[18]

Нечувані наслідки застосування Гарганціянового рецепта так розбурхали в обох конструкторів жадобу пригод, що вони постановили вирушити ще раз у незнані краї. Та коли настав час уточнити мету подорожі, виявилося, що про згоду й мови не може бути, бо в кожного були свої наміри: Трурль, який обожнював теплі краї, мріяв про Вогнелію, країну Полум’яногів, тим часом як не такий запальний Кляпавцій обрав галактичний полюс холоду, чорний континент поміж п’ятьма крижаними зірками. Після добрячої сварки приятелі мали вже розійтись, коли Трурлеві спала раптом на думку чудова ідея.

– Слухай, – сказав він, – адже ми могли б оголосити про наш намір і з усіх одержаних пропозицій вибрати одну, яка буде нас найбільше влаштовувати.

– Дурниці! – відповів Кляпавцій. – Де ти збираєшся дати оголошення? В газеті? А як далеко вона розходиться? На найближчу планету дійде за півроку. Так і життя мине, перш ніж надійде якась пропозиція!

Тоді Трурль, поблажливо усміхнувшись, виклав приятелеві свій оригінальний план, на який Кляпавцій хоч‑не‑хоч змушений був пристати, і обидва взялися до роботи. За допомогою збудованих нашвидкуруч спеціальних приладів вони стягли найближчі зірки й виклали з них такого велетенського написа для оголошення, щоб його видно було з небувалих відстаней. Перше слово вони виклали тільки з самих блакитних гігантів, щоб звернути увагу можливого читача у Всесвіті, а інші слова склали з різної зоряної дрібноти. Там говорилося про те, що Два Визначні Конструктори шукають добре оплачуваної і відповідної їхнім обдаруванням роботи; бажано – при дворі багатого короля з власним володінням, умови за згодою. Небагато й часу минуло, як одного дня перед помешканням, де жили приятелі, спустився дивовижний корабель, що весь сяяв на сонці, наче був викладений з найчистішого перламутру. В нього були три різьблені основні ноги й шість допоміжних, які не досягали землі і, власне кажучи, були ні до чого; і схоже було на те, що будівничий просто не знав, куди діти коштовності, бо ці ноги були із щирого золота. З того корабля розкішними сходами, обабіч яких одразу ж тільки‑но корабель приземлився, забили водограї, зійшов на землю досить‑таки пристойний на вигляд чужинець із почтом шестиногих машин. Одні погладжували його, інші підтримували та помахували віялом, а найменша пурхала над його гордовитим чолом, бризкаючи зверху пахощами, крізь хмару яких той незвичайний гість від імені свого володаря, короля Жорстокія, запропонував конструкторам посаду в свого монарха.

– У чому полягатиме наша робота? – поцікавився Трурль.

– Про деталі довідаєтесь, дорогі панове, на місці, – відповів чужинець, одягнений у золоті шаровари, чепрак з навушниками, з яких звисали перла, особливого крою кунтуш на замках, у якому замість кишень були складані шухлядки з ласощами. По тому вельможі бігали ще малесенькі механічні іграшки, від яких він недбало, по‑панськи відмахувався, коли ті надто вже свавільно поводилися.

– А зараз, – провадив він далі, – я можу сказати вам тільки те, що Його Недосяжність Жорстокій – великий мисливець, безстрашний ловець усілякої галактичної звірини і його мисливська майстерність досягла вже апогею, тож йому вже й найлютіші хижаки здаються не вартою уваги дичиною. Дуже він від цього потерпає, прагнучи справжньої небезпеки, не знаних ще емоцій, саме тому…

– Розумію! – жваво сказав Трурль. – Ми муситимемо конструювати для нього щораз нові види звірів, винятково диких і хижих, чи не так?

– Видатний конструктор надзвичайно догадливий, – промовив сановник. – Ну то як, згоджуєтесь, панове?

Більш практичний Кляпавцій запитав про умови, а коли королівський посланець навів приклади безмірної щедрості свого володаря, обидва конструктори, не гаючи часу, спакували трохи книжок та особистих речей, а тоді по сходах, що тремтіли від нетерплячки, рушили на корабель, а той загуркотів, оповився полум’ям так, що аж його золоті ноги засмалились, і шугнув у чорну галактичну ніч.

Під час недовгої подорожі сановник розповів конструкторам про звичаї, що панують у королівстві Жорстокія, про широку, як тропік Рака, монархову натуру, про його мужні захоплення, і коли корабель прибув на місце, обидва конструктори вміли вже навіть говорити по‑тамтешньому.

Передусім їм відвели розкішний палац, що стояв на схилі гори за містом і мав бути відтепер їхньою резиденцією. Коли вони трохи відпочили, король прислав по них карету, запряжену такими шістьма потворами, яких вони досі й уві сні не бачили. Перед їхніми пащеками було прилаштовано спеціальні вогнезабірні фільтри, бо з горлянок у них бурхав вогонь і дим; мали ті потвори й крила, але підрізані так, щоб вони не могли злетіти в повітря; мали вони довгі й покручені хвости, вкриті сталевою лускою, і в кожної було по сім лап з пазурами, які продірявлювали бруківку наскрізь. Побачивши конструкторів, що виходили з палацу, весь запряг завив, пустив ніздрями вогонь, а боками сірку й рвонувся був на них, але візники в азбестових латах і королівські погоничі з мотопомпою накинулися на ошалілих звірів, лупцюючи їх прикладами лазерів і мазерів. Коли потвор було приборкано, Трурль і Кляпавцій швиденько сіли в розкішну карету, що рвонула з місця усіма копитами, чи то пак усіма драконячими лапами.

– Слухай‑но, – шепнув Трурль на вухо Кляпавцієві, коли вони мчали, мов вихор, збиваючи по дорозі у хмарах сіркової пари все, що траплялося їм на шляху, – в мене таке передчуття, що цей король зажадає від нас неабичого! Коли в нього такі огиряки, га?..

Але розсудливий Кляпавцій мовчав. Оздоблені сапфірами й срібними бляшками, діамантові фасади будинків тільки мигтіли повз вікна карети в гаморі, гуркоті, сичанні драконів та у вереску погоничів. Врешті розчинилася величезна гратована брама королівського палацу й екіпаж, завернувши так хвацько, що квіти на клумбах поскручувались від полум’я, зупинився перед фронтоном чорного, як ніч, замку, небо над яким було блакитніше від смарагдів. Сурмачі заграли в химерно вигнуті черепашки, і під ті вкрай похмурі звуки Трурль та Кляпавцій, майже не помітні на цих велетенських сходах з кам’яними статуями, що чатували обабіч брам і рядів почесної варти, увійшли в просторі палацові покої.

Король Жорстокій чекав на них у просторій, з високим склепінням залі, власне, величезній, викутій зі срібла печері, що зсередини дивовижно скидалася на череп звіра. Там, де череп має отвір для хребта, в підлозі зяяв колодязь хтозна‑якої глибини, а за ним підносився трон, на якому, мов полум’яні шаблі, перетиналися смуги світла, що падало з високих вікон, розміщених як очниці срібного черепа. Шибки із скломаси медового кольору пропускали тепле, сильне й водночас якесь брутальне світло, бо воно одбирало в кожної речі її власний колір і надавало їй вогнястого забарвлення. Конструктори вже здалеку помітили Жорстокія під затверділими наростами срібних стін. Цей монарх був такий нетерплячий, що й хвилини не міг усидіти на троні, а лункою ходою міряв срібні плити підлоги. Щоб надати своїм словам виразності, він іноді так розтинав рукою повітря, що аж свистіло.

– Мої конструктори, вітаю вас! – промовив він, утопивши в прибульців свій гострий погляд. – Як ви, напевне, вже знаєте від його вельможності Протозора, магістра мисливських церемоній, я хотів би, щоб ви створили для мене нові породи звірини! До того ж, ви самі це розумієте, я не хотів би мати справи з якоюсь там сталевою горою, що повзає на ста гусеницях, бо це заняття для артилерії, а не для мене. Мій супротивник має бути міцний і хижий, а також прудкий і жвавий, і понад усе – нечувано підступний, щоб, полюючи на нього, я міг виявляти свою мисливську майстерність. Звір той має бути і хитрий, і розумний, до того ж, знатися на мистецтві вводити в оману й збивати зі сліду, а також уміти тихенько зачаїтись і блискавично напасти, бо така моя воля.