король звелить мене вимкнути. То, може, вселити в королевича лише любов до малих форм, що буде набагато безпечніше. Якщо потягнуть мене на допит, скажу, що мав на увазі підводну дрібноту й забув лише ввести до синової застереження, що все непідводне любити не слід. У найгіршому разі король зніме з мене орден Великої Хлюпні, але не зніме голови, а це – річ мені дуже дорога, її не повернув би й сам Наноксер, володар мікроцитів!»

– Чого ж це ви мовчите, шановні добродії? – озвався тоді Міногар. – Гадаю, що нам слід розпочати роботу негайно, бо немає для нас нічого святішого, ніж наказ короля

– Саме тому я з усіх боків обдумую його, – швидко сказав Філонавт.

А Діоптрик і Амассид додали в один голос:

– Ми готові.

І за давнім звичаєм звеліли вони, щоб замкнули їх у кімнаті із стінами, вкритими смарагдовою лускою, й ту кімнату сім разів опечатали смолою підводною, й сам Мегацистус, володар планетних повеней, вирізьбив на печатках свій герб, Тиху Воду. З тієї хвилини ніхто вже не міг втручатися в їхню роботу, й лише після сигналу про її закінчення, коли вони спеціальним завихренням викинуть через клапан непотрібні проекти, належало зірвати печатки й почати велику врочистість синоприйняття.

Отож засіли радники за діло, та не швидко воно в них ішло. Бо кожен з них думав не про те, як утілити в королевичеві бажані для Гідропса доброчинності, а про те, як: би обдурити і короля, і трьох нержавіючих колег по цій важкій творчій праці.

Король нетерпеливився: вже вісім днів і ночей замкнуті були його синороби, а вони навіть знаку не подавали, що робота наближається до щасливого кінця. Тим часом вони старалися пересидіти один одного, і кожен вичікував, поки в інших сил не стане, а тоді він швидко вкреслить у кристалічну сіточку матриці те, що згодом обернеться на його користь. Жага влади підбурювала Міногара, пристрасть до багатств, обіцяних йому мікроцитами, – Філонавта, а взаємна неприязнь – Амассида й Діоптрика. Отож, вичерпавши швидше терпіння, аніж сили, хитрий Філонавт сказав:

– Не розумію, шановні панове, чому робота наша так затягується. Адже король дав нам точні директиви; якби ми їх дотримувались, королевич був би вже готовий. Я починаю підозрювати, що вашу непоспішливість зумовлює щось таке, що має з королівським синозапочаткуванням інший зв’язок, ніж той, який був би любий серцю нашого володаря. І коли далі так піде, то я найглибшою скорботою змушений буду скласти votum separatum, тобто написати…