— Я з вами ще не закінчила,— сказала вона.

— Зате я з вами закінчив,— відказав містер Гологен.

Кетлін смиренно пройшла за матір’ю. Містер Гологен почав ходити по кімнаті, намагаючись заспокоїтись, бо геть розчервонівся.

— А ніби мила пані,— казав він.— Це ж треба таке, ніби мила пані!

— Ти правильно вчинив, Гологене,— схвально відреагував містер О’Медден Бьорк, спершись на свою парасолю.

Двоє джентльменів, які щойно вийшли зі вбиральні, спробували його підняти, та він був зовсім безпорадний. Лежав, скрутившись біля підніжжя сходів, з яких упав. Їм вдалося його перевернути. Капелюх відкотився на кілька ярдів, а одяг був вимащений багном і брудом з підлоги, на якій простягнувся, обличчям донизу. Його очі були заплющені, він хропів у ніс. Тонка цівка крові стікала з кутика його рота.

Ці двоє джентльменів і один з офіціантів винесли його сходами нагору і поклали на підлозі бару. За дві хвилини його колом обступили чоловіки. Бармен спитав усіх, хто він такий і з ким прийшов. Ніхто не знав, та офіціант сказав, що налив цьому джентльменові маленьку порцію рому.

— Він був сам? — запитав бармен.

— Ні, сер. З ним були двоє джентльменів.

— І де ж вони?

Ніхто не знав, почулося:

— Дайте йому повітря. Він зімлів.

Коло роззяв розступилося і знову щільно зімкнулося. Темна калюжа крові розплилася на кахляній підлозі біля чоловікової голови. Бармен, стривожений сірим кольором його обличчя, послав за полісменом.

Йому розстебнули комір і послабили вузол краватки. Він на хвильку розплющив очі, зітхнув і знову заплющив їх. Один із джентльменів, які винесли його нагору, тримав у руці прим’ятий циліндр. Бармен іще раз запитав, чи хтось знає цього потерпілого і куди поділися його друзі. Двері бару відчинилися — увійшов кремезний констебль. Натовп, який сунув за ним провулком, скупчився за дверима, силкуючись зазирнути крізь скло.

Бармен відразу заходився оповідати, що знав. Констебль, молодий чоловік з грубими рисами на застиглому обличчі, слухав. Він повільно переводив погляд зліва направо, від бармена до чоловіка на підлозі, так, ніби боявся стати жертвою якогось обману. Він стягнув одну рукавицю, видобув маленький нотатник з-за пояса, лизнув кінчик олівця і приготувався записувати. Недовірливо запитав із провінційним акцентом:

— Хто цей чоловік? Його ім’я, адреса?

Молодик у велосипедному костюмі проштовхався крізь коло роззяв. Він рвучко опустився на коліна біля потерпілого і попросив води. Констебль також став навколішки, щоб допомогти. Молодий чоловік змив кров із рота потерпілого, а тоді попросив трохи бренді. Констебль владним тоном повторював наказ, аж поки офіціант не прибіг зі склянкою. Бренді залили чоловікові в горло. За кілька секунд він розплющив очі й роззирнувся. Поглянув на лиця довкола, а потім, зрозумівши, спробував звестися на ноги.

— З вами все гаразд? — запитав молодий чоловік у велосипедному костюмі.

— Ага, ’ічо ст’ашно’о,— сказав потерпілий, намагаючись устати.

Йому допомогли звестися. Бармен говорив щось про лікарню, збоку лунали поради. Потовчений циліндр нап’яли чоловікові на голову. Констебль запитав:

— Де ви живете?

Чоловік, не відповідаючи, підкручував кінчики своїх вусів. Він не сприймав серйозно цей нещасний випадок. «Нічого страшного, — сказав він, — усього лиш маленьке непорозуміння». Говорив дуже нерозбірливо.

— Де ви живете? — повторив констебль.

Чоловік попросив викликати йому кеб. Поки вони обговорювали це, із дальнього кінця бару підійшов високий, жвавий джентльмен зі світлим обличчям, вбраний у довге жовте вільне пальто. Побачивши це видовище, він гукнув:

— Агов, Томе, старий! Що трапилось?

— ’ічо ст’ашно’о,— сказав чоловік.

Новоприбулий огледів жалюгідну фігуру перед собою, а тоді розвернувся до констебля і мовив:

— Усе гаразд, констеблю. Я проведу його додому.

Констебль торкнувся свого шолома і відповів:

— Так, містере Пауер!

— Ходімо, Томе,— сказав містер Пауер, беручи приятеля за плече.— Кістки не зламані. Га? Можеш іти?

Молодик у велосипедному костюмі підхопив чоловіка попід другу руку, і натовп розступився.

— Як ти вскочив у таку халепу? — спитав містер Пауер.

— Джентльмен упав зі сходів,— пояснив молодий чоловік.

— Я ’уже в’ячни’ вам, се’, — сказав потерпілий.

— Нема за що.

— Мо’е по кел’шку?..

— Не зараз. Не зараз.

Троє чоловіків вийшли з бару, і натовп висипав крізь двері у провулок. Бармен повів констебля до сходів, щоб той міг проінспектувати місце нещасного випадку. Вони зійшлися на тому, що джентльмен, найімовірніше, втратив рівновагу. Клієнти повернулися до прилавка, а одному з офіціантів доручили прибрати сліди крові з підлоги.

Коли вони вийшли на Крафтон-стрит, містер Пауер свиснув екіпажу. Поранений чоловік знову сказав, як міг:

— Я в бо’гу пе’ед вами, се’. Спо’іваюся ми ще зуст’інемось. Мене звуть Ке’нан.

Шок і біль, що почав відчуватися, вже частково протверезили його.

— Пусте,— відказав молодик.

Вони потисли руки. Містера Кернана підняли в екіпаж, і, поки містер Пауер давав настанови візникові, він висловив свою подяку молодому чоловіку й пошкодував, що вони не можуть випити по чарці.

— Іншого разу,— запевнив молодик.

Екіпаж рушив у напрямку Вестморленд-стрит. Коли він проїжджав повз «Баласт-офіс», годинник показував пів на десяту. Пронизливий східний вітер нагнав їх, дуючи з гирла річки. Містер Кернан зіщулився від холоду. Його друг попросив розповісти, що трапилося.

— Не мо’у,— відповів той,— я’ик бо’ить.

— Покажи.

Він нахилився, щоб заглянути в рот містерові Кернану, проте не зміг нічого розгледіти. Чиркнув сірником, прикрив його зігнутими долонями, знову заглянув у покірно відкритий містером Кернаном рот. Хиткий хід екіпажу носив вогник сірника туди-сюди. Нижні зуби і ясна були вкриті згуслою кров’ю, а дрібний шматок язика, здається, відкушено. Сірник загас.

— Гидота,— скривився містер Пауер.

— А, ’іго ст’ашно’о,— сказав містер Кернан, закриваючи рот і натягуючи на шию комір свого брудного пальта.

Містер Кернан був комівояжером старої школи, вірив у почесність свого покликання. Він ніколи не бував у місті, не маючи на собі більш-менш пристойного циліндра і пари гетрів. Завдяки цим двом елементам одягу, казав він, завжди долаєш випробування. Він продовжував традицію свого Наполеона, великого Блеквайта, про якого часто розповідав байки і якого наслідував. За сучасних методів ведення справ він міг собі дозволити лишень невеличкий кабінет на Кроу-стрит, на вікні якого була виведена назва його фірми й адреса — Лондон, східно-центральний район. На камінній полиці його маленького кабінету вишикувався батальйон сірих банок чаю, а на столі перед вікном стояло чотири-п’ять порцелянових чашок, які зазвичай були наполовину заповнені чорною рідиною. З цих чашок містер Кернан пробував чай. Він набирав повний рот, полоскав його, промочував піднебіння, а тоді спльовував на камінну решітку. Потім робив паузу та виносив вердикт.

Містер Пауер, набагато молодший чоловік, працював у Королівській ірландській поліції в Дублінському замку. Крива його соціального підйому перетиналася із кривою падіння його приятеля, та падіння містера Кернана пом’якшувалося тим, що дехто з друзів, пам’ятаючи його на вершині успіху, все ще шанували його як особистість. Містер Пауер був одним із таких друзів. Через непевні борги про нього ходили легенди у його колах; він був люб’язним молодим чоловіком.

Машина зупинилася перед невеликим будинком на Ґласневін-роуд, і містерові Кернану допомогли зайти в дім. Дружина вклала його в ліжко, поки містер Пауер сидів унизу на кухні, розпитуючи дітей, до якої школи вони ходять і що саме вивчають. Діти — двоє дівчаток і хлопчик — зрозумівши, що батько безпорадний, а матері немає поруч, почали бешкетувати. Він нахмурив чоло, вражений їхніми манерами та мовою. Згодом до кухні увійшла місіс Кернан, вигукуючи: — Яка ганьба! Рано чи пізно він себе занапастить. Із самої п’ятниці пиячить.