Але Вашій Величності, який ще дитиною бавився у «кібернетики» і в «малого мозкового», має бути відомо, як легко переробити автомат у садомат або в автосадомазомат і що роблять розумові агрегати, коли вони отримують самосвідомість, як вони накидаються на власний машинний розум щоб його під'юджувати, піддражнювати і вивертати навиворіт все більш майстерними методами філософської церебеллістики, що завжди закінчується або розщепленням свідомості, або коротким замиканням на себе. І справді, навіщо розкопувати зірки, наражаючись на опіки третього ступеня, навіщо кидатися на інший кінець Всесвіту, навіщо ворушити пальцем, коли маленький дротик, вставлений ​​в мозок, все чудово залагодить? І справді, історія церебеллістики, нетрі якої поглинули в багатьох галактиках безліч розумних, перспективних цивілізацій, має бути записана для загального застереження! Вся ця індустрія щастя, всі ці підсилювачі хтивості, або вожделятори...

– Ні, це просто неможливо! Що ти тут плетеш? До чого це? Король і сам знає! Говори по суті! – не витримав Трурль.

–До чого я хилю? Король це знає? І при цьому ставить під сумнів збережену суть наших проектів! Я саме пояснюю, що не слід впадати в ту помилку, яку ти зробив одного разу зі своєю інженерією.

– Замовкни! Як ти смієш обмовляти мене у високій присутності? Ось я тебе зараз!..

Бачачи, з якою ненавистю міряють один одного поглядом вірні друзі, король виступив у ролі посередника, чим ліквідував сварку в зародку і водночас поклав край розмовам Кляпавція.

– Не падайте духом! – сказав король доброзичливо. – Я знав, що вибрав найважче завдання, але я довірив її нікому попало. Ідіть же, мої дорогі, порадьтеся без скандалів і повертайтеся до мене, коли зможете продемонструвати мені найкращий світ.

І вони пішли, лаючись на ходу і наскакуючи один на одного та розмахуючи руками, на подив придворних. Пройшли вони через королівську оранжерею, через палацові сади, через п'ять мостів на п'яти міських каналах і навіть того не помітили.

– Не в тому суть, – казав Трурль, – щоб створити світ, застебнутий на всі гудзики, світ, очищений від катастроф, у якому ніхто не міг би нікому нічого ні встромити, ні вирвати. Це педантизм, лакування Божої справи. Справа не в тому, щоб вичистити його до глянцю, а в тому, щоб перевершити автора у вихідній концепції!

– Залиш при собі цю риторику! Ти не перед королем стоїш! – обірвав його Кляпавцій.

– І все таки! У Божому варіанті одна істота не може досягти всіх досконалостей одночасно. Якщо я про щось мрію або чогось прагну, то цього не маю, а якщо маю, то не прагну і не мрію. Я не можу впиватись надією, якщо вона збулася, а тим часом насолода надії зовсім інша, ніж радість володіння! Таким чином, буття змушує нас до постійних зречень. Якщо я чекаю любовних обіймів, то, очевидно, мене ніхто не обіймає, а якщо обіймає, моїй любовній уяві, що розігралася, вже нічого очікувати. Я не можу обіймати та не обіймати, мати і не мати. Що досягнуто, то мені байдуже, а що безцінне та незмінне, те недосяжне. Так наше буття коливається між надмірною впевненістю та зайвим ризиком, тобто між нудьгою та страхом.

Від голоду до пересичення один крок. Й мало того. Те, що ми уявляємо, завжди наше і вже тому занадто гнучке, піддатливе й безгрунтовне, а що матеріальне, реальне, безвідносне, те не залежить від нас – аж до відчаю. Дух надто залежний від мене, матерія надто незалежна!

– Що ти плетеш?! – скривився Кляпавцій, але Трурль не вгавав.

– Перекладаючи цю фатальність творіння на мову будівельної практики, ми відзначимо три обмеження волі в бутті: матеріальне, тимчасове, просторове. Або щось є думкою, або річчю – це перший примус. Друга несвобода – місцезнаходження. Якщо де–небудь знаходиться, то там же не має права знаходитися ніщо інше. Третя неволя – це насильство, якому піддає нас час, тому що ми в ньому ув'язнені: якщо нас випустить середа, то зловить четвер, після четверга притримає п'ятниця – вічна муштра, справжня казарма; рівняй крок, ні вперед, ні назад – помічали ви, так само як і я, цю військово–стройову природу часу? Ні на волосину не можна відхилитися від сьогодення! Я вважаю, що ми маємо ліквідувати всі ці обмеження. Що ти скажеш?

– Ти хочеш ліквідувати час, простір та матерію?

– Саме так!

Кляпавцій ще вагався, але його захопив радикальний підхід Трурля, а коли він озирнувся навколо, то виявив, що вони стоять в пісочниці серед дітей, бо їх туди й занесло, і заходився креслити пальцем на піску контури нового світу, а Трурль усе нападав на його схеми, діти теж заважали, тоді вони піднялися й квапливо вирушили до майстерні. Минув тиждень, потім другий, третій, вони все не подавали ознак життя. Нетерплячий Іпполіп послав головного думчого на розвідку, потім самого міністра розумової промисловості, а коли самого міністра не пустили на поріг, то король особисто вирушив до конструкторів. Застав він їх, сильно збуджених, посеред страшенно захаращеної зали, між штабелями апаратів, поставлених абияк, у плутанині проводів, а коли вони не виявили особливого бажання давати пояснення, тоді він насів на них по–королівськи й наполіг на своєму – тільки тоді вони присвятили його у свої таємниці.

– Те, що існує, ми відкинули повністю! – Повідомив йому Трурль. – Якщо можна так висловитись, світ спочатку був нав'язаний створеним без жодної попередньої консультації, оскільки творець вирішив їх, створених, цим світом раз і назавжди ощасливити. А якщо вони хочуть бути ощасливленими не за його методикою, а зовсім за іншою? Чи взагалі хочуть відмовитись від фінального щастя? А може, в один момент хочуть, а в інший – не хочуть? А може, один із цього приводу дотримується однієї думки, а інший – іншої? Що тоді? Авторитарно нав'язувати конформізм? Чітко позначити дороги до раю та пекла, стригти всіх під один гребінець, карати непокірних оригіналів та нагороджувати опортуністів? Ми вчинили зовсім інакше. Спочатку ми викинули з Всесвіту матерію, простір та час.

– Не може бути! – Король був уражений. – Навіщо? І що ви дали натомість?

– Навіщо? – Трурль потряс головою. – Бо дух хоче, а не може, і матерія може, але не бажає. Променистий король цим спантеличений? Але ж це кидається в очі! Що можна собі уявити марнотратніше Космосу? Мільярди мільярдів вогнів, що горять і тліють у вічності, і що з того? Що дає? Чому це слугує? Богові? Адже його вічне сяйво не вимірюється в люменах і світить в іншому вимірі! Може, нам? Теж мені служба! Матерія може багато, зрозуміло; якби не могла, то й нас не було б, але з такого розбазарювання сировини, вулканічного транжування, після стількох помилкових, плутаних, епілептичних мук вона породжує дрібку здорового глузду! Навіщо такий розмах? Для драматичного ефекту? Але ж створення не вистава.

А дух, який в свою чергу так залипший в матерії, закутий в ній трагікомічний в'язень! Рветься геть із тіла, а тим часом тіло його рве і саме нариває, доки розпорошиться чи розтечеться… З етичного погляду це непристойно, і з естетичної – огидно. І тому ми викинули матерію–ідіотку і духа–в'язня, вирішивши створити щось середнє між їхніми крайнощами. Наш матеріал – аматерія. Nomen omen! Amo, Amas, Amat, чи не так? Ars amandi[36]– не яка–небудь там прана, дао, нірвана, драглисте блаженство, байдуже неробство і самозакоханість, а чуттєвість у чистому вигляді, світ як емоційна прихильність молекул, вже при народженні господарських та діловитих.

Електрони, протони у нас обертаються один навколо одного не тому, що є сили, кванти аматеріального поля, а тому, що просто люблять один одного! Тепер знаєте, що вчинками аматеріальної істоти рухає не фізика, а симпатія? Замість трьох законів Ньютона – тяжіння нового типу: ніжність, турбота, кохання. Замість закону збереження кількості руху – правило збереження вірності, що стосується теорії відносності, то почуття взагалі відносні, тільки в нас замість спостерігача – коханий, а замість факту – такт. А оскільки ми відмовилися від тлінних тіл, то і в еротиці у нас більше немає фізики – ніякого тертя, тиску, мастила, стиску – таким чином, за самою природою любов у нашому Всесвіті має бути ідеальною!