Гроль на ці слова схопився на рівні й заволав щосили: «Тільки не це! Не це, опоро моя кохана, друже любий, оплоте наш, тільки не ЦЕ!!! Роби сам знаєш що, зволь же зрозуміти, ласкавче, що мені цього наказувати з моєю Величністю милосердно‑плюралістичною не годиться, а тобі що!»

«Ба ні! – Горилій на те, шморгаючи носом своїм гидомерзним, аж йому шмарки по волохатих щоках течуть. – Ба ні! Я те все, що чинив, чинив на службі Вашої Величності! Згідно з Персональним списком, що його Довірена особа через кватирку до Шафи моєї експедіювала, у повній узгодженості хапав і відповідно споживав, хоча й дуже неохоче, бо я музикусами гидую й, чим хоч можу заприсягтися, що ані крихти мені не смакувало! Геть усіх я з відразою, проти власної натури, наперекір самому собі, виключно заради Трону, Вітчизни й якихось там Вищих Сфер, не пам’ятаю, як вони звуться, бо я собі невчений, і хоча живота свого, здоров’я, шлунка не жалів, хоч мені від того ковтання жовч запеклася, кишки розладналися, печія мене пече безперестану, однак поста свого не покинув, отож вимагаю, аби цей Волоцюга з барабаном за заподіяну мені ганьбу моїй загалом чесній, відданій і Добрій Особі, сю ж мить, був Вашою Величністю суворо покараний, а як ні, то піду собі геть, і побачиш, милостивий пане, що тоді залишиться від твоєї музики!»

Гроль як кинеться умовляти й благати, пестячи щонайяснішими руками потвору по зачухраному лобі, а Шафій Закутник, на драпіровці висячи (яку обірвав разом із частиною карнизу), як почне відмовлятися, дратуватися, тонкість та дражливість своєї тендітної душі підкреслюючи, аж мене подив охопив. А гроль шепоче: «Знаєш, що, шановна опоро моя, вірний мій підданицю? Ми цього драба разом з усіма його наклепами поки що милістю своєю монаршою помилуємо, ми йому Crimen Laese Gorillionis тимчасова пробачимо, якщо він свої надумані звинувачення зараз же назад забере і, ясна річ, визнає свою безсовісність і повідомить присутнім, що він діяв як диверсант, за зловорожими під’юджуваннями, за Іудині срібляки, що мав завдання: зганьбити мелодію й скомпрометувати Гармонію Сфер, таким робом її унеможлививши!» Шепоче гроль отаке й водночас моргає значущо до Шафія, так що я миттю второпав, що пробачення буде тільки відстроченням страти, і, б’ючи себе в груди, зарепетував: «Потвора залишається потворою! Потворністю повен, як стільник медом, та ще й смердить, наче сто чортів! Навіть якби не жер нікого, а тільки гикав і в кутку карячився, од самого лише смороду музику б чорти вхопили! Так я кажу й не відмовлюся від слів своїх, барабаном присягаю!»

Повна, отже, безвихідь…

Оркестранти тим часом вилазять з басів, тромбонів, фортепіано, з‑під канап, дехто ще за звичкою вуха затикає, дехто вже голову підводить, а животи їхні, як найсміливіші, хоч ворухнутися й бояться, але озиваються: «Факт, що жер нас, жере і хтозна, чи не буде й надалі жерти! Справді, чимось таким пахне, що хай нас боронить сила божа!» А Горилій, бачу, дурний, як чобіт, не збагнув і досі, які хитрощі в гролівській мові приховані, й знай торочить своєї: «Ах, ох, мене тут скрізь образами зустрічають, я на цій дурній роботі половину життя і здоров’я втеряв, і це така дяка, ні, годі з мене, годі ганьби, піду собі геть, геть, світ за очі!»

Аж позеленів від такої мови гроль. «Ради Бога! – волає в нечуваному розпачі. – А що ж з Г. Сф. буде?! Ми ж до неї разом, рука в руці простуємо, й ти – сіль цієї справи!..»

«Ет, – відказує темний Горилій, – я вже все сказав, і тепер хай Ваша Гролівська Величність сама з музиками заїдається!» – І рушає собі вбік, просто до виходу. Гроль, раз таке діло, сам, наче мавпа, по портьєрі донизу зіслизнув і колінкує вслід, від плачу спотикаючись.

«Єдиний, любий, вірний! – репетує. – Не залишай нас! Перкусиста ми закатрупимо, тільки вернися й пробач!»

Горилій туди‑сюди, гроль сюди‑туди, і поки вони серед колон демонструють урядову кризу, а Рада міністрів услід за ними бігає (при тім під котримсь із державних секретарів шнур золотий із китицями обірвався й по голові його гахнув, аж гролівські медики мусили йому шви накладати), я попід стіною прошмигнув до алебардників, котрі, задивившися на гролівсько‑закутницьке тупотіння, нічого довкола не помічали, взявся за клямку, чкурнув до сіней і – повз чудові інструменти – до брами, трішки розчиненої, а як добіг до порога, панове‑братове, то такого прискорення набрав, що без форсажу, більше того, без жодної ракети стартував, тільки мене й бачили, але оскільки курсу визначити й тримати не зміг, бо мене ще лихоманило, то наскочив на якусь досить холодну туманність, спершу мені, розпашілому, це навіть до вподоби було, а тоді став мерзнути, а що через велику швидкість назад повернутись уже не міг, то поволі вмерз у хвіст комети, крижаніючи і втрачаючи всяку притомність. А що було далі, аж по той час, як ви мене розморозили, вибачайте, не знаю!

Скінчивши мову, артист‑перкусист притулив до грудей свій любий барабан, стиха ніби тільки сам для себе й для муз вистукуючи на ньому якийсь тужливий, екзотичний мотив. Слухачі помалу заворушились, і Трурль промовив:

– Історія твоя незвичайна, і я радий, що завдяки щасливому випадкові мені вдалося визволити такого митця із крижаної в’язниці! Я передчував, я був певний, що ми проведемо цей час разом з великою користю, бо ж кожен із нас, прибувши із різних країв, може усіх інших і навчити чомусь, і розважити – адже перше від другого невіддільне! А тепер прийшла твоя черга, шановний Андроїде. Зроби ласку, розкажи нам, яка доля привела тебе на нашу скромну планету.

Андроїд не став опиратися, тільки застеріг, що його історія не може переважити розповідь музики, бо він не митець. Але перкусист, Трурль та Цифранек заходилися його переконувати, що вартості різних доль – речі непорівнювальні. Покомизившись трішки для форми, гість хильнув з кухлика і почав свою мову.

[48]

Ми з радістю стаємо перед очі такого шляхетного зібрання, щоб розповісти нашу історію, хоча це й державна таємниця. Та ми її розголосимо з почуття вдячності, сильнішого за державні інтереси. Оцей повний замерзлої цикути келих, що його добродій Трурль вийняв із нашої закоцюблої руки, мав відібрати життя не одній істоті, а мільйону. Адже ми – не той, за кого ви нас вважаєте. Ми – не робот, і не хандроїд, що легковажно вдався до отрути, ані первісняк, прозваний людцем, хоча зовні ми й нагадуємо цього останнього.

Все зовсім не так. І промовляємо ми до вас у першій особі множини не через пихату схильність до Pluralis Majestatis,[49] а через історично‑граматичну необхідність, яку ви збагнете наприкінці розповіді.

А почалася наша історія на благословенних просторах планети З’їмля, тодішньої нашої вітчизни, напрочуд щедрої, про що свідчить сама її назва. Саме там ми й з’явилися на світ – способом, про який розводитись не варто, бо природа використовує його скрізь, одвічно схильна до автоплагіату. Із моря – мул, а з мулу пліснява, чи гарна моя пісня вам, а з тої плісняви – рибки, котрі, як у морі тісно стало, повилазили на суходіл, а коли вивчилися на суходолі таких‑сяких штучок, то присмокталися дорогою, і в такий спосіб з’явилися ссавці, які, шкутильгаючи, помалу навчилися нічогенько ходити, а псуванням одне одному життя набралися розуму, оскільки розум походить від клопоту, як чухання від сверблячки.

Потім дехто зі ссавців позалазив на дерева, а коли дерева повсихали, їм довелося злазити у великій печалі, і від тої печалі вони порозумнішали ще більше – на жаль, не з власної волі.

Ані дерев, ані чогось іще більш вегетаріанського вже не було, то й довелося їм іти на полювання. Одного разу, обгризаючи стегно упольованої дичини, котрийсь із них помітив, що в нього вже сама гола кістка, а в сусіда ще є м’ясо, тож він дав сусідові кісткою по лобі та й забрав те м’ясо собі. Отак він став винахідником кия.