— Але ж бідолашний містер Д’Арсі не любить снігу,— усміхнулася тітка Кейт.

Містер Д’Арсі надійшов від комірчини, повністю закутаний і застебнутий; покаянним тоном він розповів історію своєї застуди. Усі надавали йому безліч порад, сказали, що їм дуже шкода, і наказали бути надзвичайно обережним зі своїм горлом на нічному повітрі. Ґебріел стежив за своєю дружиною, яка не брала участі в бесіді. Вона стояла прямісінько під запиленою фрамугою, і полум’я газової лампи підсвічувало насичену бронзу її волосся; він бачив, як вона днями сушила його біля вогню. Вона була у тій самій позі і, здавалося, ніби не чує розмови навколо себе. Нарешті повернулася до них, і Ґебріел побачив, що на її щоках пломенів рум’янець, а очі блищали. Потік радості раптово хлинув з його серця.

— Містере Д’Арсі,— сказала вона,— як називається та пісня, яку ви співали?

— Вона називається «Дівчина з Ауґріма»,— відповів містер Д’Арсі,— але я не пам’ятаю її, як слід. А що? Ви її знаєте?

— «Дівчина з Ауґріма»,— повторила вона.— Я не могла пригадати назви.

— Дуже гарна мелодія,— мовила Мері Джейн.— Шкода, що ви сьогодні без голосу.

— А зараз, Мері Джейн, — сказала тітка Кейт, — не дратуй містера Д’Арсі. Я не дозволю дратувати його.

Побачивши, що всі вже готові вирушати, вона провела їх до дверей, де були висловлені побажання доброї ночі:

— Що ж, на добраніч, тітонько Кейт, і дякую за приємний вечір.

— На добраніч, Ґебріеле. На добраніч, Ґрето!

— Добраніч, тітонько Кейт, дуже вам дякую. Добраніч, тітонько Джуліє.

— О, на добраніч, Ґрето, я тебе не побачила.

— На добраніч, містере Д’Арсі. Добраніч, міс О’Калаґан.

— Добраніч, міс Моркан.

— Ще раз добраніч.

— Усім на добраніч. Гарно дістатися додому.

— Добраніч. Добраніч.

Ніч була все ще темна. Тьмяне жовте світло нависало над будинками і річкою; здавалося, ніби небо опускається. Під ногами було ковзко; і лише смужки і шапки снігу лежали на дахах, на поруччі набережної й огорожах навколо. Ліхтарі червонясто світили в туманному повітрі, а на іншому березі річки на тлі похмурого неба загрозливо бовванів Палац чотирьох палат.

Вона йшла з містером Бартелом Д’Арсі, попереду нього; її черевички у коричневому згортку під пахвою, а руки підсмикують спідницю від сльоти. У ній більше не було граційності постави, але Ґебріелові очі все ще сяяли від щастя. Кров стугоніла в його венах; а крізь його мозок неслись, баламутячись, думки — горді, радісні, ніжні, героїчні.

Вона йшла попереду нього так легко і трималася так прямо, що йому зажадалося безшумно підбігти до неї, схопити за плечі й сказати на вухо щось нерозважливе й ніжне. Вона видавалася йому такою тендітною, що він прагнув захистити її від чогось, а тоді залишитися з нею наодинці. Моменти їхнього спільного потаємного життя розсипалися по його пам’яті, ніби зорі. Біля його горня лежить фіалковий конверт, і він погладжує його рукою. У плющі щебечуть пташки, а вздовж підлоги мерехтить сонячна павутинка від завіси: від щастя він не може їсти. Вони стоять на переповненій платформі, й він кладе квиток у теплу долоню її рукавички. Він стоїть із нею на холоді, дивлячись крізь заґратоване вікно на чоловіка, що видуває пляшки в гуркотливому горнилі. Дуже холодно. Її обличчя, духмяне у холодному повітрі, наблизилось до його; він раптово гукає до чоловіка біля горнила:

— А вогонь гарячий, сер?

Але чоловік не почув його за шумом горнила. Це теж було добре. Він міг відповісти грубо.

Хвиля ще ніжнішої радості вилилася з його серця і потекла теплим потоком по венах. Ніби мерехтливе світло зірок, моменти їхнього спільного життя, про які ніхто не знав і ніколи не дізнається, осяювали його пам’ять. Він прагнув нагадати їй ті моменти, змусити її забути роки їхнього тупого існування разом і нагадати лише моменти екстазу. Бо ж роки, здавалося йому, ще не згасили його чи її душі. Їхні діти, його писанина, її побутові клопоти не загасили всього ніжного полум’я їхніх душ. В одному з листів він їй писав: «Чому ці слова здаються мені такими тупими й холодними? Може, тому, що немає слова, достатньо ніжного, щоби бути твоїм іменем?»

Ніби віддалена музика, ці слова, написані багато років тому, хлинули на нього з минулого. Він жадав лишитися з нею на самоті. Коли інші підуть, коли він і вона будуть у кімнаті свого готелю, вони залишаться на самоті. Він м’яко покличе її: «Ґрето!»

Може, вона й не почує відразу: вона буде роздягатися. Та її вразить щось у його голосі. Вона озирнеться і погляне на нього...

На розі Вайнтаверн-стрит вони знайшли кеб. Він зрадів його гуркоту, бо ж той врятував від розмови. Вона виглядала у вікно і здавалася стомленою. Решта промовили всього кілька слів, показуючи на якісь будинки чи вулиці. Кінь змучено скакав під похмурим ранковим небом, тягнучи за собою стару торохкотливу коробку, а Ґебріел знову був із нею в кебі, вони мчали на корабель, мчали до свого медового місяця.

Коли кеб проїжджав через міст О’Коннелла, міс О’Каллаґан сказала:

— Кажуть, що міст О’Коннелла не перетнеш, не побачивши білого коня.

— Цього разу я бачу білого чоловіка,— озвався Ґебріел.

— Де? — спитав містер Бартел Д’Арсі.

Ґебріел показав на пам’ятник, на якому лежали шапки снігу. Тоді він по-дружньому кивнув йому і помахав рукою.

— На добраніч, Дене,— весело мовив він.

Коли кеб спинився біля готелю, Ґебріел вистрибнув і, незважаючи на протест містера Бартела Д’Арсі, заплатив візникові. Він дав чоловікові шилінг поверх плати за проїзд. Чоловік відсалютував і гукнув:

— Вдалого Нового року вам, сер.

— Навзаєм,— щиро побажав Ґебріел.

Вона сперлася на його руку, коли вибиралася з кеба, стояла на кам’яному бордюрі й бажала всім на добраніч. Вона так само легко спиралася на його руку, коли танцювала з ним кілька годин тому. Тоді він був гордий і щасливий; щасливий, бо вона була його, гордий, бо вона була граційною та жіночною. Але тепер, знову розбурхавши стільки спогадів, перший дотик її тіла, музичного, дивного і запашного, пронизав його гострим нападом хіті. Під покровом мовчання він щільно притисну її руку до свого боку і, стоячи біля готельних дверей, відчув, що вони втекли від свого життя й обов’язків, втекли від дому і друзів, втекли разом, із дикими й променистими серцями назустріч новій пригоді.

У холі у величезному кріслі-куполі куняв старий. Він запалив свічку в комірчині й рушив сходами попред них. Вони мовчки йшли услід, їхні ноги глухо ступали на сходи, вкриті товстим килимом. Вона підіймалася сходами позаду портьє, її голова нахилилася, тендітні плечі зігнулися, ніби під тягарем, спідниця щільно оперізувала талію. Він міг би обхопити руками її стегна й міцно стиснути, бо ж його руки тремтіли від цього бажання, і лише нігті, що впивалися в долоні, втримували дикий імпульс під контролем. Портьє спинився на сходах, щоб дати лад своїй свічці, яка плавилася. Вони теж зупинилися на сходинках нижче. У тиші Ґебріел чув, як віск скрапує на підставку і як його серце гупає в грудях.

Портьє провів їх коридором і відчинив двері. Тоді поставив свою зрадливу свічку на туалетний столик і запитав, о котрій годині розбудити їх зранку.

— О восьмій,— відповів Ґебріел.

Портьє вказав на вмикач електричного світла і забурмотів вибачення, та Ґебріел урвав його.

— Нам не потрібне світло. Досить світла з вулиці. І, якщо вже на те пішло,— додав він, вказуючи на свічку,— можете забрати і цю чудову річ, коли ваша ласка.

Портьє знову підняв свою свічку, але повільно, бо ж він здивувався такій чудернацькій ідеї. Тоді промимрив «на добраніч» і вийшов. Ґебріел клацнув замком.

Примарне світло від вуличного ліхтаря тяглося довгим променем від вікна до дверей. Ґебріел скинув пальто й капелюх на диван і пройшов до вікна, перетнувши кімнату. Він виглянув на вулицю, щоб трохи заспокоїти свої почуття. Тоді розвернувся і сперся на комод, спиною до світла. Вона вже зняла свій капелюшок і манто, тепер стояла перед великим дзеркалом у рухомій рамі, розстібаючи корсет. Ґебріел мовчав кілька хвилин, дивлячись на неї, а тоді сказав: