– Як ви кажете? – питають сталевооки, але Трурль, замість пояснювати, веде далі:

– Метод зовсім простий, треба тільки паперу, чорнила, штампів, круглої печатки, сургучу досхочу, пісочку, віконець, кнопок, скріпок, олив’яної ложечки й блюдця, бо чай уже готовий, і кур’єра. І щоб було чим писати. Маєте?

– Знайдеться! – і несуть бігом.

Трурль сідає й диктує друкарці: «У зв’язку з вашою справою – фасцикул комісії ВЦРТСП7 (2) (КК) 405, – повідомляємо, що ваше зволікання, яке суперечить параграфові 199 закону від дня 19.XVII ц.р., будучи анахронічним вифактом, викликає припинення поставок і десумацію згідно з Розпорядженням 67 ДВКФ, № 1478/2. Ви маєте право подати апеляцію на даний вирок у надзвичайному порядку Голові Комісії протягом 24 годин з моменту набрання ним чинності».

Трурль поставив штамп, скріпив печаткою, сказав зареєструвати в Головній книзі, відкрив Журнал вхідної і вихідної кореспонденції та й каже:

– Нехай кур’єр негайно віднесе.

Кур’єр поніс. Нема його, нема, аж ось повернувся.

– Вручив? – питає Трурль.

– Вручив.

– А де розписка про отримання?

– Тут, ось у цій рубриці. А також апеляція.

Бере Трурль апеляцію і, навіть не читаючи, наказує віднести назад, а через увесь аркуш пише навскоси: «Не розглянуто через відсутність відповідних додатків». І підписується нерозбірливо.

– А тепер, – каже, – до діла!

Сідає й пише, а сталевооки зацікавлено дивляться, нічого не розуміють і питають, що це означає і що з того буде.

– Виконання службових обов’язків, – мовить Трурль. – А бути щось буде, бо вже й почалося.

Кур’єр цілу добу як скажений бігає туди й сюди. Трурль штемпелює, анулює, висилає резолюції, друкарка вистукує і поволі довкола виникає ціла канцелярія: картотеки й теки, скріпки й папки, протоколи й діроколи, каламарі й формуляри, нарукавники з муару й ложечки, і таблички «Стороннім вхід заборонено», і від ночі аж до днини усе більше писанини, а друкарка все вистукує, а навколо повно чаю і сміття. Переживають сталевооки, бо нічого не розуміють. А Трурль відсилає пакети – і з марками, і післяплатою, а також з повідомленням про вручення, і зрештою найголовніші – «оплатити згідно з тарифом», шле нагадування, накази по кілька відразу, є вже й окремі рахунки, а в них самі нулі, але це, каже, лише тимчасово. За якийсь час стає помітно, що те щось не таке вже й страшне, особливо згори: справді, поменшало! Так‑так, змізерніло. І питають сталевооки Трурля, що ж далі?

– Не заважати установі працювати! – він їм на це. І підписує, штампує, додатки рахує, повертає апеляції, незважаючи, хто має рацію, камізелька не застібнена, заходьте, хто наступний, скорочені години, сідайте, – а кругом павутина, слабенька гербатка, у шухляді краватка, ось і нові папери, сорок і чотири, треба ще чотири шафи, а там і підкуп, і виплати штрафу, і наказ примусового стягнення із середи на п’ятницю, і печаток дванадцять.

А друкарка вистукує: «У зв’язку з непред’явленням з боку відп. дозволів, згідно з наказом Ком. Вид. Пер. Вер. з дн. зобов’язуємо негайно Скор. Кадр. на підставі Тр. Ам. Тад. Арам., внаслідок вироку інстанції Ц. Д. Д. Дане рішення оскарженню не підлягає».

Висилає Трурль кур’єра, а квитанційну книжку ховає до кишені. Потім встає і починає по черзі викидати в Космос столи, стільці, штемпелі, й навіть печатку, скорозшивачі й чай. Залишається тільки друкарка.

– Ой, що ви робите! – волають сталевооки, які тим часом уже зовсім призвичаїлися. – Як так можна?

– Не хвилюйтеся даремно, мої любі, – відказує він. – Краще гляньте!

І справді, поглянули сталевооки й охнули – порожньо, чисто, нікого немає, наче ніколи й не було. І куди ж воно поділося і розвіялося? Ганебно тікаючи, таке мізерне стало – лупи треба. Голови ламають, слідів шукають, і лиш одне ледь мокре місце знайшли, щось там накапало, хто‑зна – при якій оказії, і більше – нічого.

– Так я, власне, й гадав, – каже їм Трурль. – Це, мої любі, була досить проста справа. Коли воно прийняло перший папірець і розписалося в книжці, то вже й пропало. Я застосував спеціальну машину на велике «Б». Відколи Космос став Космосом, ніхто ще їй не дав ради!

– Ну гаразд, але навіщо було викидати документи й виливати гербату? – питають сталевооки.

– А щоб і вас ця машина не з’їла! – каже Трурль.

Забирає з собою друкарку й відлітає, киваючи їм приязно, а усміх у нього щирозлотий.

[23]

«Від народів Більших Сонць ведуть на південь два караванні шляхи. Перший, давній, від Чотиризір’я до Гаврозаврона, зірки вельми підступної, з мінливим блиском, котра, пригасаючи, стає схожою на Карлика Абаситів, через що подорожні, часто помиляючись, потрапляють у Чорну Пустелю, і лиш один караван з дев’яти щасливо з неї виходить. Другий шлях, новий, Імперія Мірапудів відкрила, коли її невільники‑ракетники пробили тунель завдовжки в шість мільярдів промиль крізь Білий Гаврозаврон.

Північний вхід до тунелю так слід шукати: від останнього з Більших Сонць протягом семи електричних отченашів курс просто на Полюс тримаючи. Потім малим галсом – ліворуч, доки з’явиться вогниста стіна, – тобто бік Гаврозаврона, а в ньому, як чорну цятку в білому полум’ї, видно отвір тунелю. Звідси лети, мов куля, просто вниз, нічого не боячись, бо вісім кораблів борт у борт можуть пройти тунелем; ніде більше не побачити краєвиду, схожого на той, який видно крізь бортові ілюмінатори. Спершу промайне Вогнепад Жаропилів, а далі вже залежно від погоди; коли нутрощі зірок розбурхані магнетичними бурями, котрі клубочаться за один чи два мільярди миль далі, видно великі вузли полум’я та його розжарені артерії з тромбами білого вогню, а коли буря ближча чи насувається тайфун Сьомої Сили, то тремтить склепіння, мовби біле тісто жару от‑от мало впасти, та це лише так здається, бо воно летить, а не падає, і горить, а не згоряє, утримуване підпорами Потужних Полів. Дивлячись, як набрякає Протуберанційна М’якоть, а джерела довгих блискавиць, що їх звуть Пекельцями, стугонять і насуваються, слід міцніше стиснути штурвал, бо тут потрібно мати неабияку стерничу вправність, і дивитися слід не в карту, а в сонячні нутрощі, бо ніхто не пройшов так само той шлях двічі. Немов багнетом убитий в Гаврозаврон, тунель увесь звивається, крутиться і здригається, як вуж під ударами; тому слід весь час тримати очі широко розплющеними, не розлучатися з рятівним льодом, що прозорими бурульками оточує скло шоломів, і пильно вдивлятись у вогненну стіну, що мчить на тебе, випинаючись і гугочучи язичиськами полум’я, вогню, і, чуючи, як шкварчить, шмагана вогнем і облизувана сонячним жаром, обшивка корабля, ні на що, крім власної спритності, не покладатися. А водночас слід зважати й на те, що не кожен порух вогню і не кожен поворот тунелю неодмінно є ознакою зоретрусу чи обвалу білих океанів жару, отож, затямивши це, досвідчений стерничий не буде намарно вдаватися до помп, щоб згодом досвідченіші не взяли його на глум, що хотів краплиною аміаку остудити одвічне палахкотіння зорі. А коли хтось запитає, що робити, коли корабель справді потрапить у зоретрус, йому будь‑хто з бувалих зореплавців одразу скаже, що тоді лишається зітхнути, бо на більше приготування до смерті часу все одно не вистачить, а очі можна, залежно від бажання, або заплющити, або розплющити, бо їх однаково прохромить вогонь. Але таке лихо трапляється надзвичайно рідко, бо клямристі клямри, встановлені Мірапудовими Імпериками, як слід тримають склепіння і взагалі швидкісна крізьзоряна подорож поміж блискучими вигнутими люстрами Гаврозаврона досить приємна. Цілком слушно також говорять, що коли хтось потрапив до тунелю, то швидко з нього вийде, чого, навпаки, не скажеш про Чорну Пустелю. А якщо навіть раз на століття тунель зіпсує зоретрус, однаково іншої дороги, крім цієї, немає. Як свідчить сама назва, Пустеля чорніша від ночі, бо світло сусідніх зірок не зважується падати на неї. Товчуться там, як у мортирі, з жахливим бляшаним скреготом рештки кораблів, які через зрадливість Гаврозаврона збилися з дороги й порозколювалися в обіймах бездонних вирів, щоб під тиском невблаганної гравітації кружляти так аж до останнього оберту галактики. На схід від Чорної Пустелі розташоване королівство Слизькощелепих, на захід – Окоруких, а на південь біжать до легшої сфери блакитної Лазуреї дороги, густо всіяні смертовиськами, а далі – до полум’янолистого Мургунда, де кривавиться архіпелаг беззалізних зірок, званий Каретою Алькарона.