— О, міс Делі, ви так чудово грали для нас останні два танці, але сьогодні нам справді бракує дам.

— Я зовсім не проти, міс Моркан.

— Маю для вас гарного партнера, містера Бартела Д’Арсі, тенора. Попрошу його заспівати пізніше. Увесь Дублін гуде про нього.

— Прекрасний голос, прекрасний! — мовила тітка Кейт.

Фортепіано уже двічі програло прелюдію до першої фігури, і Мері Джейн швидко вивела своїх новобранців. Не встигли вони вийти, як до кімнати поволі забрела тітка Джулія, озираючись на щось позаду себе.

— У чому річ, Джуліє? — стривожено запитала тітка Кейт.— Хто там?

Джулія, несучи стос серветок, повернулася до сестри і сказала просто, так, ніби те питання здивувало її:

— Це всього лише Фредді, Кейт, і з ним Ґебріел.

І справді, відразу за нею виднівся Ґебріел, який вів Фредді Малінса уздовж сходового майданчика. Останній, молодий, приблизно сорокарічний чоловік був Ґебріелового росту і статури, з дуже округлими плечима. Мав м’ясисте і бліде обличчя, поцятковане червоним лише на товстих звислих вухах і широких крилах носа. У нього були грубі риси обличчя, приплюснутий ніс, похиле чоло, розпухлі й випуклі губи. Важкі повіки очей і рідке розпатлане волосся надавали йому сонного вигляду. Він щиро сміявся, аж підвискуючи, з історії, яку розповідав Ґебріелові на сходах, одночасно потираючи ліве око кісточками лівого кулака.

— Доброго вечора, Фредді,— привіталася тітка Джулія.

Фредді Малінс побажав доброго вечора обом міс Моркан ніби поспіхом через своє звичне заїкання, а тоді, побачивши, що містер Браун шкіриться до нього від буфету, перетнув кімнату на дещо нетвердих ногах і заходився упівголоса повторювати історію, яку щойно розповів Ґебріелові.

— Усе не так і погано, еге ж? — спитала тітка Кейт Ґебріела.

Ґебріел швидко розправив насуплені брови й відповів:

— О ні, майже непомітно.

— Який же він нестерпний! — сказала вона.— Бідолашна мати змусила його дати обітницю утримання в новорічну ніч. Але ходімо, Ґебріеле, до вітальні.

Перед тим, як піти із Ґебріелом, вона подала сигнал містерові Брауну, насупившись і застережливо помахавши туди-сюди вказівним пальцем. Містер Браун кивнув у відповідь і, коли вона пішла, сказав Фредді Малінсу:

— Що ж, Тедді, я наллю тобі добрячу склянку лимонаду, щоб ти просто освіжився.

Фредді Малінс, який саме наближався до кульмінації своєї оповіді, нетерпляче відмахнувся, але містер Браун, звернувши увагу чоловіка на його розхристаний одяг, налив і дав йому повну склянку лимонаду. Ліва рука Фредді Малінса механічно прийняла склянку, його права рука була зайнята поправлянням одягу. Містер Браун, чиє обличчя знову морщилося від веселощів, налив собі віскі, а Фредді Малінс вибухнув пронизливим спазматичним реготом і, ставлячи свою так і не відпиту, повну по вінця склянку, заходився терти ліве око кісточками лівого кулака, повторюючи свою останню фразу, наскільки йому дозволяв напад сміху.

Ґебріел не міг слухати, як Мері Джейн грала для принишклої вітальні свій академічний твір, з безліччю рулад і складних пасажів. Він любив музику, але в цьому творі, на його думку, геть не було мелодії, і він сумнівався, чи хтось з інших слухачів, які припрошували Мері Джейн зіграти, цю мелодію вчуває. Четверо молодиків, які прийшли з буфету постояти у дверях під звуки фортепіано, тихенько розбрелися парами за кілька хвилин. Єдиними, хто, здавалося, стежить за музикою, були сама Мері Джейн — її руки носилися уздовж клавіш або здіймалися над ними під час пауз, ніби у жриці в мить накладення прокляття — і тітка Кейт, яка стояла біля її ліктя, щоб перегортати ноти.

Ґебріел перевів погляд з підлоги, що мерехтіла від воску під світлом важкої люстри, до стіни над фортепіано. Там висіла картина зі сценою на балконі з «Ромео і Джульєтти», а біля неї інша з двома принцами, убитими в Тауері, яку тітка Джулія ще дівчиною вишила червоними, синіми й коричневими нитками. Ймовірно, у школі, до якої вони ходили в дитинстві, протягом року викладали таке рукоділля. Його мати на подарунок до дня народження пошила йому жилет із пурпурового попліну, оздоблений лисячими голівками, з коричневою атласною підкладкою і круглими ґудзиками кольору шовковиці. Дивно, що його мати не мала хисту до музики, дарма що тітка Кейт називала її мозком родини Морканів. Вони з Джулією завжди пишалися своєю серйозною і поважною сестрою. Її фотографія стояла перед великим дзеркалом. Вона тримала на колінах відкриту книгу і щось із неї показувала Костянтину, який, одягнений у костюм морячка, лежав біля її ніг. Розсудливо дбаючи, аби в сім’ї все було гідно, вона сама обрала імена синам. Завдяки їй Костянтин тепер старший вікарій у Балбріґені, а Ґебріел має ступінь у Королівському університеті. На його обличчя впала тінь, коли пригадав її затятий опір його одруженню. Деякі презирливі слова, які вона кидала, терзали його пам’ять дотепер; якось вона сказала про Ґрету, ніби та сільська кралечка, а це зовсім не так. Саме Ґрета гляділа її протягом останньої затяжної недуги у їхньому будинку в Монкстауні.

Він знав, що Мері Джейн мала б уже наближатися до закінчення свого твору, бо знову грала вступну мелодію з руладами після кожного такту, і поки він чекав завершення, обурення в його серці вщухло. Твір скінчився треллю високих октав і глибокою басовою октавою наприкінці. Бурхливі аплодисменти привітали Мері Джейн, поки вона, шаріючись і нервово згортаючи ноти, тікала з кімнати. Найенергійніші оплески линули від дверей, від тих чотирьох молодиків, що втекли до буфету на початку твору та повернулися, коли фортепіано змовкло.

Оголосили лансьє. Ґебріел виявився у парі з міс Айворс. Вона була щиросердою, говіркою молодою леді з веснянкуватим обличчям і виразними карими очима. Вона не носила суконь з глибоким декольте, навпавки, велика брошка з символом і девізом Ірландії скріплювала її комір.

Коли вони стали на свої місця, вона раптово сказала:

— Маємо дещо з вами прояснити.

— Зі мною? — спитав Ґебріел.

Вона серйозно кивнула головою.

— І що ж? — запитав Ґебріел, посміюючись із її серйозної манери.

— Хто такий Ґ.К.? — запитала міс Айворс, втупившись у нього.

Ґебріел залився рум’янцем і вже збирався насупити брови, ніби не розуміє, коли вона різко промовила:

— О, не вдавайте невинне ягня! Я тут дізналася, що ви пишете для «Дейлі Експрес». Невже вам не соромно?

— Чому це мені має бути соромно? — запитав Ґебріел, кліпаючи очима і намагаючись посміхнутися.

— Ну, мені за вас соромно,— щиро сказала міс Айворс.— Казати, що ви пишете для такої газети. Я й подумати не могла, що ви із західних бритів[124].

Ґебріел розгубився. Це правда, він щосереди писав літературний огляд у «Дейлі Експрес», за що йому платили п’ятнадцять шилінгів. Але це не робило із нього західного брита, ніскілечки. Книжки, які він отримував для огляду, були жаданими ледь не більше, ніж той мізерний чек. Йому подобалося торкатися обкладинок і перегортати сторінки щойно надрукованих книжок. Ледь не кожного дня, коли він закінчував викладати у коледжі, брів уздовж причалів до букіністів, до Гікі на Бачелорс-вок, до Веба чи Массі на Астон-квей, чи до О’Клогіссі у провулку. Він не знав, як реагувати на її закид. Хотів сказати, що література понад політикою. Вони були друзями вже багато років, і їхні кар’єри розвивалися паралельно: спершу в університеті, а тоді вже як викладачів; з нею він не міг наважитися на пишні фрази. Продовжував кліпати очима, намагався посміхнутися і недоладно промимрив, що не бачить нічого політичного у написанні оглядів книжок.

Коли настав час розійтися, він був усе ще приголомшений і неуважний. Міс Айворс тепло стиснула його руку і мовила м’яким, дружнім тоном:

— Звісно, я жартую. Нумо, розходимося.

Коли вони знову зійшлися, вона заговорила про «університетське питання»[125], і Ґербріелу стало вільніше. Її подруга показала його огляд віршів Браунінга. Саме так вона й розкрила цей секрет, але їй надзвичайно сподобався огляд. Тоді вона раптово мовила: