– Ну а час? А простір? – допитувався заінтригований Іпполіп.

– Часу ми надали покірність і еластичність, щоб він слухався тих, кому це необхідно. Еластичність ця являє собою так званий трюм. Замість казарменного існування замість параду годин, хвилин, секунд в невблаганному календарному режимі під барабанний дріб годинникового механізму у нас кожен може трюмити нерівномірно, як йому подобається. Хто поспішає, той стрюмить із середи прямо в суботу, а кому подобається четвер, може четвергувати собі досхочу. А простір ми прибрали повністю, тому що його розмірна категоричність містить серйозну загрозу для тих, хто живе.

– Так? Я якось не помітив.

– А як же? По–перше, у ньому міститься завжди тільки щось одне, а коли туди ж проникають й інші речі, трапляються нещастя. Наприклад, якщо свинцева куля летить туди, де хтось стоїть, або коли два потяги намагаються зайняти одне й те ж саме місце. А величезні відстані, які доводиться долати? А тіснота – інформаційна, демографічна та порнографічна? Дух непросторовий – його принижує довжина тіл, яка змушує хапати, обіймати, тискати, причому наперед відомо, що рано чи пізно все одно доведеться відпустити.

– Ну добре. І як же ви все це влаштували?

– Просторовість замінили вмісткістю, завдяки якій кожен може бути скрізь відразу і навіть там, де вже є інші. Що ж до істот, вірніше, істоти, ми поки що створили лише одну, взявши за основу індивідуалізм без егоцентризму, лібералізм без анархії, і навіть ідеалізм без соліпсизму. Індивідуалізм, отже, особистість, а не якась там сумісна свідомість, втиснена у загальне, невідомо чиє. Конкретна істота, але не самолюб, зайнятий тільки своєю особою, швидше, навіть всеособистість, тому що тягнеться безмежно. Від усіх у ньому потроху. Він не скрізь однаковий – тут його більше, там менше, а де його щось зацікавить, туди його одразу напливає багато, тобто створюються місця концентрації, спричинені бажанням чи піднесеною рішучістю. Інакше висловлюючись, духовна зосередженість викликає фізичне згущення.

Адже й і найбільший геній місцями буває рідким. Між іншим, це дозволяє вирішити прблему роботи транспорту, тому що не потрібно нікуди подорожувати. Тільки подумай про мету – й тут же почнеш біля неї згущуватися і підтягуватися до стану насичення і задоволеності.

– Як я зрозумів, цей світ у вас вже готовий? Що ж ви замикаєтеся та не впускаєте моїх посланців? Що? Знову якісь об'єктивні труднощі? Кажіть же, бо розгніваюся!

Трурль подивився на Кляпавція, Кляпавцій на Трурля й - мовчок. Бачачи, що жодному говорити не хочеться, показав Іпполіп пальцем на Кляпавція:

– Говори ти!

– Виникли несподівані складності…

– Які? Ну що мені, кожне слово з вас витягувати?

– Складності несподівані… Творіння загалом вдалося, і ми можемо показати його навіть зараз, але чим далі, тим менше зрозуміло, що в ньому та як відбувається…

– Не розумію. Щось псується?

– У тому й річ, що ми не знаємо, чи псується, та не знаємо, як би це можна було дізнатися, володаре. Зрештою, в цьому легко переконатися. Трурль, увімкни проектор…

Трурль нахилився над найбільшим апаратом, встановленим на двох столиках з кривими ніжками, щось натиснув, й на побілену стіну впав конус світла. Король побачив райдужну гусеницю на вигоні чи яєчню з яєць павича, але швидко зорієнтувався, що це і є Крентлін Щедрий, ледь зачатий свідомник всюдисущий, ні тілесний, ні духовний, тому що як раз осередкований. Ріс він як на дріжджах, бо розмірковував про себе, а чим більше він розмірковував, тим більше його було. Коли він намагався як слід зосередитися, то від нестачі вправності часто розповзався, а оскільки Природа не терпить порожнечі, ці дірки відразу заповнювалися афектом. Весь він наливався відданістю та чутливістю, кожним своїм роздумом розсовуючи райдужні горизонти, бо все психічне там ставало відразу й метеорологічним. Докучали йому лише хибні закоханості – амурні міражі, тому що припливи одних його почуттів наштовхувалися на напливи інших, залицяючись до них за непорозумінням, і так весь час, зустрічаючи в собі тільки себе, місцями він по вуха в себе ж закохувався. Потім він переживав тяжкі розчарування, коли переконувався, що це все тільки він сам, а він все ж таки не був самолюбцем і зовсім не хотів полюбити себе, тому всі горизонти йому заволокло тугою. І так як навколо був тільки він сам, це й визначило його стать і він став самцем, через що відразу бурхливо змужнів. А оскільки все індукується з протилежним знаком, він рішуче захотів і іншоістоту жіночої статі. Став уявляти собі дівок–зоряпок з невизначеною, але дуже зрозумілою клубистістю, й ходило в ньому те кохання до химерних прекрасунь як стихія, й головним чином там, де він майже припинявся.

Так, принаймні, можна було зрозуміти ці кліматично–психічні та інтелектуально–метеорологічні явища. Думки його ставали все темнішими, прямо чорними й осідали в наболілій психіці, іноді доходячи до розмірів філософського каміння. Тому що так виглядали плоди безнадійних медитацій – наче скам'янілий осад на дні душі. Але якщо це так, то чому він упустив кілька найбільших на вигін, тихо мигаючи заревим блиском, а потім пустив кіптяву й прояснився з явним задоволенням? Можливо, це був спосіб позбавлятися душевного баласту? І так він із собою боровся, так його кидало з боку в бік від незадоволених почуттів, так виставляв з себе друголи в різних фазах чарівної консолідації, що надірвався десь на периферії й випустив із себе щось на кшталт хмарки–кумулюса, відокремленої вихровою стіною від грозового фронту. Знання це деякий час волочилося за Крентліном, доки не взялася до саморегулювання. І тоді виявилося, що він виділив не ту єдину друголу, про яку мріяв, а півтретину їх, Звоїну, тобто Цеву, або Цевінну, безперечно, жіночу, а також подібних близнюкам–півмісяцям двох її чоловіків. Спочатку вони були як мурахи, ніякої статі, але жіночність Цевінни індукувала в ній двочоловічисть. Власне, їх було не два й не півтора, а скоріше, розгалуженець, ніби перехідний, але таким вже він й залишився як Марлін–перемичка–Понсій, або ж Пунцський, бо раз у раз червонів.

Та тут все жорстоко переплуталося. Крентлін навіть і не знав, що сам спричинив своє лихо, що до двочоловічниці пристрастю розгорівся. Не помітив навіть, як, палаючи, терзаючись нападами ревнощів, особливо в уявній гонитві за Цевінною, виділяє чергових істот, калібром та форматом відповідні різкості чуттєвих перенапружень.

Так від його любовних кидань й заселявся цей світ. Ніхто там нікому не шкодив, тим більше, що вони могли легко і навіть мимохідь пропливати крізь один одного, затримуючись хіба що на особливо цікавій ідеї проникаючого, і то швидко, без видимих ​​наслідків. Але все–таки щось обтяжувало їхні душі, бо мало хто з них не викидав тих чорних, як чорнильні горішки, конкрементів загуслих думок – може, плодів надто холодної й застиглої рефлексії. Та цього було достатньо, щоб вигони покрила морена – справжнє світоглядне звалище. А те, що відбувалося над нею, було важко зрозуміти. Крентлін під час, здавалося, випадкових зустрічей просвистував крізь вітряницю Цевінну, як блукаючий вихор, ніби її не помічав, але це була лише видимість. Він відчував шалене тремтіння, відчуваючи, що вона то тут, то там йому симпатизує, що місцями він їй зовсім не байдужий. Тоді він починав солодко густіти в її межах, але вона робила марними ці оклюзії, даючи бідоласі холодний афронт.

І одного разу Крентлін, йдучи, куди думки понесуть, після такої дифузії, що обернулася конфузією, випустив хмарку, дуже малопомітну, яка кружляла деякий час, очевидно, в нерішучості, чи вистачить її за такої куцості на персоналізацію. І потім ця істота так і не виросла, а тільки подовжилася, й юрке, як дзиґа, раз по раз прослизало в Крентліна, чи то з метою підбурювання, чи щоб побути в комусь більш значному. А потім цей підлабузник відривався й був меншістю у Цевінни. Мародер? Непроханий гість? Осмотичний пустельник? Зловмисний нахабник? Невідомо. Принаймні докучав і їй, і йому, так що вони обтрушувалися після його відвідування. Натомість Марліна–перемичку–Понсія цей дивний переуженець уникав як вогню.