Литмир - Электронная Библиотека

— Знаю я цих морських парубійків,— сказав він.

Якось батько посварився з Френком, тож їй довелося бачитися з коханим потайки.

Вечір на вулиці густішав. Білизна обох листів на її колінах втратила чіткість. Один призначався Гаррі, інший — її батькові. Ернест був її улюбленцем, але Гаррі вона теж любила. Останнім часом її батько постарів, це було помітно; він сумуватиме за нею. Іноді бував дуже милим. Нещодавно, коли вона злягла на цілий день, він прочитав їй історію про привидів, а потім підсмажив тост. А колись, як мати була живою, вони всі подалися на пікнік до Гоутських пагорбів[32]. Вона запам’ятала, як батько одягнув материн бонет[33], щоб насмішити дітей.

Її час спливав, а вона все сиділа біля вікна, притулившись до фіранки й вдихаючи запах запиленого кретону. З глибини вулиці долинали звуки катеринки. Вона впізнала мелодію. Дивно, що почула її саме цього вечора, це нагадало їй обіцянку, дану матері,— обіцянку піклуватися родиною якомога довше. Вона згадала останню ніч материної хвороби: знову була в тісній темній кімнаті з іншого боку коридору, а знадвору чула меланхолійну італійську мелодію. Катеринщикові звеліли піти і дали шестипенсовик. Пам’ятала, як батько важко увійшов до кімнати хворої, сказавши:

— Кляті італійці! Все пруться сюди!

Поки вона міркувала, жаліслива історія материного життя, сповненого щоденних жертв, фіналом якого стало божевілля, змусила її заклякнути. Вона здригнулася, ніби знову почула материн голос, який повторював з тупою наполегливістю:

Derevaun Seraun! Derevaun Seraun![34]

Вона зірвалася на ноги в раптовому пориві жаху. Тікати! Вона мусить утекти! Френк її врятує. Він дасть їй життя, може, ще й любов. Вона хоче жити. Чому має бути нещасною? Вона має право на щастя. Френк візьме її в обійми, пригорне своїми руками. Врятує її.

Вона стояла поміж метушливої юрби на пристані у Норт-Вол. Він тримав її за руку, знала, що він говорить до неї, знову і знову повторює щось про подорож. На станції було повно солдатів з коричневими торбами. Через широкі двері ангару вона побачила на мить чорну масу корабля, що з освітленими ілюмінаторами стояв біля причалу. Вона нічого не відповіла. Відчула, як зблідли й похололи щоки, і молилася Богу вказати їй шлях з лабіринту розпачу, її справжній обов’язок. Корабель випустив в імлу довгий скорботний гудок. Якщо вона піде, то вже завтра разом із Френком прямуватиме пароплавом до Буенос-Айреса. Вони забронювали місця заздалегідь. Чи могла вона відступити після всього, що він для неї зробив? Її розпач викликав у всьому тілі нудоту, а вона все ворушила губами в мовчазній палкій молитві.

Дзвінок брязнув їй у серце. Відчула, як він схопив її за руку:

— Ходімо!

Всі моря світу завирували в її серці. Він затягував у них, він міг втопити її. Вона обома руками вчепилася в залізні перила.

— Ходімо!

Ні! Ні! Ні! Це неможливо. Її руки несамовито вхопилися за залізо. Посеред морів з неї вирвався крик відчаю.

— Евелін! Евві!

Він поквапився за огорожу й кликав іти за ним. Йому гримнули відійти, та він все стояв і кликав її. Вона обернула до нього своє бліде обличчя, покірна, як безпорадна тварина. Її очі вже не впізнавали його, для нього в них не було ані любові, ані прощання.

Після перегонів

Дублінці - i_008.jpg

Машини мчали у бік Лондона, гнали рівно, наче кулі, по Наас-роуд. На вершині пагорба в Інчікорі[35] зібралися купки людей подивитися, як автомобілі повертаються назад, і цим каналом бідності й бездіяльності континент ніс своє багатство та індустрію. Раз по раз ці купки здіймали галас — привітання від вдячних пригноблених. Симпатії, проте, були на боці синіх авто — авто їхніх друзів, французів.

До того ж, французи були, по суті, переможцями. Їхня команда фінішувала: вони посіли друге та третє місця, а водій переможної німецької машини, як виявилося, був бельгійцем. Тому кожне синє авто, підіймаючись на пагорб, отримувало подвійну порцію аплодисментів, і на кожне вітання ті, хто був у машині, вдячно посміхалися й кивали. В одній із тих на совість зроблених автівок сиділа компанія молодих людей, чий дух, здавалось, був на висоті, і не лише від тріумфу галлів — четверо юнаків мали справді веселий настрій. Це були — Шарль Сеґуен, власник авто; Андре Рів’єр, молодий електрик з Канади; здоровань-угорець Віллона й молодик-франт на прізвище Дойл. Сеґуен був у доброму гуморі, бо несподівано отримав кілька замовлень наперед (він збирався відкрити в Парижі контору з продажу двигунів), а гарний настрій Рів’єра пояснювався тим, що його мали призначити керівником цієї контори; двоє юнаків (які були кузенами) мали чудовий настрій ще й через успіх французьких авто. Віллона був у доброму гуморі, бо дуже смачно поснідав, та й, взагалі, він був оптимістом від природи. Четвертий у компанії був надто збуджений, аби щиро радіти.

Це був хлопець років двадцяти шести, з м’якими світло-коричневими вусами й невинними сірими очима. Його батько починав як переконаний націоналіст, та рано змінив свої погляди. Він заробив статок, працюючи м’ясником у Кінґс-тауні, а відкривши крамниці в Дубліні та на його околицях, заробив ще більше. Також йому пощастило укласти кілька поліцейських контрактів[36] тож врешті він так розбагатів, що дублінські газети охрестили його торговим магнатом. Він відіслав свого сина до Англії вчитися у великому католицькому коледжі[37], а потім до Дублінського університету[38] вивчати право. Джиммі не надто серйозно ставився до навчання і якось навіть збився зі шляху. В нього були гроші та популярність; він розділив свій час між двома інтересами — музикою та автомобільними перегонами. Потім на один семестр його відіслали до Кембриджу[39] трохи повчитись життю. Його батько, невдоволений, але гордий в душі з надмірних витрат сина, сплатив усі його борги та привіз додому. Саме в Кембриджі він зустрів Сеґуена. На той час вони були лише знайомими, та Джиммі дуже тішився компанією того, хто стільки всього на світі перебачив, а також, як казали, володів одним із найбільших готелів у Франції. З такою людиною (і з цим його батько погоджувався) варто було тримати зв’язок, незважаючи на те, що співрозмовник з нього був не найкращий. Віллона також був цікавий — блискучий піаніст — та, на жаль, дуже бідний.

Автівка жваво везла свій вантаж — веселу молодь. Двоє кузенів сиділи на передніх сидіннях, Джиммі з угорським приятелем — ззаду. Віллона почувався пречудово, у цьому не було сумніву, глибоким басом він без упину наспівував мелодію, милю за милею; французи, сміючись, кидали через плече жарти, і Джиммі часто доводилось нахилятися вперед, аби вловити короткі фрази. Задоволення від цього всього було мало, він ледь не щоразу мусив спритно додумувати значення сказаного і кричати проти сильного вітру щось дотепне у відповідь. Крім того, мугикання Віллони могло кого хочеш збити з пантелику, як і шум автомобіля.

Швидкий рух крізь простір п’янить, як і слава, як і гроші. Це були три причини, через які Джиммі відчував хвилювання. Того дня в компанії хлопців із континенту його бачило багато друзів. Під час контрольного пробігу Сеґуен відрекомендував його одному з французьких гонщиків, і у відповідь на знічене бурмотіння компліменту смагляве обличчя водія засяяло рядом білосніжних зубів. Після такої честі було приємно повернутись у світ непосвячених глядачів, поміж легенькі поштовхи ліктями й багатозначні погляди. А щодо грошей — у його розпорядженні справді була кругленька сума. Сеґуен, напевно, не назвав би таку суму великою, але Джиммі, який, попри свої тимчасові помилки, успадкував батькові інстинкти, добре знав, наскільки важко було зібрати ці гроші. Таке знання раніше допомагало не давати його боргам виходити за межі розумного, і якщо він так добре усвідомлював ціну грошей, коли йшлося лише про примхи молодого інтелігента, що й казати зараз, коли ставкою була більша частина його статку. Для нього це було вкрай серйозно.

вернуться

32

Півострів на південний схід від Дубліна.

вернуться

33

Дамський капелюшок без крис.

вернуться

34

Перекручений вислів гельською, міг означати «кінець задоволення — біль» або «Deireadh Amrain SіаЬrаn, -ain» «кінець пісні нестямне безумство».

вернуться

35

Західне передмістя Дубліна.

вернуться

36

Договір з урядом про забезпечення їжею поліцейських бараків і тюрем.

вернуться

37

Коледж Стонігерст у Ланкаширі.

вернуться

38

Коледж Святої Королеви Єлизавети та неподільної Трійці.

вернуться

39

Після Першої світової війни практикувалося зарахування «молодих джентльменів» до навчальних закладів не задля наукового ступеня чи складання іспитів, а лиш для соціального статусу та корисних знайомств.

7
{"b":"832352","o":1}