Тим часом у поведінці Крентліна відбулася зміна. Ні з того ні з сього він так всунувся у двочоловіка, так у ньому розлився, ніби збирався витіснити його з буття. Але Марлін–перемичка–Понсій навіть не почервонів. А карлик, справжній недоносок, крутився то туди, то сюди, захопив кілька філософських каменів, але тут же їх викинув та вкрився цятками, схожими на очі. Виглядав когось чи що ще? Схоже, він навіть багатозначно моргає. Все якось призупинилося. Чомусь ніхто вже не загравав духом. Чомусь усі поблискували. Чи було це заломлення світла чи духовний надлом? Невідомо, до чого дійшло б далі, але тут король Іпполіп заходився тупотіти ногами й проекцію довелося перервати. Король вимагав пояснень.
– На жаль, володаре, ми цього самі не розуміємо, – відразу зізнався Трурль. – В цьому й полягає наша головна скрута. Ми не знаємо, чим є дії Крентліна та Цеви – невинними забавами чи чорною виразкою нашого творіння. Гірше того, ми не знаємо, як нам це дізнатися. Ми повторювали дослід неодноразово, змінюючи вихідні умови. Іноді замість двочоловіка виходив півторант, іноді Цевінна отримувала перемичку, але ці статистичні відхилення, цілком банальні при будь–якому створенні світу.
– А цей переуженець?
– Цей в'юн? Розумію, що має на увазі Ваша Величність. Він з'являється щоразу, іноді буває більший, іноді менший, часом дещо роздвоєний, як гадючий язик, що теж викликає всілякі підозри. Але королю має бути відомо, що в кожному виробництві є відходи, а там де все настільки ж матеріально, наскільки й ідеально, навіть сміття може бути одухотвореним. Отже, з технічного боку цей феномен є безневинним побічним продуктом творіння.
– Ти так вважаєш? Тільки чому він такий настирливий? Чому він в них лізе? Може, це спокусник?
– Зовні так воно й виглядає, – погодився Трурль. – Але ж ми не знаємо, спокушає він чи не спокушає. Вони там усі взаємно проникають, але чи заради прогулянки або з наміром спокусити неможливо розібратися, бо ніяк не можна з'ясувати, що їм потрібно. Тут ми потрапили в труднощі, тому що вийшли за межі класичного варіанту творіння. Той духовний солітер звивається, як змій, оскільки худий він, отже, й гнучкий. Правда, згідно з теологією, дияволові й не належить зайва вага, але, якщо подивитися раціонально, хіба неодмінно зло має бути худим? Корпулентне теж цілком могло б спокушати. Ми нічого не повторювали та нікого не наслідували, коли створювали новий світ, й ось результат. Ми створили світ, несхожий на наш, отже його й не розуміємо.
– Що ти мені тут розповідаєш? А хіба Господь Бог когось копіював? Адже він, як відомо, творив з нічого!
– Тільки сам світ, Ваша Величносте, а не райських поселенців! Тих, якщо пам'ятаєте, «за своїм образом та подобою». Приблизно так він їх змоделював. І невипадково. Подібність створених своєму творцю – головна умова вдалого творіння! Чим сильніше відрізняється творець від своїх дітищ, тим менше його розуміння про те, кого ж він створив, що вони відчувають, мислять і які їхні наміри. Ваша Величність самі в цьому щойно переконалися. Хто ліквідує подоби, той знищує оплот порозуміння. Якщо ми самі ні в чому не нагадуємо створених нами, то не можемо й зрозуміти, хто, як, чому і навіщо щось робить, а в першу чергу – чому він робить це так, а не інакше. Мова теж нічого не пояснить, бо заснована вона на подобах, а їх тут нема. Якщо в нас немає жодних органів, подібних до органів створеного, якщо його тілесність ні в чому не відповідає нашому, якщо його час – не наш час, а його простір – не наш простір, то обидва наші світи ні в чому не співпадають й навіть ніде не стикаються. Так ми можемо через невігластво створити світ найжахливіших мук, й при цьому у нас не вистачить уяви навіть уявити, що ми створили. Істоти, зовсім відмінні від творця, для нього абсолютно непроникні та незбагненні. Я вважаю, що це перший закон творіння світів, його невід'ємна антиномія. Або ми створюємо зрозумілих нам, і тоді вони повинні бути богоподібними, або створюємо несхожих, долею яких навіть не зможемо поспівчувати, бо вона залишиться непроникною таємницею.
– Ось! Це важливо! О! Фундаментальну річ зараз ти сказав, Трурле! – схопився з місця Іпполіп. – Так! Тепер я бачу! Я зрозумів! Судження, що той напухлий там пізнавав блаженство, тому що так барвисто димів, як доказ істини коштує стільки ж, скільки твердження, що той, хто ефективно горить на багатті, відчуває від цього задоволення! Тепер я розумію! Повернути справу творіння обличчям до створених – це одне, а розуміти, як у них там справи, що вони мають від цього буття, це зовсім інше питання! Друзі мої, виявляю вам особливу подяку за це одкровення, бо воно ще більше затвердило мене в вірі. Тепер я ще міцніше віритиму в Бога, ніж досі.
– Не бачу зв'язку, – здивувався Трурль.
– Не бачиш? A "Credo quia absurdum est[37]? Вічний – самозіпсовуючихся породив, всемогутній – безпорадних, всеблагий, кому найменшої праці не складає збереження чеснот, – хтивих нікчем. Як же не розчаруватися, бачачи таке поєднання якостей? «За своїм образом та подобою» він будував свої очікування, але виявився нездатним мінімізувати їх до масштабів створюваного! Вічного вогню він чекав від іскорки свого блиску! Звідси його ексцентричність, уявні Божі дивацтва, враження, що він якийсь шарлатан, дивак, маніяк, сутяга та бюрократ, який й після смерті тягне створених на судові процеси, розслідування та розгляди у всіх інстанціях долини Йосафата.
Ах, тепер я зрозумів, що так пригнічувало отців церкви, а особливо Августина – цю незбагненність, принизливу не тільки для здорового глузду, але й для почуттів, вони не змогли зрозуміти, сховали своє здивування у догмати, відмовилися від власного розуму, не знаючи, що їм з'явилася антиномія, укладена в техніці, а не в етиці творіння. Так, звісно, це так! Тепер я вже без жодного сумніву вірю в Бога та співчуваю йому, – вже спокійно закінчив король.
Проте Кляпавцій його зовсім не слухав. Здавалося, що він щось в середині себе переварював, посміхаючись думкам, що відвідали його несподівано. Нарешті він піднявся з світу, на якому сидів, притому так урочисто, ніби збирався злетіти.
– Найсвітліший королю! – промовив він поважно, сильним голосом. – Мені спала на думку одна ідея, зовсім нова. Я не люблю хвалитися, але мушу сказати, що цей задум абсолютно геніальний. Тепер я знаю, що потрібно зробити, щоб створити світ, що прагне досконалості, такий, жителі якого знайдуть та затвердять на віки власне щастя, але при цьому не будуть ні в чому, повторюю, ні в чому схожі на того, хто їх створив…
–Ну! Ну! – в один голос вигукнули Трурль та Іпполіп…
Проте Кляпавцій їм нічого більше не сказав. Сказав лише, що за чотири дні приготує новий світ та експериментально доведе його бездоганність. Даремно наполягав монарх та сердився Трурль. З усмішкою вищого знання, з глузливою байдужістю генія, який, заслуживши вічну славу, ні в що не ставить злостивців - заздрісників, Кляпавцій почав підбирати з підлоги інструменти. Тоді Трурль заявив, що вмиває руки й не братиме участі в черговій спробі, але піде та сам проведе експеримент у новому напрямку. Монарх домовився про зустріч з обома конструкторами в палацовому залі аудієнцій найближчої середи, з тим вони й розійшлися.
В середу обидва прибули пунктуально. Трурль з порожніми руками, а Кляпавцій прикотив візок, що тріщав під вагою апаратів, і відразу ж приступив до демонстрації.
– Володаре, я досяг успіху, – сказав він. – Але щоб все було з самого початку ясно, я маю зробити до мого творення невеликий усний вступ. Мій... е–е... колега Трурль сформулював антиномію творення в класичному варіанті наступним чином: що менше подібний до творця своїм створеним, то важче йому розібратися в їхній долі. Коли ж межа подібністі дорівнює нулю, творець не знає про якість життя своїх креатур нічого. Звідси нібито нерозв'язна дилема: або уподібнити творених самому собі, але тоді чим краще творець розумітиме створених, тим більше буде обмежений він сам і втратить творчу свободу, або чим вільніший він у своїх починаннях, тим далі від нього вислизають створені у своїй сутності та існуванні. Я знищив цю дилему своїм некласичним підходом. Я створив не один світ, а потенційне їх безмежжя – не універсум, а поліверсум викликав я до життя в цьому ящику. Я сам не знаю, як живеться там тепер моїм істотам, але моє незнання не має жодного значення, тому що я помістив їх у багатоваріантному світі, який вони можуть заміняти на зовсім інші світи. Кому не підходить це існування, кому все набридло, той біжить до важеля й одним рухом переводить буття на новий шлях. І кожен такий світ існує на роздоріжжі, будучи пересадковою станцією для безлічі інших, легко доступних світів. А оскільки мої створені самі копаються в буттях, як у розкладених товарах, оскільки можуть приміряти їх як капелюхи, керуючись своїм власним, а не моїм смаком, то виходить всесвіт, який у кінцевих якостях залежить лише від голосування її мешканців. Як творець я дав їм максимальну волю! Я нічого не вибираю за них, не даю їм жодних рекомендацій, інструкцій чи заповідей – ні з палаючого куща, ні з якого іншого місця, я нічого їм не нав'язую і нічого їм не забороняю, не роблю вигляду, що знаю краще за них, у чому полягає їхнє щастя, що підносить їх, а що веде до падіння. Вони можуть помилятися, але жодна помилка не буде остаточною, бо її виправить перемикання онтологічної стрілки. А тому мій світ не є дидактичним, авторитарним, школярським, арбітральним, категорично заданим раз і назавжди без жодних консультацій та дискусій. Це не виправний будинок з карами та заохоченнями, які я міг би встановити, зберігши собі право помилування у виняткових випадках. У цьому світі немає попруг, які я один міг іноді відпустити своїм чудотворним втручанням.
