Він часто хотів, аби вона почала жити з ними; та їй і так було добре (хоча дружина Джо була до неї завжди люб’язною), звикла до життя у пральні. Джо був хорошим хлопчиною. Вона колись няньчила його, як і Альфі; тож Джо звично казав; Мама мамою, та Марія — моя справжня матір.
Після розпаду дому хлопці знайшли їй місце у пральні «Дублін під лампою»[76] і їй там сподобалося. Раніше вона була поганої думки про протестантів, та зараз вони здавалися їй дуже милими людьми, надто тихими і серйозними, але, зрештою, дуже гарними людьми, з якими можна ужитися. А ще вона розводила рослини в теплиці і любила піклуватися про них. У неї були милі папороті й восковики; коли хтось заходив навідати її, вона завжди давала один-два пагінці зі своєї оранжереї. Щоправда, була одна річ, яка їй не подобалась,— друковані релігійні трактати на стінах; утім, завідувачка була вельми милою, з нею чудово можна було ладнати, така порядна.
Коли кухарка сказала їй, що все готово, вона зайшла до кімнати для жінок і стала калатати у великий дзвін. За кілька хвилин почали сходитися жінки, по двоє-троє, витираючи руки, з яких димілася пара, об нижні спідниці, натягуючи рукави своїх блуз на червоні розпарені руки. Вони розсілися перед великими горнятами, які кухарка з німою наповнили гарячим чаєм, уже змішаним із молоком і цукром у великих олов’яних чанах. Марія керувала роздачею бармбрека і простежила, аби кожна отримала свої чотири скибки. За трапезою лунало багато сміху й жартів. Ліззі Флемінґ сказала, що Марії точно випаде перстень[77], і хоча Флемінґ повторювала це вже стільки разів у Переддень усіх святих, Марії доводилося сміятись і твердити, що їй не потрібні ані перстень, ані чоловік; коли вона сміялася, в її сіро-зелених очах мерехтіло розчарування й сором’язливість, а кінчик її носа майже сходився з кінчиком підборіддя. Потім Руда Муні піднесла своє горня з чаєм і запропонувала тост за Маріїне здоров’я, поки решта стукотіли горнятами по столу, і додала, що, на жаль, не може випити за це бодай ковточок портеру. І Марія знову сміялася, поки кінчик її носа майже зустрівся з кінчиком підборіддя й допоки її дрібне маленьке тіло не затряслося від сміху вона ж бо добре знала, що Муні бажає їй добра, хоча, звісно, і має погляди вульгарної жінки.
Та хіба ж не раділа Марія, коли жінки скінчили чай і кухарка з недолугою почали прибирати чайний посуд! Вона зайшла до своє маленької спальні і, пам’ятаючи, що завтра буде ранкова меса, перевела стрілку будильника із сьомої на шосту. Потім зняла робочу спідницю і домашні черевики, виклала на ліжку свою найкращу спідницю й поставила крихітні святкові черевички біля ніжки ліжка. Вона змінила також блузу і, стоячи перед дзеркалом, згадувала, як одягалася до недільної меси, коли була ще дівчинкою, та з дивним зачудуванням поглянула на своє мініатюрне тіло, яке так часто прикрашала. Незважаючи на роки, воно видалося їй гарненьким та доглянутим.
Коли вийшла назовні, вулиці блищали від дощу, і вона тішилася зі свого старого коричневого дощовика. Трамвай був повний, і їй довелося сісти на стільчик у кінці вагона, оглядаючи всіх людей, ледве торкаючись підлоги кінчиками пальців. Вона обдумала все, що збиралася робити, і міркувала, як же добре бути незалежною і мати в кишені власні гроші. Сподівалася, що вони проведуть гарний вечір. Була того певна, та не могла не думати про те, як же шкода, що Джо й Альфі не розмовляють. Зараз вони постійно лаються, хоча хлопчиками були найкращими друзями, але таке життя.
Вона вийшла з трамвая біля Колони і прошмигнула крізь натовп. Зайшла в кондитерську Даунса, але там було так багато людей, що минуло чимало часу, перш ніж її обслужили. Вона придбала дюжину всіляких тістечок по пенні кожне і зрештою вийшла з крамниці, навантажена великою торбою. Потім подумала, що б іще купити: їй хотілося взяти щось справді гарне. Вони, напевне, мали цілу купу яблук і горіхів. Було важко вгадати, що б таке придбати, і єдиним, що спало їй на думку, був пиріг. Вирішила взяти кекс із родзинками, та на кексах від Даунса було недостатньо мигдалевої присипки, тож вона подалася до крамниці на Генрі-стрит. Тут пробула довго, обираючи, що їй підійде, так що стильна молода леді за прилавком почала дратувалася через неї і спитала, чи не весільний торт вона часом хоче придбати. Це змусило Марію зашарітися й усміхнутися до молодої леді, але та була дуже серйозною, відрізала великий шмат кексу з родзинками, загорнула його й мовила:
— Два шилінги і чотири пенси, будь ласка.
Вона вже подумала, що доведеться стояти у трамваї до Драмкондри, бо, здавалося, жоден з молодих чоловіків не помічає її, та літній джентльмен поступився місцем. Це був міцний пан у коричневому капелюсі; він мав квадратне червоне обличчя й сивуваті вуса. Марії здалося, що він виглядає, ніби полковник, і вона подумала, наскільки ввічливішим він був, аніж оті молодики, що просто втупилися поперед себе. Джентльмен завів із нею розмову про Переддень усіх святих і дощову погоду. Він припустив, що в торбі було повно гарних речей для малечі, й зауважив, що так і має бути, дітлахам треба насолоджуватися життям, поки вони молоді. Марія погоджувалася з ним і підтримувала його стриманими кивками й мугиканням. Він був дуже люб’язним, і коли вона виходила на мосту через канал, то подякувала йому і вклонилася, а він також вклонився їй, трохи підняв капелюха і приємно усміхнувся, й поки вона підіймалася терасою, схиливши свою маленьку голівку під дощем, то думала, як легко впізнати справжнього джентльмена, навіть якщо той трохи й хильнув.
Усі сказали: «А ось і Марія!» — коли вона зайшла до будинку Джо. Він уже повернувся з роботи, а всі діти були вбрані в недільну одіж. Серед них — двоє старших сусідських дівчаток; ігри були в розпалі. Марія віддала торбу з тістечками найстаршому хлопчикові, Альфі, щоб він їх розділив, а місіс Доннеллі зауважила, що це дуже мило з її боку принести таку велику торбу тістечок, і змусила усіх дітей сказати «Спасибі, Маріє».
Та Марія додала, що принесла дещо особливе і для татуся з матусею, те, що їм точно сподобається, і заходилася шукати кекс із родзинками. Понишпорила у торбині від Даунса, у кишенях свого дощовика, а потім і на вішаку, та ніде не спромоглася знайти його. Тоді запитала у всіх дітей, чи ніхто з них не з’їв його — звісно ж, випадково — усі дітлахи відповідали «ні» й мали такий вигляд, ніби їм і не хочеться їсти той пиріг, раз їх звинувачують у крадіжці. Кожен мав своє пояснення цієї таємниці, й місіс Доннеллі сказала, що, цілком імовірно, Марія забула його у трамваї. Марія, згадуючи, як збентежив її джентльмен із сивуватими вусами, залилася соромом, досадою й розчаруванням. З думкою про провал її маленького сюрпризу і просто викинуті на вітер два шилінги й чотири пенси, вона мало не розплакалася на місці.
Та Джо заявив, що то не має значення, і посадив її біля вогню. Він був дуже люб’язний із нею. Розповів їй про всі справи у своїй конторі, повторивши дотепну відповідь, яку він дав керівникові. Марія не второпала, чому Джо так сміявся з тієї відповіді, але зауважила, що керівник, певно, дуже владна людина і з ним непросто мати справи. Джо відповів, що той був не таким вже й поганим, якщо знати, як до нього підступитися, і доволі добрим хлопцем, якщо не гладити його проти шерсті. Місіс Доннеллі зіграла дітям на піаніно, а вони заспівали і станцювали. Згодом дві сусідські дівчинки роздали всім горіхи. Ні в кого не знайшлося горіхоколу, Джо почав сердитися через це й запитав, як тепер Марія має лускати горіхи. Та Марія відповіла, що не любить горіхів і їм не варто перейматися через неї. Потім Джо запитав, чи не хотіла б вона пляшечки міцного портеру, а місіс Доннеллі сказала, що в будинку є ще й портвейн, якщо вона забажає. Марія відповіла, що воліла б, аби вони не просили її нічого випити, та Джо наполіг.
Тож Марія дозволила йому правити своєї; вони сіли біля вогню, розмовляючи про старі часи, і Марії кортіло вставити якесь добре слівце за Альфі. Проте Джо вигукнув, що хай Бог уб’є його на місці, якщо він ще раз бодай словом прохопиться до свого брата, й Марія запевнила: їй шкода, що підняла цю тему. Місіс Доннеллі дорікнула чоловікові, що то велика ганьба казати так про свою ж плоть і кров, та Джо заявив, що Альфі йому не брат, і почала назрівати сварка. Одначе Джо сказав, що не дратуватиметься, зважаючи на цей вечір, і попросив дружину відкрити ще міцного портеру. Двійко сусідських дівчаток завели геловінських ігор[78], і згодом все знову сповнилося радістю. Марії було хороше бачити дітей такими веселими і Джо з дружиною в піднесеному настрої. Сусідські дівчатка поставили на стіл тарілки й підвели решту дітей із зав’язаними очима. Одному випав молитовник, а іншим трьом — вода; а коли одній із сусідських дівчаток потрапив перстень, місіс Доннеллі помахала пальцем на зашарілу дівчинку, ніби примовляючи: «О, мені все про це відомо!» Потім вони наполягли зав’язати очі й Марії, підвести її до столу й побачити, що їй випаде; а поки вони надягали на неї пов’язку, Марія все сміялася й сміялася, допоки кінчик її носа майже не зійшовся з кінчиком підборіддя.
