Саме тоді з дамської гардеробної вийшли його тітки з дружиною. Його тітки були двома маленькими, скромно вбраними старенькими пані. Тітка Джулія на дюйм із чимось вищою. Мала попелясте волосся, зачесане на вуха, і таке саме попелясте, з темнішими тінями, велике мляве обличчя. Попри міцну статуру й пряму поставу, через повільний погляд і напіврозтулені губи створювала враження жінки, яка не знала, де вона і куди йде. Тітка Кейт була жвавішою. Її лице мало більш здоровий вигляд, ніж у сестри, та складалося з самих зморщок і складок, ніби зів’яле червоне яблуко, а її волосся, заплетене також по-старосвітськи, ще не втратило кольору стиглого горіха.

Вони обидві щиро поцілували Ґебріела. Він був їхнім улюбленим племінником, сином покійної старшої сестри Еллен, яка вийшла за Т. Дж. Конроя з Портів та доків[122].

— Ґрета каже, ви сьогодні не будете брати кеб до Монкс-тауна, Ґебріеле,— сказала тітка Кейт.

— Ні,— мовив Ґебріел, повертаючись до дружини,— нам вже досить і минулого року, правда ж? Хіба ви забули, тітонько Кейт, яку застуду схопила тоді Ґрета? Вікна кебу гриміли всю дорогу, а як ми проминули Мерріон, піднявся східний вітер. Веселенько було. Ґрета жахливо застудилася.

Тітка Кейт строго хмурилася і кивала головою після кожного слова.

— І то правда, Ґебріеле, і то правда,— сказала вона.— Ліпше перестрахуватися.

— Але Ґрета,— провадив Ґебріел,— пішла би додому пішки і в заметіль, тільки б їй дозволили.

Місіс Конрой засміялася.

— Не зважайте на нього, тітонько Кейт,— сказала вона.— Він надто усім переймається, каже Томові одягати ввечері оті зелені окуляри, змушує його вправлятися з гирями, силує Єву їсти вівсянку. Бідолашне дитя! А вона ж і дивитися на неї не може!.. О, та ви ніколи не вгадаєте, що він змушує мене вдягати тепер!

Вона дзвінко розсміялася й глипнула на чоловіка, чий піднесений і щасливий погляд блукав її сукнею, обличчям й волоссям. Дві тітоньки також сердечно засміялися, бо ж часто жартували з Ґебріелової надмірної турботи.

— Калоші! — сказала місіс Конрой.— Це з останнього. Тільки-но під ногами мокро, як я маю взувати калоші. Він навіть хотів, щоби я взула їх сьогодні, але я не стала. Наступним, що він мені купить, буде водолазний костюм.

Ґебріел знервовано розсміявся і заспокійливо погладив свою краватку, а тітка Кейт аж зігнулася від сміху, так їй сподобався той жарт. Посмішка скоро зійшла з обличчя тітки Джулії, і вона спрямувала безрадісний погляд на обличчя племінника. Після паузи спитала:

— А що таке калоші, Ґебріеле?

— Калоші, Джуліє! — вигукнула її сестра.— Боже ж ти мій, невже ти не знаєш, що таке калоші? Їх одягають на... на черевики, Ґрето, адже так?

— Так,— мовила місіс Конрой.— Такі штуки з ґуми. У нас обох по парі. Ґебріел каже, що на континенті їх носять геть усі.

— О, на континенті,— промимрила тітка Джулія, спроквола киваючи головою.

Ґебріел насупив брови і сказав, ніби сердячись:

— Нічого надзвичайного, та Ґрета думає, що це смішно, бо каже, що це слово нагадує їй про «Менестрелів Крісті»[123].

— Але скажи, Ґебріеле,— тактовно змінила тему тітка Кейт.— Ти ж подбав про кімнату в готелі. Ґрета казала...

— О, з кімнатою все гаразд,— відповів Ґебріел.— Я взяв у «Ґрешемі».

— Звісно,— мовила тітка Кейт,— це найліпше, що можна було зробити. А діти, Ґрето, — ти за них не хвилюєшся?

— О, це ж на один вечір,— сказала місіс Конрой.— До того ж за ними нагляне Бессі.

— Звісно,— знову проказала тітка Кейт.— Як же зручно мати дівчину, на яку можна покластися! А от Лілі, я не знаю, що то на неї найшло останнім часом. Вона вже геть не та дівчинка, якою колись була.

Ґебріел саме збирався поставити тітці кілька питань з цього приводу, та вона раптово урвала бесіду і глянула услід сестрі, яка спускалася сходами, витягуючи шию понад поруччям.

— Хотіла б я знати,— сказала вона майже роздратовано,— куди це пішла Джулія? Джуліє! Джуліє! Ти куди зібралася?

Джулія наполовину спустилася сходами, повернулася і м’яко мовила:

— Фредді прийшов.

У той самий момент плескання рук і фінальні акорди піаніста промовисто засвідчили, що вальс скінчився. Двері вітальні відчинилися зсередини, і звідти вийшли пари. Тітка Кейт поспіхом відтягнула Ґебріела вбік і прошепотіла йому на вухо:

— Біжи донизу, Ґебріеле, зроби ласку, і поглянь, чи він у порядку, і не пускай його нагору, якщо він під мухою. А я певна, що так і є.

Ґебріел підійшов до сходів і прислухався. Він почув, як у комірчині розмовляло двоє людей. Тоді впізнав сміх Фредді Маліна. Він гучно спустився сходами.

— Таке полегшення,— сказала тітка Кейт до місіс Конрой,— що тут є Ґебріел. Мені завжди якось на душі легше, коли він тут... Джуліє, міс Делі та міс Пауер хочуть випити чогось освіжаючого. Дякую вам за прекрасний вальс, міс Делі. Ви зробили нам велику приємність.

Високий чоловік зі зморшкуватим обличчям, сивиною у жорстких вусах і смаглявою шкірою, який саме виходив зі своєю партнеркою, спитав:

— А можна і нам чогось випити, міс Моркан?

— Джуліє,— сказала тітка Кейт, довго не роздумуючи,— тут ще містер Браун та міс Фарлонґ. Візьміть і їх, Джуліє, з міс Делі та міс Пауер.

— Я дамський догідник,— мовив містер Браун, склавши губи трубочкою, аж вуса наїжачились, і усміхаючись усіма своїми зморшками.— Знаєте, міс Моркан, чому дами так мене люблять...

Він не закінчив речення, але, по бачивши, що тітка Кейт була вже далеко, відразу ж повів трьох молодих дам до задньої кімнати. Посеред кімнати були два зіставлені квадратні столи, на яких тітка Джулія зі сторожем розправляли й розгладжували велику скатертину. На серванті стояли вишикувані блюда, тарілки, бокали та купки ножів, виделок і ложок. Кришка зачиненого квадратного роялю теж слугувала буфетом для наїдків і солодощів. Біля меншого буфету в кутку стояло двоє молодих чоловіків, попиваючи прохолодні напої.

Містер Браун привів своїх супутниць на той бік і запросив їх жартома спробувати дамського пуншу, гарячого, міцного й солодкого. Вони сказали, що не п’ють нічого міцного, і він відкрив для них три пляшки лимонаду. Тоді попросив одного з молодих чоловіків відійти вбік і, узявшись за графин, налив собі добрячу порцію віскі. Молоді чоловіки оглядали його з повагою, поки він робив пробний ковток.

— Боже, поможи,— сказав він, усміхаючись,— це лікар приписав.

Його зморщене обличчя розплилося у широкій посмішці, а три молоді дами засміялися мелодійною луною на його дотеп, похитуючись туди-сюди і нервово посмикуючи плечима. Найхоробріша сказала:

— Але ж, містере Браун, я впевнена, лікар не міг такого приписати.

Містер Браун зробив іще один ковток віскі і мовив, скорчивши міну:

— Я, бачите, як та славетна місіс Кессіді; вона, подейкують, казала: «А зараз, Мері Ґраймз, якщо я цього не вип’ю, то змусьте мене, бо мені дуже хочеться».

Його розпашіле обличчя нахилилося надто близько, і він вимовив фразу такою грубою дублінською говіркою, що молоді дами, не змовляючись, відреагували на його дотеп мовчанкою. Міс Фарлонґ, одна з учениць Мері Джейн, запитала міс Делі, як називався той милий вальс, що вона грала; а містер Браун, побачивши, що його ігнорують, швиденько повернувся до двох молодиків — більш вдячних слухачів.

Червонолиця молода жінка у фіалковій сукні увійшла до кімнати, захоплено плескаючи в долоні й вигукуючи:

— Кадриль! Кадриль!

Відразу за нею з’явилася тітка Кейт і мовила:

— Двоє джентльменів і три дами, Мері Джейн!

— О, ось тут містер Берджин та містер Керріґан,— сказала Мері Джейн.— Містере Керріґан, станете з міс Пауер? Міс Фарлонґ, ви станцюєте з містером Берджином? О, так буде якраз добре.

— Три дами, Мері Джейн,— нагадала тітка Кейт.

Двоє молодих джентльменів спитали в дам, чи ті будуть такі люб’язні, а Мері Джейн повернулася до міс Делі.