Машина захиталася, засміялася, заплакала й повідала, що болить їй щось на четвертому поверсі, що все їй набридло, що життя – чудне, а всі – підлі, що вона, мабуть, скоро помре й хотіла б тільки одного: аби про неї пам’ятали, коли її тут уже не стане. Потім попросила дати їй паперу. Трурль з полегкістю зітхнув, вимкнув її і пішов спати. Вранці подався до Кляпавція. Той, почувши, що має бути присутній при пускові Електрибалта (так Трурль вирішив назвати свою машину), покинув усю свою роботу й пішов, як стояв, – так йому кортіло на власні очі побачити приятелеву поразку.

Трурль увімкнув спершу контури розжарення, потім дав слабкий струм, кілька разів лункими бляшаними східцями вибіг нагору – Електрибалт скидався на величезний судновий двигун, весь у сталевих гратках, покритий клепаною бляхою, з безліччю циферблатів та клапанів, – і нарешті, стежачи за рівнем анодної напруги, збуджено промовив, що почне з маленької імпровізаційки, поки машина розігріється. Потім, певна річ, Кляпавцій зможе давати приладові, які тільки йому заманеться, теми до віршування.

Коли покажчики підсилення струму зафіксували, що ліричний тиск піднявся до максимуму, Трурль тремтячою рукою ледь крутнув великий вимикач, і машина відразу ж хрипкуватим, але чарівним голосом промовила:

Хрестибочок паціонкоцевічарохрестофонічний.

– І це все? – надзвичайно чемно запитав по довгій паузі Кляпавцій.

Трурль тільки прикусив губи, дав машині кілька струмових штурханів і ввімкнув знову. Цього разу її голос був значно чистіший; ним справді можна було замилуватися, цим урочистим, не без привабливої вібрації баритоном:

Апентула невдосек, це буде грувасне!

В кут турмеля запрухне, костру байту ночі,

Поспиташі знімуті, висвірлі урочі,

А корисливі порсачі догремно вичкасне!

– По якому це? – запитав Кляпавцій, з олімпійським спокоєм спостерігаючи, як Трурль у паніці бігав біля пульту.

Нарешті, розпачливо махнувши рукою, Трурль прогупав сходами сталевого велета нагору. Було видно, як через відчинені люки він рачки вповз всередину машини, як він там грюкав, лаючись на всі заставки, як щось пригвинчував, брязкав ключами, як виповз і щодуху біг до іншого помосту. Під кінець Трурль з переможним вигуком викинув перегорілу лампу, яка розбилась об підлогу за крок від Кляпавція, і, навіть не перепросивши за таку необережність, поспіхом вставив на місце старої нову лампу, витер забруднені руки м’якою ганчіркою і заволав згори до Кляпавція, щоб він увімкнув машину. Пролунали слова:

Три, самоліж виверстне, рризач тоне вздовжми,

Апелайда соколиста боровайку здерне.

Грені малополісну ті преславські стровжми,

Аж бамба ця відмурчить і гола поверне.

– Вже ліпше! – не зовсім упевнено вигукнув Трурль. – В останніх словах уже був зміст – помітив?

– Якщо це все… – мовив Кляпавцій, що був цієї миті втіленням вишуканої чемності.

– До дідька! – ревнув Трурль і знову щез у машині; там гуркотіло, гуло, чути було тріск розрядів і приглушені конструкторові прокльони. Нараз він виставив голову з невеличкого люка на четвертому поверсі й гукнув: – Натисни тепер!

Кляпавцій так і вчинив. Електрибалт здригнувся від низу до верху й почав:

Спраглий млетини бредної, литкастий анеле,

Самочпаку мімайки…

Раптом він урвав, бо Трурль люто шарпнув за якийсь кабель, там щось захарчало, – і машина замовкла. Кляпавцій зайшовся таким сміхом, що аж сів на підлогу. Трурль кидався то туди, то сюди, нараз щось тріснуло, луснуло, і машина дуже поважно й спокійно виголосила:

Заздрість, пиха, егоїзм – ницості ознака,

Те збагне один простак, як піде в атаку

Й на змагання стане він проти Електрибалта,

Загука Кляпавцій пробі аж із того ґвалту.

– Ага! Бачиш? Епіграма як на замовлення! – вигукнув Трурль, збігаючи вузькими спіральними східцями все нижче й нижче, аж мало не впав до обійм свого колеги, що, прикро вражений, вже не сміявся.

– Убозтво! – одразу ж сказав Кляпавцій. – До того ж це не він, це ти!

– Як то – я?!

– Ти вклав усе те заздалегідь. Впізнаю цей примітивізм, безсилу злостивість, жалюгідні рими.

– То прошу! Зажадай чогось іншого! Чого хочеш! Ну, чому мовчиш? Боїшся, еге ж?

– Ні, не боюсь, а думаю, – промовив роздратований Кляпавцій, силкуючись вигадати якнайскладніше завдання, бо мав слушність, коли вважав, що суперечкою нелегко буде вирішити, досконалий чи не досконалий вірш, складений машиною.

– Нехай складе вірш про кібернетику! – сказав він раптом. – Щоб там було щонайбільше шість рядків, а в них – про кохання й зраду, про музику й негрів, про високі сфери, про нещастя й про кровозмішування, і щоб усе це римувалось, і щоб усі слова починалися на «к».

– А повного викладу загальної теорії безконечних автоматів там часом не повинно бути? – ревнув допечений до живого Трурль. – Не можна ставити таких ідіотських умов…

Але він не скінчив, бо саме в ту мить у залі пролунав солодкий баритон:

Кипріян‑кіберотоман королівську кралю

Коло клумби колисав, конваліями квітував…

– І що ти на це? – взявся Трурль руками в боки, а Кляпавцій, не роздумуючи, вже наказував:

– А тепер на «г»! Чотиривірш про істоту, яка була б водночас машиною мислячою і бездумною, запальною і жорстокою, яка б мала шістнадцять наложниць, крила, чотири мальовані скрині, в кожній по тисячі золотих талярів з профілем імператора Мурдеброда, два палаци, і яка б живилася убивствами, а також…

Гнівний Генек‑генератор

губи гриз, гримаса грізна… –

почала машина, але Трурль підскочив до пульта, натиснув вимикач і, затуливши його власним тілом, сказав здушеним голосом:

– Таких нісенітниць більше не буде! Не дозволю марнувати такий великий талант! Або замовляй пристойні вірші, або на цьому кінець!

– А що, це погані вірші? – почав Кляпавцій.

– Ні, це якісь головоломки, ребуси! Я не конструював машини для ідіотських кросвордів. Це буденна проза, а не високе мистецтво. Прошу дати тему, хоч би й складну…

Кляпавцій думав, думав, нарешті, наморщивши лоба, сказав:

– Гаразд. Нехай буде про кохання і смерть, але щоб усе це мовою вищої математики, а саме алгебри тензорів. Може бути також вища топологія й аналіз. І при цьому еротично сильне, навіть зухвале, до того ж у кібернетичних сферах.

– Ти, певне, з глузду з’їхав! Математика про кохання? Ні, в тебе не все гаразд з головою, – почав Трурль.

Але й він, і Кляпавцій раптом замовкли, бо Електрибалт почав декламувати:

Несмілий кібернетик‑екстреміст

Не знав, чи є кохання, чи нема.

Та по натурі був він оптиміст,

Програмував, моделював, і недарма…

Де не глянь, лапласьянці з вечора до ранку

І векторні орти з ранку і до темна!

Ближче, контрзображення! Уже час буремно

Стиснути кохану в обіймах на ґанку!

Він напівметричний дрож в ритмі неспокійнім

Змінить в групи оборотів і зв’язок зворотній,

І то такий іскрометний, такий безтурботний,

Що злютуються вони у порусі рвійнім!

Слухай, класе трансфінальний! Величино сильна!

Непримарний континіум! Праструктура біла!

Віддам Стокса й Крістофелла – бо саме до діла, –

Щоб похідна у кохання була для нас спільна.

Твоїх просторів скалярних хащі буйнолисті

Хай побачить занурений в Теорему Тіла,

Кіберіадо кипарисів, бімодально ціла