І хоча спершу монарх відчув себе ображеним на Трурля за той подарунок, бо держава була надто мала і надто подібна до дитячої забавки, проте, побачивши, яким великим стає у ній все, коли дивитися крізь опукле верхнє скло, а може, навіть підсвідомо відчуваючи, що суть зовсім не у розмірах, бо державних справ не виміряєш ані в метрах, ані в кілограмах, а велетнів і пігмеїв хвилюють загалом однакові почуття, – він подякував конструкторові, – правда, крізь зуби й досить сухо. Хто знає, може, він навіть залюбки наказав би, щоб двірцева сторожа негайно схопила Трурля, закувала в кайдани і про всяк випадок замордувала його до смерті, бо, напевно, найліпше було б знищити в самому зародку всілякі чутки про те, що начебто якийсь голодранець, зайда, ремісник, та подарував могутньому володареві королівство.

Однак Ексилію вистачило розважливості, аби зрозуміти, що нічого не вдасться через явну диспропорцію; легше було б блохам узяти в полон свого годувальника, аніж королівському військові схопити Трурля. Отож, кивнувши ще раз спроквола головою, він запхав скіпетр і державу за пазуху, насилу підняв скриньку з королівством і заніс її до своєї хатинки. А коли, в ритмі обертів планетоїда, скриньку напереміну то освітлювало сонце, то вкривала мороком ніч, король, визнаний своїми підданими найбільшим монархом у світі, ретельно правив, наказував, забороняв, стинав голови, нагороджував, безнастанно заохочуючи в такий спосіб свою малечу до вірнопідданства й любові до трону.

Трурль, повернувшись додому, не без вдоволення оповів своєму приятелеві Кляпавцієві, як завдяки конструкторській майстерності йому вдалося погодити монарші прагнення Ексилія з республіканськими – його підданих. Проте Кляпавцій, як не дивно, не висловив свого захоплення. Навпаки, Трурль прочитав у приятелевих очах щось схоже на докір.

– Чи правильно я тебе зрозумів? – спитав Кляпавцій. – Ти подарував тому катові, вродженому наглядачеві над невільниками, тортурофілові й мучителю у вічне володіння ціле суспільство? І ще розказуєш мені про радість, яку викликало скасування частини жорстоких указів! Як ти міг таке вчинити?!

– Ти, певно, жартуєш? – закричав Трурль. – Врешті‑решт уся та держава поміщається у скриньці, форматом метр на шістдесят п’ять і на сімдесят сантиметрів – і це не що інше, як модель…

– Модель чого?

– Як це «чого»? Суспільства, зменшеного у сто мільйонів разів.

– А звідки ти знаєш, чи не існують суспільства, у сто мільйонів разів більші від нашого? І чи тоді наше не могло б бути моделлю для тих велетнів? І взагалі, яке значення мають розміри? Чи у тій скриньці, тобто державі, подорож від столиці до околиць не триває місяцями – для тамтешніх мешканців? Хіба вони не страждають, не працюють тяжко і не вмирають?

– Ну, ну, мій любий, ти сам знаєш, що всі ці процеси відбуваються так лише тому, що я їх запрограмував, а не насправді…

– Тобто як це, не насправді? Чи, може, ти хочеш сказати, що скринька порожня, а походи, тортури, смертні кари – це лише ілюзія?

– Ні, не ілюзія, бо процеси справді відбуваються, але тільки як певні мікроскопічні явища, до яких я змусив атомні рої, – сказав Трурль. – В кожному випадку, всі ці народження, кохання, геройства, доноси – це не що інше, як метушня у вакуумі найдрібніших електронів, упорядкованих завдяки моєму непересічному хистові, який…

– З мене уже досить того самовихваляння! – перебив його Кляпавцій. – То ти кажеш, що це самоорганізаційні процеси?

– Ну звичайно!

– І що вони відбуваються між малесенькими електронними хмаринками?

– Сам чудово про це знаєш!

– І що феноменологія світанків, заходів, кривавих битв зумовлена взаємодією істотних змінних?

– Так воно і є!

– А хіба ми самі, якщо нас досліджувати фізичними методами, чи причинно‑наслідковими, чи так, на дотик, не є тими самими танцюючими хмарками електронів? Хіба ми не додатні й від’ємні заряди, вмонтовані у порожнечу? І хіба наше існування не є результатом зіткнення тих частинок, хоча самі ми відчуваємо танок молекул як тривогу, прагнення чи роздуми? І хіба у твоїй голові, коли ти мрієш, не відбувається бінарна алгебра перемикань і невтомний рух електронів?

– Любий мій Кляпавційку! Ти ототожнюєш наше буття з буттям цієї замкнутої у скляній скриньці ніби‑держави?! – закричав Трурль. – Ні, це вже занадто! Адже я мав намір зробити лише імітацію державності, кібернетично досконалу модель і нічого більше!

– Трурлю! Наша досконалість – то водночас і наше прокляття, бо непередбаченими наслідками обтяжує кожне наше творіння! – підвищивши голос, сказав Кляпавцій. – Бо недосконалий наслідувач, прагнучи завдавати комусь мук, змайстрував би собі з дерева чи воску безформного боввана, і, надавши йому деякої зовнішньої схожості з розумною істотою, знущався б із нього штучно! Але подумай, мій любий, над подальшим ходом вдосконалення таких практик! Уяви собі скульптора, який зробить ляльку з грамофоном у животі, щоб вона стогнала під його ударами; уяви собі ще таку, що, коли її вдарити, благатиме про милосердя, таку, яка з ляльки перетвориться у гомеостат, уяви собі ляльку, яка ронитиме сльози, стікатиме кров’ю, ляльку, яка боятиметься смерті, хоча водночас і жадатиме її ні з чим незрівнянного спокою! Хіба ти не бачиш, що досконалість наслідувача призводить до того, що позірне стає сутнім, а вдаване – справжнім? Ти віддав жорстокому тиранові у вічне володіння незліченну кількість істот, здатних страждати, отже, ти вчинив ганебно…

– Усе це софістика! – досить запально вигукнув Трурль, бо приятелеві слова зачепили його за живе. – Електрони рухаються не лише всередині наших голів, а й усередині грамофонних платівок, і з цієї їхньої повсюдності не виникає нічого такого, що давало б тобі право робити такі гіпостатичні аналогії! Піддані цього негідника Ексилія і справді гинуть на плахах, накладають головами й життям, плачуть, б’ються і кохаються, але тільки тому, що я відповідним чином сконструював параметри, але хто знає, Кляпавцію, чи вони щось при цьому відчувають, невідомо, Кляпавцію, бо електрони, які вистрибують у їхніх головах, нічого тобі про це не розкажуть!

– Якби я розтовк тобі голову, то так само нічого, крім електронів, не побачив би там, – відповів Кляпавцій. – Ти. мабуть, вдаєш, що не розумієш того, про що я тобі кажу, бо добре знаю, що ти не такий дурний. Грамофонної платівки ні про що не спитаєш, вона не благатиме в тебе пощади і не падатиме на коліна. Ти кажеш, хто знає, чи стогнуть вони під ударами тільки тому, що так підказують їм зсередини електрони, які при русі породжують звук, чи справді кричать від нестерпного болю? А це таки різниця! Адже не той страждає, хто дає тобі потримати своє страждання в руках, щоб ти міг його помацати, спробували на зуб і зважити, а той, хто своєю поведінкою виявляє страждання! Ось доведи мені зараз, що вони нічого не відчувають, що не думають, що не існують    взагалі як істоти, свідомі того, що вони замкнені між двома безоднями небуття, – тією, яка перед народженням, і тією, яка після смерті, – доведи мені це, і я не чіплятимусь до тебе! Доведи мені зараз же, що ти тільки імітував    страждання, а не створив    його!

– Ти добре знаєш, що це неможливо, – тихо заперечив Трурль. – Бо ще тільки взявши до рук інструменти перед порожньою скринькою, я вже мав передбачити можливість такого    доказу саме для того, щоб запобігти їй при проектуванні Ексилієвої держави, щоб у монарха не виникло враження, що він має справу з маріонетками, лялечками, замість абсолютно реальних підданих. Я не міг вчинити інакше, зрозумій! Бо все, що порушувало б ілюзію цілковитої реальності, звело б нанівець усю правдоподібність володарювання, зводячи його до механічної гри…

– Розумію, все чудово розумію! – вигукнув Кляпавцій. – Наміри в тебе були благородні – ти тільки хотів створити механічну державу, якомога подібнішу до реальної, щоб їх не можна було розрізнити, і з жахом усвідомлюю, що тобі це вдалося! Від часу твого повернення минули заледве якісь кілька годин, але для них, замкнених у тій скриньці, – цілі століття. Скільки вже знівечено життів, і все задля того, щоб дати більше поживи для Ексилієвої пихи!