[1]

Жив колись один великий конструктор‑винахідник, який невтомно винаходив незвичайні прилади й виготовляв дивовижні апарати. Змайстрував він був собі машинку‑пушинку, яка гарно співала, і назвав її пташкою. Печаткою у вигляді сміливого серця був позначений кожен атом, який виходив з‑під його рук, і дивувались потім учені, знаходячи в атомних спектрах миготливі сердечка. Змайстрував він багато корисних машин, великих і малих, і якось спала йому на думку химерна ідея поєднати воєдино смерть із життям і в такий спосіб досягти неможливого. Поклав він собі створити розумні істоти з води, але не тим жахливим робом, про який ви зараз подумали. Ні, думка про тіла м’які й мокрі була йому чужою, викликала в нього відразу, як і в кожного з нас. Вирішив він створити з води істоти по‑справжньому гарні й мудрі, а саме кристалічні. Вибрав він тоді планету, від усіх сонць віддалену, з її замерзлого океану вирубав крижані брили, а з них, як з гірського кришталю, витесав кріонідів. Звалися вони так, бо могли існувати лише при страшному морозі й у безсонячній порожнечі. Збудували невдовзі кріоніди міста й палаци крижані, а що будь‑яке тепло загрожувало їм згубою, освітлювали вони свої житла полярними сяйвами, які ловили й тримали у величезних прозорих посудинах. Хто був багатший, той мав більше полярних сяйв, цитринових і сріблястих, і жили кріоніди щасливо, а що любили не тільки світло, а й коштовні камінці, то славились вони своїми дорогоцінностями. Вони витесували їх із затверділих газів і шліфували. Тішили їх ці коштовності вічної ночі, в якій, немов ув’язнені духи, палали полярні сяйва, схожі на зачаровані туманності в кришталевих брилах. Чимало космічних загарбників мріяло заволодіти тими багатствами, бо ж уся Кріонія була видна ген‑ген звіддалік, виблискуючи, неначе діамант, який повільно обертається на чорному оксамиті. Різні шукачі пригод прибували на Кріонію спробувати воєнного щастя. Залетів на неї і електрицар Латунний, який, коли ступав, то наче дзвін дзвонив, та тільки‑но він поставив на лід ногу, як від жару крига під ним розтанула, і ринув електрицар у безодню Льодового океану, і води зімкнулись над ним, і там, на дні кріонських морів, спочив він до кінця віку.

Не налякала доля Латунного інших сміливців. Слідом за ним прилетів на планету електрицар Залізний, рідким гелієм так упившись, що в його сталевих нутрощах аж булькало, а паморозь, що вкрила його панцир, зробила його схожим на сніговика. Але, опускаючись до поверхні планети, електрицар розжарився від тертя об атмосферу, рідкий гелій із свистом випарувався з нього, а він сам, розпечений до червоного, впав на крижані гори, які тут‑таки розсипалися. Виліз електрицар звідти, немов киплячий гейзер, вивергаючи клуби пари, та, хоч би до чого він торкався, все миттю перетворювалось на білу хмару, з якої випадав сніг. Сів тоді Залізний і став чекати, поки вистигне, і ось, коли сніжинки перестали танути на його панцирних наплічниках, вирішив електрицар устати й кинутись у бій, проте мастило в суглобах так загусло, що він і випростатись не міг. І досі сидить він там, а сніг, падаючи, перетворив його на білу гору, з якої тільки стирчить вістря шолома. Називають ту гору Залізною, і в очницях її виблискує замерзлий погляд.

Почув про долю своїх попередників третій електрицар, Кварцовий, котрий удень мав вигляд не інакше як скляної лінзи, а вночі скидався на віддзеркалення зірок. Не побоювався він, що мастило в суглобах загусне, бо не змащувався; не лякався, що лід під ногами в нього розплавиться, бо міг лишатися холодним, якщо цього бажав. Одного він повинен був уникати – напружених роздумів: розжарювався від цього кварцовий мозок, і це могло занапастити електрицаря. От і вирішив він убезпечити себе й добитися перемоги над кріонідами бездумністю. Прилетів він на планету й так охолов за тривалий свій політ крізь вічну галактичну ніч, що й залізні метеорити, які вдарялись об його груди, розбивалися, видзвонюючи, на дрібні скалки, мов скло. Опустився Кварцовий на білі сніги Кріонії під її чорним небом, схожим на горнятко, повне зірок, і був він, мов чисте дзеркало. Замислився був Кварцовий, що ж йому далі робити, але сніг під ним миттю почорнів і почав обертатись на пару.

– Ого! – сказав собі Кварцовий. – Кепсько! А втім, дарма, аби тільки не думати, і наша візьме!

І вирішив він, хоч би що сталося, цю фразу повторювати: адже вона не вимагала ніякого розумового напруження й тому зовсім його не розігрівала. І рушив Кварцовий сніговою пустелею бездумно й навмання, намагаючись тільки холод свій зберегти. Йшов він так, поки не наблизився до крижаних мурів столиці кріонів Фригіди. Розігнався він і спробував мур головою пробити, вдарив так, що іскри посипались, проте нічого не добився.

– Спробуємо інакше! – мовив собі й задумався над тим, скільки ж це буде два по два.

І тільки‑но електрицар задумався над цим, як голова в нього розігрілась, і кинувся він удруге таранити іскрометні стіни, проте лише маленьку ямку зробив.

– Зламаю! – проказав він. – Спробуємо щось складніше. Скільки ж це буде тричі по п’ять?

Цього разу голову його оповила хмара, що аж зашкварчала, бо сніг від таких бурхливих думок вмить закипав. Знову відступив назад Кварцовий, знову розігнався, вдарив і наскрізь пробив мур, а за ним ще два палаци й три менших будиночки графів Морозяних, попав на величезні сходи, схопився за поруччя із сталактитів, але східці були слизькі, як ковзанка. Швидко скочив електрицар, бо все навколо нього вже тануло й він міг першої‑ліпшої хвилини провалитися крізь місто вглиб, у крижану безодню, де замерз би навіки.

– Дарма! Аби тільки не думати! Наша візьме! – підбадьорив він себе й справді тут‑таки охолов.

Виліз він із крижаного тунелю, який сам же й пробурив, і опинився на великій площі, з усіх боків освітленій полярними сяйвами, які мерехтіли смарагдом і сріблом у кришталевих колонах.

І вийшов йому назустріч величезний зоресяйний рицар – вождь кріонідів Боревій. Всю свою силу зібрав електрицар і кинувся в атаку. Зійшлися вони, і такий гуркіт стояв, ніби зіткнулися посеред Льодовитого океану два айсберги. Відпала блискуча правиця Боревійова, при самому плечі відрубана, проте хоробрий воїн не розгубився. Повернувся він, щоб груди свої, широчезні, мов льодовик, яким він і був, підставити ворогові. Знову розігнався Кварцовий і знову пішов на жахливий таран. Твердіший і щільніший за лід виявився кварц, тож луснув Боревій з таким гуркотом, ніби лавина скотилася з гори. І лежав він, розбитий на друзки, у світлі полярних сяйв, які дивилися на його поразку.

– Наша взяла! Аби лиш і далі так! – сказав Кварцовий і зірвав з переможеного коштовності небаченої краси: персні, оздоблені воднем, осяйні пряжки й ґудзики, неначе діамантові, а насправді відшліфовані з трьох шляхетних газів – аргону, криптону й ксенону.

І так ними захоплювався, що нагрівся електрицар від хвилювання і тут‑таки всі ці діаманти й сапфіри, засичавши, випарувались від його доторку, і в руці в нього нічого не лишилося, тільки схожі на росу крапельки, та й ті одразу ж вивітрились.