В градієнтах, розмножених в польотах вогнистих!

О, не зазнає насолоди той, хто новизну

У простір Вейля й Браувера вчення з топології

Внесе недбальство без належних хронологій,

Досліджуючи Мебіуса вічну кривизну!

О комітенте, безліч почуттів складних

Твої безцінні і лиш тим відомі,

Хто, відчуваючи параметрів недомір,

В наносекундах гине, згоряє серед них!

Як пункт, що входить до голонімічної системи,

Позбавленої координат нуля асимптотою,

Так в останній проекції останньої ласки доторк

Кібернетика вбиває від любовних взаємин.

На цьому й закінчився поетичний турнір, бо Кляпавцій зразу ж пішов додому, запевнивши, що вернеться незабаром з новими темами. Та більше він не приходив, побоюючись, що дасть Трурлеві ще один привід для гордощів; а той скрізь розголошував, ніби Кляпавцій утік, не зумівши приховати свої емоції. На це Кляпавцій відповів, що у Трурля, відколи він збудував свого Електрибалта, не все гаразд з головою.

Минув якийсь час, і чутка про геніального електричного поета дійшла до справжніх, тобто звичайних поетів. Украй обурені, вони постановили ігнорувати машину, проте знайшлося все ж кілька цікавих, що потай вибралися до Електрибалта. Той прийняв їх гречно, в залі, де було вже повно списаного паперу, бо він творив безперервно вдень і вночі. Поети були авангардисти, а Електрибалт творив у класичному стилі, бо Трурль, який мало розумівся на поезії, в основу програм натхнення поклав твори класиків. Прибулі, поглузувавши з Електрибалта, так що в того мало не полускалися катодні трубки, пішли з тріумфом. Але машина мала самопрограмування, а також спеціальний контур амбіційного підсилення із запобіжниками на шість кілоампер, отже, за недовгий час усе круто змінилося. Вірші стали невиразні, багатозначні, кучеряві, магічні й зворушливі, майже геть незрозумілі. Тож, коли прибула наступна група поетів, щоб познущатися й покпинити з машини, та озвалася до них такою сучасною імпровізацією, що вони аж подих затамували; а другий вірш спричинився до серйозного захворювання одного з поетів старшого покоління, котрий мав дві державні нагороди і чиє бронзове погруддя стояло в міському парку. Відтоді жоден з поетів не міг утриматися від згубної спокуси викликати Електрибалта на ліричний двобій – і приходили поети звідусіль, і тягли з собою набиті рукописами мішки та портфелі. Електрибалт давав можливість прибулому декламувати, причому одразу ж схоплював алгоритм його поезії і, виходячи з нього, відповідав віршами, витриманими в такому ж дусі, але кращими у двісті двадцять – триста сорок сім разів.

3а якийсь час він досягнув такої майстерності, що одним‑двома сонетами валив з ніг засмученого барда. Та це була, мабуть, його найгірша вада, бо виявилося, що змагання не зачіпали тільки графоманів, котрі, як відомо, не відрізняють добрих віршів від поганих; усі вони виходили від Електрибалта безкарно, і лише один зламав ногу, спіткнувшись біля виходу об велику, свіжісіньку епічну поему Електрибалта, що починалася словами:

Темінь і пустка, похмура скорбота,

Слід ледь помітний, а чи нереальний.

І вітер шалений, і погляд криштальний,

І кроки, неначе вертається рота.

Зате справжніх поетів Електрибалт просто‑таки валив з ніг, хоча й не робив їм нічого поганого. А все ж спочатку один літній лірик наклав на себе руки, а потім два авангардисти стрибнули з високої скелі, яка за фатальним збігом обставин стирчала саме край дороги, що вела від Трурлевої садиби до залізничної станції.

Поети негайно організували кілька мітингів, протестуючи й вимагаючи, щоб машину було закрито, але, окрім них, ніхто й уваги не звернув на феномена. Навпаки, редакції газет навіть раділи, бо Електрибалт, що писав одночасно під кількома тисячами псевдонімів, мав на кожну оказію готову поему потрібних розмірів і та загальновживана поезія була така, що громадяни виривали газети з рук одне в одного, й на вулицях можна було побачити осяяні щастям обличчя, неземні усмішки або почути тихі схлипування. Електрибалтові вірші знали всі, повітря тремтіло від блаженних рим, а вразливіші натури непритомніли, приголомшені спеціально сконструйованими метафорами чи асонансами. Але цей велет поезії завбачив і такі оказії, бо негайно творив відповідну кількість сонетів, які протверезвлювали.

Сам Трурль мав від свого досягнення чимало клопоту. Класики, бувши людьми похилого віку, не завдавали йому прикрощів, коли не зважати на камінці, якими вони систематично вибивали йому шибки, та певні субстанції, що їх ми не називатимемо тут на ймення, якими вони закидали дім конструктора. Гірше було з молоддю. Якийсь юний поет, що його вірші відзначалися великою ліричною силою, а сам він – фізичною, добряче відлупцював Трурля. Коли конструктор лежав після того випадку в лікарні, події розгорталися далі. Що день – то нові самогубства, нові похорони. Біля воріт лікарні чергували загони, і вже чути було стрілянину, бо замість рукописів поети приносили в портфелях самопали, пускаючи в сталевого Електрибалта кулі, які, проте, не завдавали йому жодної шкоди. Повернувшись додому, хворий конструктор у розпачі вирішив якось уночі власноручно розібрати створеного ним генія.

Коли він, трохи накульгуючи, підійшов до машини, вона, зауваживши в його руці обценьки й вираз відчаю в очах, вибухнула такою пристрасною лірикою, благаючи про милосердя, що розчулений Трурль пожбурив інструменти геть і повернувся до себе. А Електрибалт і далі продукував нові твори, котрих на підлозі було вже мало не до пояса. Вся зала сповнювалась шурхотливим океаном паперу.

А коли наступного місяця прийшов рахунок за витрачену машиною електроенергію, у конструктора потемніло в очах. Він охоче порадився б зі своїм давнім другом Кляпавцієм, але той наче крізь землю провалився. Поміркувавши, Трурль одного разу вночі перетяв дріт, яким подавався електричний струм, розібрав машину, навантажив на корабель, вивіз її на один невеличкий планетоїд і там знову зібрав, умонтувавши їй як джерело творчої енергії атомний реактор.

Потім він тихцем повернувся додому. Але історія на тому не скінчилася, бо Електрибалт, позбавлений змоги друкувати твори, почав передавати їх на всіх діапазонах радіохвиль, від чого екіпажі та пасажири ракет впадали в стан ліричного заціпеніння, а вразливі натури зазнавали тяжких нападів захвату з подальшим отупінням. З’ясувавши в чім річ, керівництво космонавтики офіційно звернулося до Трурля з вимогою негайно ліквідувати машину, яка своєю лірикою порушувала громадський спокій і загрожувала здоров’ю пасажирів.

І тоді Трурль почав ховатись. На планетоїд послали монтерів, щоб вони запломбували в Електрибалта ліричний слововилив, але він приголомшив їх кількома баладами, – і посланці не виконали свого завдання. Тоді послали глухих, проте Електрибалт руками передав їм ліричну інформацію. Почалися відверті розмови про потребу каральної експедиції або про бомбардування електропоета. Аж тут його придбав один володар із сусідньої зоряної системи й перевіз разом із планетоїдом до свого королівства.

Тепер Трурль міг уже не ховатись і полегшено зітхнув. Щоправда, на південному небосхилі час від часу можна було побачити вибухи супернових зірок, яких не пам’ятають і найстаріші люди; ходять непевні чутки, начебто це має якийсь зв’язок із поезією. Мовляв, той володар з дивної примхи наказав своїм астроінженерам підключити Електрибалта до сузір’я Білих Гігантів, внаслідок чого кожна строфа вірша перетворювалась на величезні протуберанці сонць, так що найбільший поет Всесвіту передає свої вірші пульсуванням вогню одразу всім безконечним галактичним безодням. Одне слово – той великий король зробив його ліричним мотором сузір’я Вибухових Світил. Якщо й була в тому хоч крихта правди, то все те коїлося занадто далеко, щоб могло потривожити Трурлів сон. А Трурль усіма святими заприсягся ніколи вже не братися до кібернетичного моделювання творчих процесів.