Та оскільки цей світ весь час перетворюватиметься і змінюватиме суть доти, доки в ньому залишиться хоча б одна особистість, не задоволена тим, що є, він блукатиме, перебуваючи в різні боки, занурюватиметься в різні долі, доки не потрапить у таку. , яка всіх задовольнить. Тільки тоді ніхто не чіпатиме перемикача, бо запанує вічна гармонія. Отже, мій світ не стартує в раю, щоб потім посковзнутися у бік пекла, а бере початок у боротьбі і прямує до вічного раю. Я все сказав, володаре.

– Aга! – Сказав Іпполіп, який просвітлів обличчям, поки слухав Клапауція. – Ось! Це мені підходить як найкраще! Давай! Ну ну! Здається мені, що цього разу ти потрапив до десятки! Кажеш, заснував вибори? П'ятигідне демократично–онтичне голосування: рівне, загальне, вільне, таємне та ще й оборотне? Що ж, це схоже на ідеальну рівноправність. Та кажеш, що не можеш нічого зрозуміти, їхніх там вчинків, мотивів? Правду кажучи, трохи шкода.

– Ось ось! – Кляпавцій підняв палець докірливим жестом. – "Трохи шкода", чи не так? Жаль, що не можна підноситися, втручатися, мудрувати, вимагати, лаяти, обласкувати, виконувати вироки, роги обламувати, поливати сіркою і при цьому співати собі дифірамби вустами створених! Звичайно, можна щось зрозуміти й у такому світі, як цей світ в ящику, але це можливе розуміння ні до чого не зобов'язує, залишаючись чимось на зразок приватної думки, votum separatum Творця, записаного на полях його Творіння…

– Ну що ж, покажи, покажи, любий, нам свій світ, – зітхнув Іпполіп і зручніше вмостився на троні, а Кляпавцій, не звертаючи уваги на Трурля, що похмуро мовчав, пустив сніп світла на алебастрову стіну.

І знову вони побачили Крентліна–зорянина, його духовні кидання та помилки, що закінчилися появою на світ гермафродитного потомства. Цевінна зовсім не змінилася, а чоловік цього разу виявився півтораком, тому що на нього пішло менше аматерії і він з'явився, як по тулубу перев'язаний Марлін Підпонцій.

Оскільки присутні це вже раз бачили, картина здалася їм цілком доступною для розуміння, а в чомусь навіть ясною. Кожен створений був потроху скрізь, кожен, спілкуючись з іншими окремими своїми частинами, був присутній за бажанням у братніх та сестринських душах, відвідуючи ближніх зсередини з помірністю, що походить від поверхневого натягу та добрих манер. Мабуть, бажаючи довести марність артикулованої мови для розуміння подій, Кляпавцій увімкнув звук, і цей німий досі світ вибухнув багатоголосою говіркою.

Відразу ж долинули до них відгуки трюмлення. Це чоловік, Марлін, роздмухував собі приємні хвилини в Цевінні, блукаючи в її роздумах. Потім щось між ними зіпсувалося. Підпонцій пішов, трохи затуманений ззаду, а Крентлін став напирати на неї. Цевінна не пропускала його, ніби апретована.

– Ну, дай мені хоча б один трюм! Знімемося! Затумани влаштуємо!

– Сам затуманься! Прошу в мене не втручатися! Це мій клокіт!

– Осмотична чарівнице, зорова згустнице! Пустимо Понтяка на клейстер!

– Ви забуваєтесь! – долинуло нерозбірливо.

– Що тобі, полторант миліше? Я тобі вмию, втрию, замстру!

Не зовсім було ясно, хто, про що, та в якому сенсі кричить. Серед морени з відвалів філософського каменю тут і там стирчали охайно вкриті навісами пересущниці. Цевінна від розлюченого Крентліна стяглася до найближчої з них, де сидів на сторожі брамар, непроникний, мов весь затягнутий більмом, такий собі молокосос. Між ними відбувся короткий обмін думками:

– Дай мені сплав, дай відпуст, хоч на один трюм, а то з'юхчу! Шансуй мені забут, ось як треба! На мучильський всос!

– Відіймися, дивись, перебутну! Не балуй, не єленься, ти!

Користуючись замішанням, Цевінна вже дифундувала крізь брамара до важелів, але в цей момент Крентлін, вийшовши з себе, оточив її згустки, впровадився в неї, захопивши по дорозі молокососа, й почав її запекло трюмити: «Засущимся тут, тут!..»

А вже Марлін перся до них так, що тріснула перемичка й чоловік разом з побічним Підпонцьким, що відокремився, влетіли в Крентліна з надуманого боку, розпучили його, вийшла купа мала. Цевінна вискочила звідти розтормошена та почала ініти. Щохвилини змінюється: євиться, маріолізується, нарешті, слюдмилася – що це, хвороба чи вид мімікрії? По деякій відносній близькості наоленилася, але стала швидше Елендою, ніж Оленою, може, від хвилювання, а може, поспіхом.

Тим часом над пересущницею Марлін і Подпонцій з Крентліном перетворилися на клубок киплячого киселю, розмазуючись в взаємних турбуленціях брамаря, який марно намагався зосередитися, бо його розсіювали з піддуманого боку.

– Щоб ти луснув, чужинська дифузія! – волають як один чоловіки.

– Самі лопайтеся! Вбирайтеся в мертвячий чух, а то я вас сам всмокчу! – відповів їм коханець, хоч і невдалий, але вже близький до мети.

– Ти, розчиняче, чорт з тобою! Вали в онтику!

Крентлін в одну мить видумався з пересущниці та вже був поруч з Цевінною, наповнив собою її всю, хоч і у фазі Еленди. Чоловік тут сіпнувся відразу в обидва боки – до дружини та до важелів:

– Пересущуюсь, щоб Крентляк всмоктався! Ціва не зміниться? Миттю мені шансуй, біляк!

А брамар зовсім вицвів та сипить:

– Пусти, радикале лощений! Або по нулях, або трансфінально. Компроміс не раджу – трюма не вийде!

– Підскажи! Хто має обнулитись? Влезун?

–Ги! Може, твоя чверть, а може, Понцька, а може, й обоє пропадете. Я не пророк, а шансер.

– Шанса тебе в трюм! Затьмись! Пересущаюсь!

Підскочив Марлін до пересущниці, Підпонцій разом з ним тягне.

Тут блиснуло, занівіло, але за мить знову вони тут, але не ті самі, бо онтика стала зовсім інша. Понція немає і сліду, Крентлін вже не Крентлін, а Гренсліч, й до того ж карликовий, наче його таким індукувала економна Цевінна, яка сама анітрохи не змінилася, принаймні на перший погляд. Переіснування викликало загальну паніку. Хто міг, відразу пірнув у будь–кого, чи щоб сховатися, чи від утробного рефлексу – невідомо. Кожному хотілося бути у самій середині. Цевінні теж, тому вона рушила в сторонні неясниці, але потрапила саме в область таких віддалених інтересів, що її там взагалі майже не було, тоді вона прояснилася навиліт та випала на морену. Вона ще тремтіла, а тут – що за постійність почуттів! Марлін навпіл з Гренслічем до неї. Тут вона змішалася, а вони з нею. Вона хотіла піти геть, струсити їх, вийти з цього бедламу, в якому вже ніхто своїх думок не впізнавав й тягнув до себе чужі, приймаючи їх за свої в психічному замішанні, майже божевіллі. Цевінна розвіялася оболонками, а ті ледве схаменулися, сповнені чужих почуттів, й попрямували до пересущниці. Тепер Марлін дав інше буття. З хаосу волань можна було зробити висновок, що тепер вже ніхто нічого не розуміє.

Дим повалив як від ста пожеж без вогню. Здавалося, що кожен, як і раніше, всюди діючи, крім того, випускав з себе бутехи, тобто плани на майбутнє, невиконані наміри, й тим рясніше, чим відчайдушніше намагався зосередитися.

Можливо, це була лише форма екстерналізації думок, або ж зрештою (так потім стверджував Трурль) справа дійшла до панпсихічної анігіляції, а згадані дими були виворочені навиворіт інтелектуальними нутрощами мешканців цієї версії буття.

Дивись, а тут вже Гренсліч розлітається на всі боки, замість світоглядної морени якісь тумби, до самого горизонту мізкує тиха мислительність, світ в цьому варіанті ніби більш натхненний, але вкрай офіційний, бо всюди якісь герби та печатки. Чоловік не чоловік, а вже й сповзає до Цевінни з досить сильною прецесією. Сила Коріоліса, Мопертюї чи звички – не розбереш. На додачу до всього зник поділ по родах. Невідомо стало, що робити, бо зник сенс конфлікту. Секс тут вже взагалі з області переказів – не секс, а екс. Чоловік-вуж, не розібравшись у цьому внаслідок сильного афекту, кинувся було в глиб Некароля Гренслицького, й шипить: «Я ж тебе заклокочу, я тобі покажу етруське буття!» – та остовпів, побачивши, що перед ним не коханець, а щось середнього роду: зникала Гренсліча ця онтологія.