А тут ще втрутився молокосос, раптом відпхнув вужа, а сам шуганув в пересущницю й – повний назад, щоб повернути щось попереднє, але або потрапив у поганий трюм, або хватка в нього зісковзнула з онтоятки. Охнули всі координати, континуум страшенно застогнав, ніби з ним викидень трапився, посипався град філософського каміння, і блиснув новий світ, але який!

З чоловіка–вужа вийшла розчепірка, явно жіночна, ніби цього жіночого початку ледь–ледь залишалося на самому дні, брамар, весь у батистових оболонках, як в'юнок обвився навколо пересущниці та розцвів над рукояткою райдужною квіткою – ні дати ні взяти папороть в ніч на Івана Купалу!

А де ж Цевінна? Якісь роздуті спученості, пузирчаті завитки, балонети–монгольф'єри в небесах – чи вона це? Розчепірка з вужа влізла в сусідник, де пелегриб з недодуттям щось мямлить, стоячи на одній нозі, а з ста сторін, тремтячи від зусиль, хибноніжки тягнуться до онтоятки ...

Король вже хвилину, як вимагав припинити проекцію, негайно закінчити. Кляпавцій нарешті неохоче погодився. Він вимкнув апаратуру, бурчачи, що можна було б почекати ще кілька переіснувань, що зрештою все це має якось віддистилюватися, роз'яснитись, це вони так, через недосвідченість, з незвички, через поспіх, але ніхто його не слухав. Король сунув скіпетр в кишеню й чистив державу рукавом, а Трурль, ставши на карачки, з трьох боків оглядав ящик з всесвітом, замруживши то одне, то інше око, заглядав в середину через щілини, постукував у дно, потім рішуче піднявся й сказав, струшуючи коліна: "Значить так. Вибравшись з класичної антиномії, шановний колега вліз у некласичну». П'ятигідні вибори онтології – чи не так? Смішно! Вони ж у цьому ящику нічого не вибирають, а лише скачуть, як риби на сковорідці, бідолахи. Відкриття, безсумнівно, є: падуча багатосущна, або ontolepsia ргоgressiva – новий вид екзистенційних страждань. Адже вони тільки й зайняті тим, що від холери біжать до чуми, від чуми до прокази, й як можна при цьому стверджувати, що, тікаючи від однієї зарази в іншу, створені таким чином наближаються до ідеалу?

Тут Кляпавцій почав кричати й навіть, забувши про королівську присутність, тупотіти на Трурля, який сів на його світ та зухвало бовтав ногами. Справа могла дійти до образ дією, якби не втрутився Іпполіп, нагадавши, що це як–не–як, а все ж таки створення світу.

Ледве охолонувши, Кляпавцій почав жваво та науково пояснювати, чому безліч альтернатив буття має виявитися для створених непередбачуваними: буття не черевики, щоб їх можна було приміряти! Ризик є за кожного переходу, це накладні витрати прогресу. Але в його, Кляпавція, варіанті ці витрати менші, ніж в класичному, й він готовий довести це розрахунками. Примірка буття неможлива ще й тому, що коли хтось переходить з однієї онтики в іншу, то він не тільки змінює все своє оточення на зовсім нове, але водночас й власна сутність зазнає непередбачуваної зміни. Ризик тут неминучий, а спроби вимагають часу, але що таке десять хвилин зайвих спостережень в порівнянні з цілими епохами класичного варіанту? Ідеальний стан може наступити через годину або через двісті років, це правда, але іншого шляху не існує... Так він продовжував, вживаючи все більш хитромудрі терміни, посилаючись на топологію духу та геометрію усвідомлень й осяянь, викладаючи елементи ендоскопічної онтографії, кліматизації емоційного життя, її рівнів, екстремумів, підйомів, спадів, а також занепадів духу, і говорив так довго, що охрип, а в короля розболілася голова. Тоді Трурль піднявся з світу, на якому сидів, та вийнявши з–за пазухи невеликий клаптик паперу, сказав:

– Я теж не гаяв ці останні дні, володарю. Дозвольте представити Вашій Величності результати моєї роботи.

– Почекай, – перервав його король. – Один з моїх радників так мені вчора сказав: якщо світ вийде у нас краще, ніж у Господа Бога, тоді він виграв, бо це означало б, що він наділив нас необмеженими творчими можливостями. Якщо ж світ нам не вдасться, то виходить, що він нам цієї всемогутності не дав, бо не захотів. Отже: якщо виграємо, то програємо, а якщо програємо, то якраз і виграємо! Адже виграти ми можемо тільки за нього, за Божий рахунок, у той час як, програвши, ми виявимо слабість, яку він нам додав, й цю немічність йому повернемо з протестом, що ми є жертвами дискримінації при створенні світу! Що скажете?

– Та! Софізми! – Трурль сунув королю під ніс свій папірець і при цьому забувся настільки, що, бажаючи до кінця принизити Кляпавція в монарших очах, потягнув короля за обшитий горностаєм рукав: – Ось, поглянь сюди, володаре! Це проведений мною формалізований, тобто остаточний доказ неможливості створення світу!

– Та ну? – здивувався монарх. – Що я чую? То ти справді довів, що не можна?

– Так, володарю. І без жодних натяжок. Нема чого й намагатися – ось розрахунки.

Король витаращив очі.

– А як, як же все це? – розвів він руками. – Але ж світ існує…

– Що ж, – знизав плечима Трурль. – Таким вже є цей світ… Я ж мав на увазі досконалий…

Переклад Галій А.С.

[38]

Коли Кляпавція запросили бути ректором університету, Трурль залишився вдома, бо йому була осоружна будь‑яка, зокрема й університетська, дисципліна. Отож, допечений до живого самотністю, він змайстрував собі зграбну цифрову машинку, таку кмітливу, аж він плекав надію, що матиме наступника і спадкоємця. Щоправда, всяко між ними бувало, і залежно від настрою, а також від успіхів у навчанні Трурль називав машиненятко коли Цифранеком, Цифранусем, Цифраненятком, а інколи – Цифраниськом. Певний час він грав із ним у шахи, аж поки воно почало ставити йому мат за матом. А коли машиненятко на міжзірковому турнірі перемогло в сеансі одночасної гри сто майстрів, поставивши їм гектомата, Трурль перелякався наслідків однобокого виховання і, щоб розвинути в Цифраньові духовні нахили, доручив йому вивчати поперемінно хімію і музику, і пополудні вони удвох бавилися невинними іграми на зразок знаходження рим до вибраних слів. Це, власне, вони й робили одного разу. Гріло сонечко, в майстерні було тихо, стрекотали реле, й чути було тільки римування у два голоси.

– Безодню? – мовив Трурль.

– Сірководню.

– Геннадій?

– Ванадій.

– Чебрець?

– Вуглець.

– Зірка?

– Сірка.

– Король?

– Пергідроль.

– Якого це лиха сама хімія та хімія! – напався Трурль. – Ти що, не можеш нічого іншого придумати? Плуг?

– Луг.

– Профан?

– Пропан.

– Химерний?

– Амфотерний.

– Офіцер?

– Ізомер.

– Капітуляція?

– Коагуляція.

– Досить уже хімії! – розгнівався Трурль, бачачи, що так може тривати без кінця й краю.

– А чому? – закомизився Цифранек. – Хіба її хто заборонив? Не можна ж змінювати правила під час гри!

– Не мудруй! Не тобі мене вчити, що можна, а чого не можна.

Тим часом малюк спокійнісінько мовив:

– Тепер ти. Бензол?

Трурль мовчав.

– Вапно? Берилій? Оксалат? Азот? Дякую, я виграв! – вигукнув Цифранек. Трурль якусь хвилину сопів, очима шукаючи викрутки, проте, опанувавши своє роздратування, сказав:

– Досить на сьогодні цієї забави. Візьмімося тепер до вищого мистецтва, а саме – до філософії, бо філософія – то королева всіх наук і як така стосується абсолютно всього. Спитай мене про щось, а я дам тобі дві відповіді, – одну звичайну, а другу – філософську!