– Ваша Королівська Величність, Милостивий Пане! Застосовані мною відкохувальні системи найпотужніші з можливих. Живим син Вашої Величності не дасться відкохатися, – це та істина, яку я мушу визнати.

Король, приголомшений цією звісткою, мовчав, а Трурль провадив далі:

– Звісно, я міг би ввести його в оману, зсинтезувавши Амарандину за доступними мені параметрами, та рано чи пізно королевич викриє підступ, коли довідається про долю справжньої цісарівни. Отож лишається один вихід: королевич має одружитися з цісарівною!

– Ба, чужинцю! В тім‑то й річ, що цісар ніколи не віддасть її моєму синові!

– А якби він був переможений? Якби змушений був провадити переговори й, переможений, просити твоєї ласки?

– Ну, в такому разі – запевне, але хіба ти хочеш, щоб я кинув дві величезні держави у криваву війну з непевним кінцем тільки заради того, щоб домогтися для свого сина руки цісаревої доньки? Цього не буде!

– Я й не чекав іншої відповіді від Вашої Королівської Величності! – спокійно сказав Трурль. – Але ж війни бувають різні, та, яку я замислив, зовсім безкровна. Ми не будемо збройно нападати на цісареву державу. Жодного підданого не позбавимо життя, а якраз навпаки!

– Що це має означати? Що ти кажеш? – вигукнув здивований король.

В міру того, як Трурль нашіптував королеві у вухо свої хитрі вигадки, похмуре досі монархове обличчя поступово яснішало, і він нарешті вигукнув:

– Роби, що задумав, мій дорогий чужинцю, і хай тобі допоможе небо!

Другого ж дня королівські кузні й майстерні взялися виготовляти за Трурлевим кресленням надпотужні метальні установки зовсім невідомого призначення. Їх встановили на планеті, накривши маскувальними сітками, так що ніхто ні про що й не здогадувався. Водночас Трурль день і ніч сидів у королівській лабораторії кібергенетики, пильнуючи біля таємних казанів, у яких булькотіло загадкове вариво, і коли б якийсь шпигун спробував за ним стежити, то нічого б не довідався, хіба вряди‑годи почув би, що в замкнених на чотири замки лабораторних залах чути квиління та побачив, як докторанти й асистенти гарячково бігають з паками пелюшок на руках.

Бомбардування почалося рівно через тиждень, опівночі. Вирихтувані старими гармашами жерла вишикувалися в ряд, націлились на цісареву державу – і вибухли не смерто‑, а життєносним вибухом. Трурль стріляв… немовлятами; його дітометри засипали цісарство незліченними міріадами крикливих карапузів, які, швидко підростаючи, чіплялися і до кінних, і до піших. Було їх стільки, що від попискування «мам!» і «ням‑ням», а також «пі‑пі» і «а‑а» двигтіло повітря й лопалися барабанні перетинки. Цей дитячий потоп був такий, що державна економіка опинилася під загрозою і перед усіма постав привид катастрофи, а з неба все падали й падали вгодовані й веселенькі малюки. Коли всі вони разом стріпували пелюшками, день ставав ніччю. Цісар змушений був просити ласки в Протрудина, і той обіцяв припинити бомбардування за тієї умови, що його син візьме за жінку цісарівну Амарандину, на що цісар хутенько погодився. Тоді одразу ж позаклепували дітомети, для більшої певності Трурль розібрав свій жонотрон власноручно і у вбранні, що аж сяяло діамантами, з маршальським берлом у руці був за старшого боярина на бучному весіллі. Потім він навантажив на ракету подарунки, дипломи й грамоти, а також відзнаки, даровані йому королем та цісарем, і, натішений славою, повернувся додому.

[21]

Цимберський король Балеріон дошкуляв своїм підданим не жорстокістю, а любов’ю до розваг. Знову ж таки – ані бенкетів він не справляв, ані полюбляв нічних оргій; серцеві короля милі були зовсім невинні розваги: то у дзвіночки й молоточки погратись, а то – в еники‑беники, то в стукалку від ночі до ранку, а то ще в дерев’яного пиріжка. Та найбільше любив король гратись у піжмурки. Як тільки треба було ухвалити якусь важливу постанову, підписати декрет державного значення, прийняти чужоземних послів чи дати аудієнцію якомусь маршалові – король ховався і, страхаючи найсуворішим покаранням, наказував, щоб його шукали. Коронна рада бігала тоді по всьому палацу, заглядала в замкові рови та вежі, обстукувала всі стіни, перекидала на всі боки трон, і ці пошуки тривали іноді довго, бо король щоразу вигадував нові схованки й криївки. Раз не дійшло до оголошення дуже важливої війни тільки через те, що, обвішаний скельцями і люстерками, король простовбичив три дні у тронній залі, вдаючи з себе жирандоль, і нишком посміювався, спостерігаючи розпачливу біганину придворних. Той, хто знаходив короля, – одразу ж одержував титул Великого Королівського Знахідника. І було вже їх при дворі сімсот тридцять шість. Хто прагнув доскочити королевої ласки, мусив неодмінно здивувати монарха якоюсь новою, ще не відомою йому грою. Це було не легко, оскільки Балеріон був щодо цього справжній ерудит; він знав старовинні забавки, такі, приміром, як чіт і лишка, і найновіші – із зворотним керуванням, такі, як кібергай. Час від часу він казав, що все на світі – це гра або забавка, так само і його королювання й увесь світ.

Ці легковажні й нерозсудливі слова обурювали сивочолих членів коронної ради, а надто її старійшину вельможного Папагайстера, який походив з високого роду славних матриціїв і якому було кривдно, що для короля немає нічого святого й що він навіть свій високий сан зважується брати на кпини.

Зате всіх поймав жах, коли король з несподіваної примхи оголошував вікторини. Він здавна кохався в них і ще великого канцлера під час коронації приголомшив запитанням, чи, на його думку, різняться між собою гонитва й молитва, а якщо різняться, то чим?

Король швидко зорієнтувався, що придворні, яким він загадує загадки, не дуже сушать собі голови, щоб їх розгадати. Відповідали вони без ладу й складу, лучали в корову, а попадали у ворону, і це страшенно його дратувало. Діло пішло на краще аж тоді, коли він став призначати на придворні посади залежно від наслідків вікторини. Почалися підвищення й зміщення в посадах, і весь двір хоч‑не‑хоч мав брати участь у вигадуваних монархом ігрищах. На жаль, дехто з вельмож ошукував короля, який хоч і був від природи щирий, але не терпів, коли його вводили в оману. Великого коронного гетьмана було приречено на вигнання, бо він користувався на аудієнціях шпаргалкою, схованою під панцером. Ніхто б цього, певне, й не помітив, якби не його ворог, генерал, що таємно доніс про це королеві. Голова тронної ради Папагастер так само розпрощався зі своєю посадою, бо не знав, яке місце в світі найтемніше. Поступово до складу тронної ради ввійшли найкмітливіші в усій державі розв’язувачі кросвордів та ребусів, а міністри й кроку не ступали без енциклопедії. Зрештою придворні дійшли такої майстерності, що влучно відповідали ще до того, як король закінчував говорити. Нічого дивного в тому не було, бо всі вони, як і король, були передплатниками й уважними читачами «Урядового вісника», в якому замість нудних розпоряджень та адміністративних декретів, як правило, друкувалися шаради й колективні ігри.