– Донос! Це ти хочеш сказати, ваша милість! – просичав Амассид, так люто рухаючи блискучими зябрами, що аж усі поплавці його орденів затремтіли. – Ну, прошу, прошу! З дозволу вашої милості, я теж маю бажання написати королю про те, як ти, не знати відколи трясцею захворівши, зіпсував уже вісімнадцять перлових матриць і нам довелося їх відкинути, бо після формули про любов до всього невеликого ти зовсім не лишив місця для заборони любити те, що не є підводним! Ти хотів нас запевнити, достойний Філонавте, що це був недогляд, одначе недогляду, який повторився вісімнадцять разів, вистачить, щоб замкнути тебе в будинок зрадників або в божевільню, і вибором між цими двома закладами твоя свобода обмежиться!

Хотів був захищатися Філонавт, якого бачили наскрізь, але Міногар випередив його, сказавши:

– Хтось подумав би, шляхетний Амассиде, що ти серед нас – мов бездоганно прозора медуза. А ти ж не знати яким чином в абзац, присвячений у матриці всьому, що має викликати відразу королевича, одинадцять разів вводив то трихвостість, то хребет, покритий синьою емаллю, то вибалушені очі, то подвійний панцир черевний і три червоні іскри, ніби й не відав про те, що всі ці прикмети можуть стосуватися присутнього тут королівського родича Діоптрика, і, діючи так, ти вклав би в душу королевича ненависть до цього мужа…

– А навіщо Діоптрик весь час вписував на кінчику матриці зневагу до істот, ім’я яких кінчається на «ид»? – спитав Амассид. – І, коли вже зайшла про те мова, чому ти сам, мостивий Міногаре, не знати навіщо у предмети, які королевич мусить ненавидіти, уперто включав п’ятикутний престол з плавцеподібною, оздобленою діамантами спинкою? Невже ти не відав, що саме такий, точнісінько такий, вигляд мав трон?

Запанувала неспокійна тиша, яку порушувало лише легеньке хлюпання. Довго мучилися радники, яких терзали суперечливі інтереси, поки не виникли серед них угруповання. Філонавт і Міногар зійшлися на тому, щоб синоматриця передбачала і симпатію до всього маленького, і прагнення поступатися дорогою маленьким істотам. Філонавт при цьому думав про мікроцитів, а Міногар – про себе, бо ж був найменшим із присутніх. Діоптрик теж несподівано погодився з цим формулюванням, бо Амассид був вищий від усіх їх на зріст. Той спершу бурхливо протестував, та раптом припинив опір, оскільки йому спало на думку, що він може зменшитись, а також підкупити придворного взуттєвика, аби той підбив танталові платівки під взуття Діоптрика, внаслідок чого ненависний стане вищий на зріст і викличе неприязнь у королевича.

Затим вони вже швидко заповнили синоматрицю, і після викиду анульованих матриць через клапан діло дійшло до великого торжества придвірного синоприйняття.

Тільки‑но матриця із запроектованим королевичем пішла у випічку й почесний караул вишикувався перед дитячою піччю, з якої невдовзі мав вийти майбутній володар аргонавтиків, Амассид почав здійснювати свої підступні задуми. Підкуплений ними придвірний взуттєвик став пригвинчувати одну танталову платівку за одною до Діоптрикового взуття. Королевич уже дозрівав під наглядом молодших металургів, а Діоптрик, глянувши на себе у велике палацове дзеркало, з жахом упевнився, що він став вищий за свого ворога, а в королевича ж було запрограмовано симпатію лише до малих істот і предметів! Повернувшись додому, Діоптрик старанно обстежив себе, простукав срібним молоточком, виявив пригвинчені до підошов платівки й одразу зрозумів, чия це робота. «О негіднику! – подумав він про Амассида. – Але що ж тепер робити?»

Поміркувавши трохи, він постановив зменшитись. Викликав вірного слугу й наказав йому привести до його покоїв умілого слюсаря. Але слуга, не зовсім зрозумівши доручення, виплив на вулицю й привів одного бідного ремісника, на ім’я Фротон, який цілими днями вештався по місту, вигукуючи: «Голови паяю! Животи дротом скріплюю, хвости паяю, плавці полірую!» У того Фротона була лиха жінка, вона завжди чекала його повернення додому з ломом у руках, і, коли чоловік наближався, на всю вулицю лунав її лютий вереск; жінка забирала все, що він заробляв, та ще безжально клепала його по спині й плечах.

Фротон, тремтячи, постав перед великим програмістом, і той сказав йому:

– Слухай‑но, чи можеш ти мене зменшити? Я, розумієш, видаюсь собі надто великим… з втім, усе одно! Ти повинен мене зменшити, але так, щоб це не позначилося на моїй красі! Якщо вийде добре, я щедро тебе винагороджу, але ти муситимеш негайно про все це забути. Ані води з уст, інакше звелю тебе заклепати!

Фротон здивувався, проте не дав узнаки, – яких тільки химер не буває у можновладців! Придивився він уважно до Діоптрика, зазирнув йому всередину, промацав, простукав і сказав:

– Ваша ясновельможність, я міг би викрутити у вас середню частину хвоста.

– Ні, не хочу! – одразу ж заперечив Діоптрик. – Шкода мені хвоста! Надто він гарний!

– То, може, відкрутити ноги? – спитав Фротон. – Адже вони зовсім зайві.

І справді, аргонавтики не користуються ногами; ноги в них – пережиток давніх часів, коли їхні предки жили на суші. Одначе Діоптрик розгнівався:

– Ах, ти, дурню залізний! Хіба ти не знаєш, що лише нам, високородним, дозволено мати ноги?! Як ти смієш позбавляти мене цих регалій шляхетства!

– Найпокірливіше перепрошую, ваша світлість!.. Але що ж мені в такому разі вїдкрутити7

Зрозумів Діоптрик, що, отак опираючись, нічого не доб’ється, і буркнув:

– Роби, що вважаєш за потрібне…

Виміряв його Фротон, постукав, помацав і сказав:

– З дозволу вашої ясновельможності, я міг би відкрутити голову…

– З глузду ти з’їхав! Як же я лишуся без голови? А думати чим буду?

– Ет, то нічого, пане! Велемудрий розум вашої ясновельможності я вкладу в живіт – там місця вистачить…

Погодився Діоптрик, і Фротон спритна відкрутив йому голову, вклав півкулі кришталевого розуму в живіт, запаяв усе, заклепав, одержав п’ять дукатів, і прислужник випровадив його з покоїв. Одначе, виходячи, побачив Фротон в одній з кімнат Діоптрикову дочку Аурентину, всю в сріблі й золоті, і її стрункий стан, що дзвенів, мов дзвіночок, при кожному її кроці, видався йому прекраснішим за все, що він досі бачив.

Вернувся бідолаха додому, де чекала на нього дружина з ломом у руках, і одразу ж страшний гуркіт прокотився по вулиці, і сусіди казали: «Ого! Та відьма, Фротониха, знову чоловікові боки ламає!»

А Діоптрик, вельми радий з досягнутого, подався в палац. Здивувався трохи король, побачивши міністра без голови, але той одразу пояснив, що така нова мода. Амассид же злякався, бо вся його підступність звелася нанівець, і, тільки‑но він опинивсь у себе вдома, одразу ж учинив так само, як його супротивник.

Відтоді розгорілося між ними суперництво в зменшенні; відгвинчували вони собі плавці, зябра, металічні карки, так що за тиждень обидва вже могли не згинаючись проходити під столом.

Але й решта двоє міністрів добре знали, що тільки найменших обдаровуватиме любов’ю майбутній король, і хоч‑не‑хоч теж почали зменшуватись. Врешті дійшло до того, що не було вже чого відгвинчувати. Діоптрик у відчаї послав тоді прислужника, щоб той привів Фротона.

Здивувався Фротон, поставши перед магнатом, бо й так уже небагато від цього вельможі лишилось, а він уперто вимагав, щоб його іще зменшили!

– Ваша вельможність, – сказав ремісник, чухаючи потилицю, – гадаю, що є лише один вихід. З дозволу вашої вельможності, вигвинчу я ваш мозок…

– Ні, ти збожеволів! – обурився Діоптрик.

Але Фротон пояснив:

– Мозок цей ми сховаємо у палаці, в якомусь надійному місці, наприклад, у цій ось шафі, а у вашої вельможності всередині буде лише маленький приймачик і мікрофончик; завдяки цьому ваша вельможність буде електромагнетично з’єднана зі своїм розумом…

– Розумію! – сказав Діоптрик, якому сподобався задум. – Давай роби, що треба!

Витягнув у нього Фротон мозок, вклав до шухлядки шафи, замкнув шухлядку на ключик, ключика дав Діоптрикові, а в живіт йому вставив маленький приймачик і мікрофончик.