Не кажучи більше ні слова, Трурль рушив до свого корабля і побачив, що приятель іде слідом за ним. Розкрутивши вакуумний корабель як дзигу, Трурль скерував його ніс поміж два великі скупчення одвічних вогнів і так наліг на кермо, що Кляпавцій зауважив:

– Ти невиправний. Завжди спершу щось робиш, а тоді вже думаєш. І що ж ти збираєшся зробити, коли ми туди прилетимо?

– Відберу в нього державу!

– І що з нею зробиш?

– «Знищу її», – хотів був крикнути Трурль, але затнувся на першому ж звукові, який не міг видобутися йому з горла. Не знаючи, що сказати, він буркнув:

– Влаштую вибори. Хай вони самі підшукають собі справедливих володарів.

– Ти запрограмував їх як феодалів і васалів, що їм з тих виборів, хіба вони вплинуть на їхню долю? Треба спершу зруйнувати усю структуру тієї держави й почати ще раз спочатку…

– Але де кінчається зміна структури й починається переробка свідомості? – заволав Трурль. Кляпавцій нічого йому на це не відповів, і так вони летіли в понурій мовчанці, аж поки нарешті побачили Ексилієву планету, і коли робили останній виток перед посадкою, їх вразив її незвичайний вигляд.

Всю планету вкрили незліченні ознаки розумової діяльності. Мікроскопічні мости, як рисочки, виднілись над водами струмочків, а в калюжах, у яких відбивалися зірки, було повно корабликів, наче стружки плавали… Затінений бік планети, її нічна півкуля була всіяна вогниками міст, а на освітленій півкулі було видно міста, але самих мешканців, через їхні мізерні розміри, розгледіти не вдалося навіть у найсильніші біноклі. Тільки короля там не було й сліду, наче його поглинула земля.

– Нема його… – прошепотів вражений Трурль. – Що вони з ним зробили? Видно, їм вдалося розбити стіни скриньки й посісти усю цю планетчину…

– Глянь! – сказав Кляпавцій, показуючи на невеличку хмаринку в формі грибка для церування панчіх, яка поволі розпливалася в атмосфері. – Вони вже знають про атомну енергію… А он далі – бачиш ту скляну штуку? То рештки скриньки, яку вони перетворили на якусь святиню…

– Не розумію. Все‑таки, то була лише модель. Лише процес із безліччю параметрів, тренажер монархії, імітація, створена зі змінних у мультистаті, – бурмотів здивований, отетерілий Трурль.

– Так. Але ти зробив непростиму помилку надмірної досконалості у наслідуванні. Не бажаючи створити простий годинниковий механізм, ти через свій педантизм мимоволі збудував те, що можливе й за своєю суттю цілком протилежне механізмові…

– Годі! – крикнув Трурль.

Вони мовчки вдивлялись у планету, аж раптом щось легенько стукнулось об їхній корабель, ледве його зачепивши, – вони побачили той предмет, – він залишав позад себе смужку тьмяного світла. Був то космічний кораблик, а може, тільки штучний сателіт, дивовижно схожий на один із сталевих капців, що їх носив тиран Ексилій. А коли конструктори поглянули вгору, то високо над планеткою побачили світне тіло, якого тут раніше не було. І вони впізнали в його округлій, бездоганно холодній поверхні сталеві риси Ексилія, який став таким чином Місяцем Мікромініантів.

[25]

Якось раз з’явився до Трурля незнайомець, у якому, ледве він висів з фотонного паланкіна, відразу було видно неабияку особу, що прибула з далеких країв, бо там, де у всіх звичайно бувають руки, у нього лише легкий вітерець повівав, де у всіх ноги, в нього тільки вигравала чудова веселка, і навіть замість голови він мав коштовний капелюх. Та й говорив якось зсередини, бо сам являв собою ідеально виточену кулю з приємною поверхнею, оперезану розкішним плазматичним шнурком. Привітавшись із Трурлем, він відрекомендувався, сказавши, що їх двоє, а саме – півкуля верхня і – нижня: першу звуть Синхронізієм, а другу – Синхрофазієм. Захоплений таким чудовим конструкторським вирішенням розумної істоти, Трурль признався, що йому ще ніколи не довелося бачити такої старанно викінченої, із такими досконалими манерами та діамантовим полиском особи. Прибулець і собі похвалив Трурлеву будову і після цього обміну люб’язностями розповів, що його сюди привело: як приятель і вірний слуга знаменитого короля Геніальйона він прибув до Трурля, щоб замовити у нього три машини‑оповідачки.

– Мій король і владар, – сказав він, – віддавна вже не королює й не владарює, а спонукала до цього подвійного зречення його мудрість, яка випливає з глибокого розуміння того, що діється у світі. Залишивши своє королівство, він оселився у прохолодній і сухій печері, щоб віддатися роздумам. Проте буває, що бере його журба або й відраза до себе самого, й тоді ніщо не може його розрадити, окрім зовсім незвичайних оповідок. Але ті, що зосталися вірні йому й не відступилися від нього, коли король зрікся трону, давно вже пооповідали йому геть усе, що знали. Отож, не бачачи іншої ради, ми просимо конструктора допомогти нам розвіювати королівську журбу тими хитромудрими машинами, що ти їх збудуєш.

– Це я можу, – відповів Трурль. – Але навіщо вам аж три машини?

– Ми б хотіли, – сказав, легко погойдучись то в один, то в другий бік Синхрофазонізій, – щоб перша оповідала історії заплутані, але спокійні, друга – хитромудрі й дотепні, а третя – глибокі й зворушливі.

– Тобто, щоб перша слугувала кмітливості, друга – розвазі, а третя – науці? – підхопив Трурль. – Розумію. Про гонорар зараз домовимося, чи потім?

– Коли збудуєш машини, потри оцього персня, – відказав прибулець, – і перед тобою з’явиться паланкін, сядеш до нього разом із машинами, і він ту ж мить занесе тебе до яскині короля Геніальйона, а там уже скажеш йому сам, що ти хотів би мати, і він, безперечно, по можливості, вдовольнить твої бажання.

Кажучи це, він вклонився, подав Трурлеві перстень, сліпуче зблиснув і поплив до паланкіна, і його зразу ж огорнула ясна хмара, щось безгучно блиснуло – і Трурль зостався сам перед будинком з перснем у руці, не дуже вдоволений з того, що сталося.

– «По можливості», – бурмотів він, заходячи до майстерні. – Ох, і не люблю я такого! Знаємо, як воно буває: тільки‑но доходить до платні, як де й діваються гречність та інші викрутаси, і не дістаєш нічого, крім мороки та ще вряди‑годи гуль…

Тоді блискучий перстень у його руці ворухнувся й зауважив:

– «По можливості» тому, що король Геніальйон, зрікшись королівства, не так уже й багато має; проте він звернувся до тебе, конструкторе, як мудрець до мудреця; і, як на мене, то він не помилився, бо я бачу, що слова, сказані перснем, тебе зовсім не дивують, отож не дивуйся й королівській бідності, бо матимеш щедру платню, хоча, може, й не золотом, адже не всякий голод можна втамувати золотом.

– Що ти мені тут розказуєш, мій персню, – відповів Трурль. – «Мудрець, мудреця, мудрецем», а електрика, іони, атоми та інші дорогі речі, необхідні для будівництва машин, достобіса коштують. Я люблю чіткі угоди, підписані, з параграфами й печатками; я не ласий на кожний гріш, але золото люблю, надто як його чимало, і з цим не криюся! Його блиск, його жовтий полиск, приємна вага так на мене діють, що як висиплю собі торбинку‑другу дукатів на підлогу і – на них поваляюсь, а вони милозвучно побрязкують, – відразу мені на душі розвидняється, наче хтось вніс туди сонечко й засвітив. Так, люблю золото достобіса! – вигукнув трохи розпалений власними словами Трурль.

– Але навіщо тобі треба, щоб золото приносили інші? Хіба ти сам не можеш наробити його собі скільки захочеш? – здивовано блиснувши, спитав перстень.

– Не знаю, який там той король Геніальйон мудрий, – відказує на це Трурль, – але ти, персню, як бачу, зовсім темний. То я мав би сам собі робити золото? Де ж таке чувано! Хіба швець живе з того, що сам собі шиє чоботи, а кухар собі готує, а солдат собі воює? А окрім того, існує ж якась собівартість, чи ти ніколи про неї не чув? Зрештою, коли хочеш знати, окрім золота, я ще люблю нарікання. Так що можеш мені більше нічого не казати, бо мушу вже братися до роботи.