Він сказав своїм слухачам, що не має на меті сьогодні страхати чи наполягати; він тут як світська людина, яка говорить із побратимами. Він прийшов поговорити з діловими людьми і розмовлятиме з ними у діловій манері. Якщо йому дозволять використати таку метафору, він є їхнім духовним бухгалтером; і він бажає, щоб усі і кожен з його слухачів відкрили свої книги, книги духовного життя, і подивилися, чи все в них сходиться із совістю.

Ісус Христос не був суворим бригадиром. Він розумів наші маленькі слабкості, розумів слабкість нашої бідної, ницої сутності, розумів спокуси цього життя. Усіх нас можуть долати і всіх нас час від часу долають спокуси; всі ми можемо мати і всі ми маємо свої слабкості. Але, сказав він, попросить своїх слухачів лише про одну річ. І це — бути щирими і мужніми з Богом. І якщо їхні рахунки в кожній графі сходяться, нехай скажуть: «Що ж, я перевірив свої рахунки. З ними все гаразд».

Але якщо у них трапляться якісь розбіжності, це також може статися, нехай визнають цю правду, хай будуть чесними і скажуть, як і личить чоловікові: «Що ж, я проглянув свої рахунки. Отут і тут вони не сходяться. Але, з Божою милістю, я виправлю все ось тут і тут. Я доведу свої рахунки до пуття».

Лілі, донька сторожа, буквально збилася з ніг. Ледве встигала вона провести одного джентльмена до маленької комірчини позаду кабінету на першому поверсі й допомогти йому скинути пальто, як вхідний дзвінок знову хрипко дзенькав, і їй доводилося мчати через увесь коридор, аби впустити наступного гостя. Добре, що їй не треба обслуговувати ще й дам. Міс Кейт та міс Джулія подбали про це і перетворили ванну кімнату нагорі в дамську гардеробну. Міс Кейт і міс Джулія пліткували там, сміялися й метушилися, підходячи одна за одною до верхнього майданчика сходів, виглядаючи над поруччям і гукаючи до Лілі, аби спитати у неї, хто прийшов.

Це завжди була велика подія — щорічний танцювальний вечір у сестер Моркан. Туди приходили всі, хто їх знав: члени родини, давні друзі, учасники хору Джулії, учні Кейт, які вже достатньо підросли, і навіть деякі учні Мері Джейн. Ще не траплялося провалу. Протягом багатьох років вечір залишався неперевершеним, наскільки всі пам’ятали. Кейт і Джулія після смерті свого брата Пета покинули будинок на Стоуні Беттер і взяли з собою Мері Джейн, єдину племінницю, щоби вона жила з ними в темному, похмурому будинку на Ашерс Айленд, горішню частину якого вони винаймали у містера Фулгема, торговця зерном із першого поверху. Це сталося якраз добрих тридцять років тому. Мері Джейн, тоді маленька дівчинка в короткій сукенці, стала тепер головною опорою господарства, була органісткою на Геддінґтон-роуд. Вона закінчила Академію і щороку давала учнівські концерти в горішньому відділенні філармонії «Ентьєнт». Багато її учнів належало до сімей вищого класу з Кінґзтауна і Долкі-лайн. Хоч і старі, її тітки також робили свій внесок. Джулія, уже доволі сива, все ще була провідним сопрано в Адама з Євою[119], а Кейт, надто квола, аби кудись виходити, давала уроки музики для початківців на старому квадратному роялі у задній кімнаті. Лілі, донька сторожа, виконувала в них роботу покоївки. Нехай їхнє життя й було скромним, та вони дбали про добре харчування; усе найкраще: шматки філе, чай за три шилінги і добірний пляшковий міцний портер. Лілі рідко хибила з дорученнями, тож добре ладнала зі своїми трьома покровительками. Вони були трохи метушливі, та й по всьому. Єдине, чого не терпіли,— хамства.

Звісно, цього вечора вони мали вагому причину метушитися. Уже було далеко по десятій — і жодних ознак Ґебріела з дружиною. До того ж вони страшенно боялися, що Фредді Малінс заявиться під мухою. Їм би нізащо в світі не хотілося, аби якийсь із учнів Мері Джейн побачив його напідпитку; а коли він бував таким, то ставав некерованим. Фредді Малінс завжди запізнювався, та вони не здогадувалися, що могло затримати Ґебріела: і саме це штовхало їх щодві хвилини до поруччя, аби спитати в Лілі, чи не прийшов, була, Ґебріел або Фредді.

— О, містере Конрой,— сказала Лілі Ґебріелові, відчинивши йому двері,— а міс Кейт із міс Джулією вже думали, ви ніколи не прийдете. Доброго вечора, місіс Конрой.

— Можу ручатися, що так і було,— сказав Ґебріел,— але вони забувають, що моїй дружині треба цілі три вбивчі години, аби вдягнутися.

Він став на килимок, зчищаючи сніг із калош, а тим часом Лілі повела його дружину до підніжжя сходів і погукала:

— Міс Кейт, тут місіс Конрой.

Кейт та Джулія відразу ж зашкандибали сходами донизу. Вони обидві поцілували дружину Ґебріела, сказали, що вона, певно, промерзла до кісток, і запитали, чи Ґебріел із нею.

— Ось тут я, вчасно, як та пошта, тітонько Кейт! Ідіть нагору. Я наздожену,— гукнув Ґебріел із темряви.

Він продовжив завзято відчищати свої ноги, поки три жінки, сміючись, пішли нагору до дамської гардеробної. Легкий сніг накидкою вкривав його пальто й утворював «шкарпетки» поверх його калош; а коли ґудзики зі скрипом ковзнули крізь збитий снігом ворс, зі складок пальта заструмувало холодне, свіже повітря.

— Знову сніжить, містере Конроу? — спитала Лілі.

Вона першою зайшла до комірчини, щоб допомогти йому скинути пальто. Ґебріел усміхнувся, коли вона вимовила у його прізвищі три склади, й кинув погляд на неї. Вона була стрункою дівчиною, все ще продовжувала рости, мала бліде лице й волосся кольору соломи. Газова лампа в коморі робила її ще блідішою. Ґебріел пам’ятав, як дитиною вона сиділа на нижній сходинці й няньчилась із ганчір’яною лялькою.

— Так, Лілі,— відповів,— гадаю, це на всю ніч.

Він поглянув на стелю комори, яка трусилася від тупотіння і шаркання ніг поверхом вище, хвильку послухав фортепіано, а тоді зиркнув на дівчину, яка обережно прилаштовувала його пальто на край полиці.

— А скажи-но мені, Лілі,— сказав він дружнім тоном,— ти все ще ходиш до школи?

— О ні, сер,— відказала вона.— Я закінчила школу десь рік із гаком тому.

— О, тоді,— провадив Ґебріел весело,— гадаю, якоїсь гарної днини ми прийдемо на весілля до тебе і твого молодого чоловіка, га?

Дівчина у відповідь глипнула на нього через плече і сказала з великою гіркотою:

— Чоловіки зараз такі, що їм аби помедословити та отримати щось від тебе.

Ґебріел зашарівся, ніби відчув, що припустився помилки, і, не дивлячись на неї, почав обстукувати свої калоші й завзято обмахувати рукавицею лаковані шкіряні туфлі.

Він був міцним, високим молодим чоловіком. Рум’янець на його щоках сягав аж ген до лоба, де розсіювався на кілька безформних блідо-червоних плям; на його безволосому обличчі мерехтіли поліровані лінзи та яскрава позолочена оправа окулярів, що заступали його делікатні, жваві очі. Лискуче чорне волосся було розділене посередині й зачесане за вуха довгою дугою, воно злегка кучерявилось у виїмці, залишеній капелюхом.

Напунцувавши черевики до блиску, він встав і обсмикнув жилет, аби той щільніше сидів на пухкому тілі. Тоді рвучко дістав з кишені монету.

— О, Лілі,— сказав він, впихаючи її дівчині до рук,— зараз же Різдвяна пора, еге ж? Просто... це тобі маленький...

Він притьмом заспішив до дверей.

— О ні, сер! — скрикнула дівчина, йдучи за ним.— Справді, сер, я не можу її прийняти.

— Різдвяна пора! Різдвяна пора! — сказав Ґебріел, біжучи до сходів мало не риссю і заперечно махаючи їй рукою.

Дівчина, побачивши, що він вже досягнув сходів, гукнула:

— Ну що ж, дякую, сер.

Він зачекав біля вітальні, поки скінчиться вальс, дослухаючись до шурхоту спідниць і шаркання ніг. Його збентежила несподівана й гірка відповідь дівчини. Вона нагнала на нього смуток, і він спробував розвіяти його, поправивши манжети і вузол краватки. Тоді дістав із кишені жилетки невеличкий папірець і проглянув тези для своєї промови. Він ще не вирішив стосовно рядків Роберта Браунінга[120], боявся, чи належно сприймуть їх слухачі. Краще взяти якісь упізнавані цитати з Шекспіра або з «Мелодій»[121]. Безтактне пристукування чоловічих каблуків і шаркання підошв нагадали йому, що рівень їхньої культури відрізняється від його. Він лише виставить себе на посміховисько, процитувавши їм поезію, якої вони не зрозуміють. Ще подумають, ніби хизується ліпшою освітою. Він зганьбиться із ними, як зганьбився із дівчиною в комірчині. Тоді він обрав недоречний тон. Уся та розмова була помилкою від самого початку й до кінця, цілковитим провалом.