Вони підвели її до столу посеред сміху й жартів, і вона виставила руку в повітря так, як їй сказали. Провела рукою туди-сюди й опустила її в одну з тарілок. Вона відчула на пальцях м’яку, вогку субстанцію і здивувалася, що ніхто не зняв із неї пов’язки. На кілька секунд запала тиша; а згодом — шурхотіння й перешіптування. Хтось сказав щось про садок, і зрештою місіс Доннеллі щось дуже сердито мовила одній із сусідських дівчаток й веліла викинути це негайно: це не іграшки. Марія зрозуміла, що цього разу щось пішло не так, і спробувала знову — їй випав молитовник.

Після того місіс Доннеллі зіграла дітям ріл[79] міс Макклауд, а Джо змусив Марію випити бокал вина. Скоро вони вже знову веселилися гуртом, а місіс Доннеллі сказала, що Марія увійде в монастир ще до кінця року, бо ж тепер має молитовник. Марія ще ніколи не бачила, щоби Джо був таким люб’язним із нею, як того вечора, сповненого приємних теревенів і спогадів. Вона сказала, що всі вони були дуже добрими до неї.

Зрештою діти потомилися й стали сонними, а Джо попросив Марію заспівати якусь пісеньку на прощання, одну зі старих. Місіс Доннеллі підтримала:

— Будь ласка, Маріє, заспівайте!

Тож Марії довелося стати біля піаніно. Місіс Доннеллі наказала дітям сидіти тихо і слухати Маріїну пісню. Потім зіграла вступ і сказала:

— Нумо, Маріє!

І Марія, густо шаріючись, завела пісню тонким, тремтливим голосом. Вона співала «У сні в мармурових палатах жила», а дійшовши до другого куплету, ще раз проспівала те саме:

Проте ніхто й не намагався вказати їй на помилку, а коли вона скінчила пісню, Джо був дуже розчулений. Він сказав, що найліпшими часами для нього завжди будуть старі часи, а найліпшою музикою — музика старого Балфа, що б там хто говорив; його очі сповнилися слізьми, і він уже не міг знайти того, що шукав, і зрештою попрохав дружину сказати йому, де коркотяг.

Містер Джеймс Даффі жив у Чейпелізоді[80], бо волів жити якомога далі від міста, громадянином якого він був, а також тому, що всі інші передмістя Дубліна вважав жалюгідними, сучасними та претензійними. Він жив у похмурому будинку, і з його вікна було видно занедбану гуральню, а трохи далі — мілководну річку, на якій зведено Дублін. У його кімнаті з високими стінами не було ні килима, ні картин. Він сам придбав кожен предмет умеблювання: чорне залізне ліжко, залізну мийку, чотири плетені стільці, вішак для одягу, відро для вугілля, камінну решітку та коцюби, а також квадратний стіл, на якому лежала подвійна підставка. Книжкові полиці з білої деревини були вмонтовані в нішу. Ліжко застелене білим покривалом, в ногах чорно-червоний плед. Над мийкою висіло маленьке дзеркальце, і вдень лампа з білим абажуром стояла на каміні як єдина прикраса. Книжки на білих дерев’яних полицях були впорядковані знизу вгору за розміром. Повне зібрання Вордсворта стояло з одного боку на найнижчій полиці, а копія Мейнутського Катехизису, загорнута в сукняну обкладинку для записника, з іншого боку на найвищій. На столі завжди було письмове приладдя. Всередині столу зберігався рукописний переклад Гауптманівського «Міхаеля Крамера», в якому сценічні ремарки були виведені багряним чорнилом, а також маленький стос паперів, скріплених мідною защіпкою. На тих паперах час від часу записувалися речення, і в момент іронічного настрою на перший листок було прикріплено заголовок рекламного оголошення «Байл Бінз»[81]. Коли відсували кришку, виривався невиразний аромат — нових кедрових олівців, чи пляшечки з клеєм, чи переспілого яблука, яке могли там залишити й забути.

Містер Даффі гидував усім, що віщувало фізичний чи психічний розлад. Середньовічний лікар сказав би, що він народився під знаком Сатурна. Його обличчя з відбитком всієї історії прожитих ним років мало коричневий відтінок дублінських вулиць. На доволі великій продовгуватій голові росло сухе чорне волосся, а темно-руді вуса майже прикривали непривітний рот. Вилиці теж надавали обличчю суворого вигляду; та не було суворості в його очах, вони дивились на світ з-під рудих брів, створюючи враження людини, яка завжди готова побачити в інших здатність до спокути, але часто розчаровується. Він жив ніби трохи на відстані від свого тіла і ставився до власних дій з подвійною підозрою. У нього була дивна автобіографічна звичка: час від часу він подумки створював речення про себе, яке містило б підмет в третій особі та присудок у минулому часі. Він ніколи не подавав жебракам і ходив рішучим кроком, опираючись на горіховий ціпок.

Він довгі роки працював касиром у приватному банку на Беґґот-стрит. Щоранку приїздив з Чейпелізода трамваєм. Опівдні ходив до Дена Берка на ланч — пляшка лагеру і маленька таця аррорутових крекерів[82]. О четвертій він уже був вільний. Обідав у їдальні на Джорджс-стрит, де почувався в безпеці від товариства золотої молоді Дубліна і міг розраховувати на порядність. Вечори проводив або ж за піаніно своєї домовласниці, або ж блукаючи околицями міста. Через любов до музики Моцарта він іноді ходив до опери чи на концерт — це була єдина розвага у його житті.

У нього не було ні друзів, ні приятелів, ні церкви, ні віри. Своє духовне життя він провадив без будь-якої дотичності до інших, відвідував родичів на Різдво і супроводжував їх до кладовища, коли вони помирали. Ці два обов’язки він гідно виконував як данину традиції, та не поступався далі умовностей, які регулювали суспільне життя. Думав, що за певних обставин він пограбував би свій банк, та оскільки обставини ніколи не складалися, його життя котилося рівно — історія без пригод.

Одного вечора він сидів поруч із двома жінками в Ротонді[83]. Майже порожній і тихий концертний зал навіював прикре відчуття невідворотного провалу. Жінка, яка сиділа біля нього, раз чи два оглянула безлюдне приміщення, після чого сказала:

— Як шкода, що сьогодні так мало відвідувачів! Дуже важко співати перед порожніми лавками.

Це зауваження він сприйняв як запрошення до розмови. Його здивувало, наскільки невимушено вона трималася. Поки вони говорили, він спробував закарбувати її в своїй пам’яті. Коли він дізнався, що дівчина поруч з нею — її донька, то зробив висновок, що жінка молодша за нього на рік чи десь так. Її обличчя, колись, певно, вродливе, мало розумний вигляд. Овальне лице з виразними рисами. Темно-сині спокійні очі. Спочатку у їхньому погляді читалась нота зухвалості, та раптом її зіниці розширилися, відкриваючи на мить неймовірно чутливу натуру. Зіниці швидко звузилися, і привідкрите єство знову сховалося за розсудливістю, а її каракулевий жакет, обтискаючи повні груди, ще більше підкреслював ту ноту зухвалості.

Він зустрів її ще раз, кілька тижнів потому, на концерті в «Ерлсфорт Террес», і ловив моменти, коли її дочка відволікалась, аби познайомитися ближче. Вона раз чи два згадала про свого чоловіка, та її тон не був застережним. Звали її місіс Сініко. Прапрадід її чоловіка походив з Ліворно. Її чоловік служив капітаном торгового судна, що курсувало між Дубліном та Нідерландами, і в них була одна дитина.