[22]

Недалеко, під білим сонцем, за зеленою зіркою жили собі сталевооки, жили щасливо, бадьоро і сміливо, бо нічого не боялись: ні чвар родинних, ні засад традиційних, ні думок чорних, ні ночей білих, ні матерії й антиматерії, бо мали машину над машинами, заквітчану, накручену, зубчасту і з усіх оглядів досконалу; жили собі і в ній, і на ній, і під нею, і над нею, адже крім неї не мали нічого – спершу атомів призбирали, потім машину збудували, а як котрийсь атом не пасував, переробили його – та й було гаразд. Кожен сталевоок мав своє гніздечко і контактик, і кожен робив своє, себто – що хотів. Ні вони машиною не керували, ні машина ними, а так собі взаємно допомагали. Одні були машинниками, інші машиністами, ще інші машиналями, і кожен мав особисту машиністку‑стенографістку. Роботи мали гору, то їм треба було ночі, то – дня, то – затемнення сонця, але зрідка, щоб не набридло. Прилетіла якось до білого сонця за зеленою зіркою комета Бабета, роду жіночого, вельми жорстокого, атомна уся там і сям, тут голова, там хвіст у чотири ряди, страх дивитись, яка синя, а сірководень – тому причина. І справді, щойно прилетіла – сіркою насмерділа; прилетіла та й давай:

– Спершу, – каже, – спалю вас полум’ям, а там побачимо.

Глянули на неї сталевооки – півнеба заступила, вогнем чоботи підбила, нейтрони, мезони, жара стала страшенна, атоми як доми, що інший – то більший, гравітація, нейтрино… – Ото буде гостина.

Кажуть їй:

– Це помилка, ми – сталевооки, не боїмось нічого, ні чвар родинних, ні засад традиційних, ні думок чорних, ні ночей білих, бо маємо машину над машинами, заквітчану, накручену, зубчасту і з усіх оглядів досконалу; отож ішла б ти собі, комето, бо буде тобі лихо.

А вона вже все небо заступила, палить, смалить, гарчить, сичить, аж їхній місяць скрутився і з обох рогів обсмалився; і хоч був уже порепаний, старий і малий, та й такого жаль Тож вони більше нічого не казали, а взяли одне сильне поле, по вузлику в кожному ріжку зав’язали й увімкнули контакти: нехай за нас мовлять факти. Бабахнуло, торохнуло, задвигтіло, небо зразу проясніло, від комети тільки купка жужелю лишилася – і знову спокій.

За якийсь час знову щось з’явилося, летить, а що – невідомо, але страшне таке, що не знати, як і дивитися – бо з якого боку не глянь, то все страшніше. От воно прилетіло, розійшлося, зійшлося, на самому вершечку сіло, важке, як не знати що, сидить собі й ані руш. А що вже заважає – далі нікуди.

Отож ті, хто був ближче, кажуть: – Гей, це помилка, ми сталевооки, не боїмося нічого: живемо не на планеті, а в машині, а то не проста машина, а машина над машинами, заквітчана, накручена, зубчаста й з усіх оглядів досконала, тож ішла б ти собі, паскудо, бо буде тобі лихо.

А ВОНО анічичирк.

Отож, аби не вживати надто великих заходів проти казна‑чого, послали вони невеличку, таку собі зовсім маленьку машину‑страшину: піде, налякає ОТЕ, та й буде спокій.

Машина‑страшина йде‑йде, а всередині тільки програми гуркочуть; що не програма, то страшніша. Підійшла – та як заскаче, як заскрегоче. Аж сама трохи злякалась, дивиться – а ТЕ хоч би тобі що. Спробувала ще раз, з іншої фази, але нічого не вийшло – без упевненості лякала.

Бачать сталевооки, що іншого чогось треба. Кажуть: візьмемо більшого калібру, із трибами на мастилі, диференційну, дистанційну, із двостороннім зчепленням, і щоб стусала, та добряче. Чи того вистачить? Спокійно: ядерна енергія діє надійно!

Отож послали універсальну, подвійно‑диференційну, з зубів разком і зворотнім зв’язком, всередині – машиніст з машиністкою, а на додаток до цього, про всяк випадок зверху посадили ще машину‑страшину. Під’їхала, а що триби на мастилі – тихо, ані мур‑мур; замахнулася й рахує: чотири чверті до смерті, три чверті до смерті, дві чверті до смерті, одна чверть і нуль – тобто смерть! Як бабахнуло! – аж гриби ростуть, і то самі білі, та світяться, бо радіоактивні; мастило розхлюпалось, триби повилітали, дивляться машиніст з машиністкою крізь вічко, чи вже по всьому: та де там, і не дряпнуло!

Порадилися сталевооки і збудували машину, яка збудувала машинисько, яке збудувало машинище, та таке, що аж найближчі зірки змушені були позадкувати. А в тому найбільшому – та, з трибами на мастилі, а в самій середині машинка‑страшинка, бо вже не до жартів.

Приготувалось як слід машинище та як не замахнеться! Загриміло, задвигтіло, щось на всі боки полетіло, гриб виріс такий, що на юшку з океану вистачить, темно, аж на зубах рипить; так темно, що навіть не видно, на чиїх. Дивляться сталевооки – нічого, таки зовсім нічого, тільки усі три машини лежать розкидані й ані руш.

Отоді вже рукави закасали, бо: «Все‑таки, – кажуть, – ми машинники й машиністи, маємо машиністок і машину над машинами, заквітчану, накручену, з усіх оглядів досконалу, як же може встояти проти неї якась паскуда, що сидить собі й ані руш?»

І вже нічого не роблять, тільки рослину‑калібрину: підповзе тихенько, вкрутиться легенько, з‑під жерла глипне, зісподу прилипне, пустить корінець, а тоді як га‑а‑хне – то всьому кінець. І справді: все точнісінько так і сталося, як передбачалося, тільки з кінцем не вийшло, і як було, так і зосталося.

Впали в розпач сталевооки, хоч і не знали, що воно таке, бо ще їм ніколи не траплялося, тож змобілізувалися, порадились і вже роблять липучки й триби, аркани й паркани, може, прилипне чи впаде, може, спіймається чи обгородиться, – пробують так і сяк, бо не знають як. Усе аж трясеться, та нічого не вдається. Потомилися, не знати, де рятунку шукати, аж раптом бачать – хтось летить: сидить, як на коні, але в коня нема коліс; тоді, мабуть, велосипед, та у велосипеда немає дзьоба, тоді, може, ракета, але в ракети нема сідла. Невідомо, що летить, але відомо, хто в сідлі: сидить, як влитий, усміхом повитий, ось‑ось надлітає, уже їх минає – а це сам Трурль власною особою, конструктор, на прогулянці, а може, мандрує. Здалеку видно, що неабихто.

Наблизився, знизився, от вони йому й кажуть, що та як.

– Ми сталевооки, маємо машину над машинами, заквітчану, накручену, з усіх оглядів досконалу, спершу атомів призбирали, потім машину збудували, не боїмося нічого, ні чвар родинних, ні засад традиційних, а тут прилетіло собі хтозна‑що, сіло, сидить й ані руш.

– А налякати пробували? – привітно питає Трурль.

– Пробували і машинкою‑страшинкою, і машиною‑страшиною, й машинищем з трибами на мастилі, атоми, як доми, а як рушить з нейтрино, все летить, мов піна, і мезони, і хвилі, а зробити нічого не в силі.

– Кажете, жодна машина?

– Та жодна, пане добродію.

– Гм, цікаво. А що ж воно все‑таки таке?

– От цього якраз не знаємо. З’явилося, надлетіло, а невідомо що, але страшне таке, що не знати, як дивитися – бо з якого боку не глянь, то все страшніше. Прилетіло воно, сіло, тяжке як не знати що – і сидить. А що вже заважає – далі нікуди.

– Власне, у мене небагато часу, – каже Трурль. – Щонайбільше можу хіба побути у вас якийсь час консультантом. Згодні?

Сталевооки, звичайно ж, згодні. І зараз же питають, що принести – фотони, молоти, труби, а може, динаміт чи гармати? А може, для гостя – гербати? То друкарка принесе.

– Гербати нехай друкарка принесе, – пристає на те Трурль, – але це для роботи. А щодо решти, то краще не треба. Якщо вважаєте, що ні машина‑страшина, ні машинище, ні рослина‑калібрина не можуть дати ради, тут потрібні методи дистанційні, архівно‑традиційні, а тому абсолютно надійні. Ще не чув, щоб «оплатити згідно з тарифом» не помогло.