Минали роки, і королеві що далі, то менше хотілося думати, отож і повернувся він до своєї першої і найулюбленішої гри – в піжмурки. А якось, розпалившися, король установив надзвичайну нагороду для того, хто підкаже йому найкращу в світі схованку. Нагородою мала бути безцінна коштовність, діамант з корони роду Кімберитів, з якого походив і сам Балеріон. Того дива‑дивного ніхто зроду не бачив, бо зберігалося воно в королівській скарбниці за сімома величезними замками.
Треба ж було такому статися, щоб Трурль і Кляпавцій, які саме перебували в одній зі своїх чергових подорожей, саме в той час прибули до Цимберії. Чутка про королівську забаганку саме поширилась по всій країні. Тож невдовзі дісталася й до обох конструкторів. Вони почули її від мешканців заїзду, де ночували.
Назавтра друзі поспішили до палацу доповісти, що знають найпотаємнішу схованку, з якою жодна не зрівняється. Охочих до нагороди понасходилося так багато, що через них не можна було протовпитись до замку. Конструкторам це не сподобалось, і вони знову повернулися до заїзду, щоб спробувати щастя наступного дня. Але щастю треба хоч трошки допомагати – мудрі конструктори пам’ятали про це, тож Трурль кожному вартовому, що намагався їх затримати, а потім і придворним, що чинили їм перешкоди, мовчки тицяв у руку важкеньку монету. А коли той, замість пропустити, обурювався, Трурль одразу ж тицяв ще одну, грубшу, важчу. Тож не минуло й п’яти хвилин, як вони опинилися в тронному залі перед лицем його величності. Дуже зрадів король, почувши, що такі знамениті мудреці спеціально прибули до його країни, щоб подарувати йому секрет найпотаємнішої схованки. Вони не зразу змогли втовкмачити Балеріонові в чому суть, але врешті він, завдяки своєму змалку натренованому розв’язуванням ребусів розумові, збагнув, про що йдеться, і запалав ентузіазмом. Король зійшов з трону і, запевняючи конструкторів у своїй ласці й прихильності, заявив, що вони неодмінно дістануть нагороду за умови, коли він зараз же випробує той їхній секретний рецепт. Кляпавцій, щоправда, не погоджувався відкривати секрет, буркочучи собі під ніс, що перше слід було б скласти відповідну угоду, на пергаменті з печаткою та шовковими китицями. Але король так наполягав, так благав їх, так їх просив і, присягаючись усім для нього найдорожчим, запевняв у непохитності свого слова, що конструктори погодилися. Все потрібне для здійснення свого винаходу Трурль приніс із собою в маленькій скриньці, яку одразу ж і показав монархові. Цей винахід, власне, не мав нічого спільного з грою в піжмурки, однак у цьому випадку ним можна було скористатися. Це був кишеньковий переносний двобічний обмінник особистостями, зрозуміло, із зворотним керуванням. За його допомогою будь‑які дві особи могли помінятись особистостями, що відбувалося зовсім просто й дуже швидко. На голову надівався схожий на коров’ячі роги апарат. Цими рогами треба було доторкнутися до лоба особи, з якою бажано здійснити обмін, і легенько натиснути. Тоді вмикач давав рух приладові, що виробляв дві зустрічні серії блискавичних імпульсів. Через один ріг власна особистість плинула до чужої, а через другий ріг чужа – до власної, В такий спосіб відбувалося цілковите розвантаження пам’яті й одночасне завантаження виниклої порожнечі іншою пам’яттю, тією, що належить другій особі. Для наочності Трурль наклав апарат собі на голову і, наблизивши чоло короля до рогів, пояснював йому, як користуватись апаратом. Але тут запальний монарх буцнув лобом роги так сильно, що механізм увімкнувся – і сталася блискавична пересадка індивідуальностей. Це відбулося так швидко й непомітно, що Трурль, який досі ніколи ще не експериментував на собі, навіть не зауважив, що сталося. Кляпавцій, що стояв поруч, так само нічого не помітив, його тільки здивувало, чого це Трурль раптом припинив пояснення, а його думку підхопив, вживаючи такі слова, як «потенціали нелінійного субмнемонічного переходу» і «адіабатичне переливання особи зворотним каналом», сам Балеріон. Монарх і далі пискляво виголошував лекцію, тож тільки через деякий час Кляпавцій зрозумів, що сталося щось лихе. Одначе Балеріон, що був уже в Трурлевому організмі, не слухав ученого викладу, а, легенько ворушачи руками й ногами, здавалося, все зручніше влаштовувався в новому для себе тілі, зацікавлено оглядаючи його. Нараз і Трурль, одягнений у довгу королівську мантію, розмахуючи руками при з’ясуванні антиентропійних критичних переходів, відчув, ніби йому щось заважає, глянув на власну руку й остовпів: вона тримала берло. Він хотів щось сказати, та король радісно засміявся і швидко вибіг із тронної зали. Трурль метнувся за ним, але ноги його заплутались у монаршому пурпурі, й він на весь зріст простягся на паркеті. На галас позбігалися придворні. Вони накинулися були спершу на Кляпавція, гадаючи, що то він заподіяв щось Його Величності. Доки вінценосний Трурль підводився, доки пояснював, що йому ніхто нічого не заподіяв, за Балеріоном, який гасав у Трурлевому тілі, й сліду не лишилось. Марно поривався Трурль у королівських шатах бігти за ним, – придворні не допустили цього, а оскільки король пручався, кричав, що він ніякий не король, що сталося перевтілення, – вирішили, що не інакше, як від надмірного захоплення головоломками у володаря поплуталося все в голові, й шанобливо, але й водночас рішуче ввіпхнули його до спальні, а тоді послали по лікарів, хоч монарх верещав і як тільки міг опирався. А Кляпавція двоє вартових виштовхали на вулицю. Вертаючись додому, він занепокоєно думав про ускладнення, які можуть виникнути з усієї цієї пригоди.
«Певна річ, – думав він, – якби це я опинився на місці Трурля, то із властивою мені розсудливістю я одразу ж дав би всьому лад. Замість бешкетувати й розпатякувати про перевтілення, що скидається на психічне захворювання, я, скориставшись новим королівським тілом, наказав би влаштувати облаву на псевдо‑Трурля, тобто на Балеріона, який гасає тепер десь по місту, й заодно звелів би другому конструкторові залишатися під моїм королівським боком у ролі таємного радника. А цей бовдур заплішений, – так мимоволі він назвав подумки Трурля‑короля, – розпустив свої нерви. Нічого не вдієш, треба пустити в дію весь свій стратегічний хист, інакше добром усе це не скінчиться…» Кляпавцій почав пригадувати все, що знав про замінник особистостей, а знав він чимало. Найважливішою і водночас найстрашнішою здавалася йому та небезпека, про яку легковажний Балеріон, зловживаючи Трурлевим тілом, навіть уявлення не мав. Бо якби він десь упав і вперся рогами в якусь матеріальну, але неживу річ, його особистість негайно б перейшла у ту річ. А що мертві предмети не мають особистості й тому нічого зі свого боку не можуть запропонувати для обміну, Трурлеве тіло впало б мертвим, а королівський дух, закляклий у камені, у стовпі ліхтаря чи навіть і в старому черевикові, до кінця світу залишився б у тому втіленні. Стурбований цим Кляпавцій прискорив ходу й уже неподалік від заїзду, де міщани жваво обговорювали події, дізнався, як його колега, мов навіжений, вискочив з королівського палацу, наче за ним чорти гнались, і, збігаючи довгими крутими сходами до порту, впав і зламав ногу. Це його страшенно розлютило; лежачи, він почав кричати, нібито він – король Балеріон у власній особі, тому вимагає придворних лікарів, паланкін з пуховою периною й освіжаючих пахощів. А коли присутні сміялися з тих теревенів, він повзав по бруківці, лаявся на всі заставки і дер на собі одежу, поки якийсь жалісливий перехожий не нахилився над ним, щоб його підняти. Тоді потерпілий зірвав з голови шапку, з‑під якої, як присягались очевидці, визирнули чортячі роги. Цими рогами він буцнув у лоба доброго самаритянина, зразу ж упав на землю, мов неживий, якось дивно знерухомівши, і тільки тихенько стогнав, а той, кого він ударив рогами, вмить змінився, «наче сам сатана вселився в нього», і, танцюючи, підскакуючи, розштовхуючи всіх, хто стояв у нього на дорозі, чимдуж помчав сходами до порту.
