Звісно ж, це була вдала інвестиція, і Сеґуенові вдалося створити враження, ніби це дружня послуга — дати змогу внести дрібку ірландських грошей у капітал фірми. Джиммі поважав батькову проникливість у ділових питаннях, і цього разу саме його батько першим запропонував інвестицію; в автомобільному бізнесі можна було заробити гроші, купу грошей. До того ж Сеґуена супроводжував ореол багатства. Джиммі взявся переводити вартість розкішного авто, в якому сидів, у щоденний зарібок. Як же плавно воно їхало. Як вишукано промчали вони сільськими дорогами! Подорож поклала магічного пальця на справжній пульс життя, і механізм людської нервової системи з готовністю поривався відповідати рівному ходу швидкого синього звіра.

Вони проїхали вниз по Дейм-стрит. На вулиці був незвично жвавий рух, лунали гудки автомобілістів та дзвінки нетерплячих водіїв трамваїв. Біля банку Сеґуен зупинився, Джиммі з друзями вийшли з машини. Групка людей зібралася на узбіччі, аби засвідчити свою повагу двигуну, що фуркотів. Того вечора компанія збиралася пообідати разом в Сеґуеновому готелі, а тим часом Джиммі зі своїм другом, який у нього гостював, мали йти додому перевдягнутися. Машина повільно попрямувала до Ґрефтон-стрит, а двоє молодиків пробивали собі шлях крізь натовп роззяв. Вони йшли на північ, відчуваючи дивне розчарування від пішої прогулянки, поки місто розвішувало бліді кулі світла над ними в серпанку літнього вечора.

У Джиммі вдома цей обід був справжньою подією. Певна гордість і завзяття змішувались у його батьків із хвилюванням, адже назви великих іноземних міст мають властивість спонукати діяти нерозважливо. Джиммі мав чудовий вигляд у своєму вбранні; поки він стояв у залі, поправляючи наостанок краватку, батько відчував майже комерційне задоволення, що закріпив у сина якості, які часто не купиш за гроші. Отже, його батько на диво приязно ставився до Віллони, виказуючи своєю поведінкою справжню повагу до іноземних досягнень; та угорець навряд чи помітив ці тонкощі гостинності, позаяк гостро почав жадати обіду.

Обід був неймовірний, вишуканий. Джиммі вирішив, що в Сеґуена дуже витончений смак. Компанію поповнив молодий англієць на ім’я Рут, якого Джиммі бачив із Сеґуеном у Кембриджі. Молодь вечеряла в затишній кімнаті, освіченій електричними лампами у формі свічок[40] Вони без упину розмовляли. У розпаленій уяві Джиммі елегантно поєдналася жвава молодість французів з міцним кістяком англійських манер. «Елегантний образ,— подумав він, — і дуже вдалий». Він захоплювався спритністю, з якою господар вів бесіду. У п’ятьох молодих чоловіків були різні смаки, тож у них порозв’язувалися язики. Віллона з величезною повагою почав відкривати дещо здивованому англійцеві красу англійського мадригалу, шкодуючи про втрату старих інструментів. Рів’єр, не без причини, взявся пояснювати Джиммі тріумф французьких механіків. Гучний голос угорця вже висміював техніку художників романтизму, коли Сеґуен перевів розмову в бік політики. Ця тема була близькою для кожного. Джиммі, добряче випивши, відчув захований глибоко всередині батьків запал: йому таки вдалося розбурхати млявого Раута. Напруга в кімнаті зросла вдвічі, і з кожною миттю завдання Сеґуена ставало важчим: з’явилась навіть небезпека особистих образ. Кмітливий господар за першої ж нагоди підняв свій келих за Людство і, коли всі випили за це, показово відчинив вікно.

Тієї ночі місто одягнуло маску столиці[41]. П’ятеро молодиків неквапливо прогулювалися алеями «Стівенс Ґрін»[42] у тьмяній хмарі ароматного диму. Розмовляли гучно й весело, а їхні плащі гойдалися на плечах. Люди розступались у них на шляху. На розі Ґрефтон-стрит невисокий огрядний чолов’яга допомагав сісти двом вродливим жінкам у машину, де за кермом був інший товстун. Автомобіль від’їхав, і огрядний коротун помітив компанію хлопців.

— Андре!

— Це Фарлі!

Далі стрімко потекла розмова. Фарлі виявився американцем. Ніхто не розумів, про що взагалі йдеться. Від Віллони і Рів’єра шуму було найбільше, та у захваті були абсолютно всі. Вони впіймали авто й запхались усередину, без упину сміючись. Машина рушила повз натовп, забарвлений тепер у м’які кольори, під веселий передзвін. Вони сіли на потяг на Вестленд-роу і вже за кілька секунд, як здалося Джиммі, виходили на станції Кінґстаун. Контролер салютував Джиммі; це був старий дід:

— Гарного вечора, сер!

Був тихий літній вечір; гавань темним дзеркалом лягла біля їхніх ніг. Вони йшли їй назустріч, тримаючи один одного попід руки, співаючи хором «Кадет Руссель», тупаючи ногами кожного разу під Но! Но! Hohe, vraiment![43]

На пристані сіли у шлюпку й рушили до яхти американця. Там на них чекали вечеря, музика, карти. Віллона з певністю мовив:

— Пречудово!

У каюті яхти стояло фортепіано. Віллона заграв вальс для Фарлі та Рів’єра, Фарлі вдавав кавалера, а Рів’єр — леді. Далі — кадриль експромтом, чоловіки придумували оригінальні рухи. Як весело! Джиммі охоче приєднався, зрештою, це й було справжнє життя. Потім Фарлі задихався й вигукнув: «Досить!» Подали легку вечерю, й молоді люди для годиться сіли за стіл. Проте вони пили: це було богемно. Пили за Ірландію, Англію, Францію, Угорщину та Сполучені Штати Америки. Джиммі виступив з промовою, затяжною промовою, а Віллона, як тільки з’являлася пауза, вигукував: «Правду каже! Правду!» Сідав Джиммі під гучні оплески. Промова видалась на славу. Фарлі ляскав його по спині й голосно сміявся. Які веселі хлопці! Яка хороша компанія!

Карти! Карти! Зі столу прибрали. Віллона спокійно повернувся до свого фортепіано й заграв їм імпровізацію. Решта продовжувала гру за грою, повністю занурюючись у пригоду. Пили за здоров’я Чирвової Королеви, пили за здоров’я Бубнової Королеви. Джиммі шкодував, що немає слухачів: їхній дотепності не було меж. Гра кипіла, в хід пішли гроші. Джиммі не знав, кому саме щастить, та розумів, що він програє. Сам був винен, бо постійно плутав карти, і хлопці мусили вираховувати боргову розписку за нього. Справжні чортяки, та він не хотів грати: година була вже пізня. Хтось виголосив тост за яхту «Красуня з Ньюпорта»[44], а хтось запропонував останню велику партію на прощання.

Фортепіано змовкло; Віллона, напевне, піднявся на палубу. Гра була просто неймовірна. Вони зупинились перед самим кінцем — випити на щастя. Джиммі розумів, що боротьба ведеться між Раутом та Сеґуеном. Як захопливо! Джиммі теж захопився; звісно ж, він програє. Скільки він поставив? Чоловіки підхопилися, на черзі була остання роздача, хлопці жваво розмовляли й жестикулювали. Раут переміг. Каюта затряслася від оплесків, карти склали в колоду. Потім почалися підрахунки, хто скільки виграв. Фарлі та Джиммі програли найбільше.

Він знав, що зранку жалкуватиме, та в той момент радів відпочинку, радів темному заціпенінню, яке приховає його нерозсудливість. Він сперся ліктями на стіл, обійняв руками голову і слухав, як гупає у скронях. Двері каюти відчинились, і в промені сірого світла він побачив угорця:

— Світанок, джентльмени!

Теплий сірий серпневий вечір опустився на місто, й м’який, ніжний вітерець, спогад про літо, ширився вулицями. На вулицях, перекритих задля недільного відпочинку, юрмився строкатий люд. Ліхтарі, мов осяйні перли, світили з вершин своїх стовпів на живу тканину внизу, яка постійно змінювала форму й забарвлення, наповнювала сіре вечірнє повітря безперервним, нескінченним галасом.

Двоє молодих чоловіків крокували схилом площі Рутленд. Один із них саме закінчував свій довгий монолог. Інший, якому доводилося йти по самому бордюру й іноді сходити на дорогу через недбалість компаньйона, мав вдоволений, зацікавлений вираз обличчя. Він був приземкуватим і червонощоким. Його капітанський кашкет зсунувся з чола далеко назад, а оповідь, до якої він дослухався, змушувала кутики його ніздрів, рота й очей постійно рухатися. Гиготіння зі свистом виривалося з його тіла, зведеного сміхом. Очі щоразу зиркали на обличчя партнера й мерехтіли лукавим задоволенням. Раз по раз він поправляв легкий плащ, який закинув на плече, як тореадор. Його бриджі, білі гумові черевики й недбало звішений плащ — усе випромінювало молодість. Однак фігура дещо повніла в талії, волосся було рідким і сивуватим, а обличчя, коли хвилі радості зникали, мало спустошений вигляд.