Переконавшись, що оповідь скінчилася, він беззвучно просміявся цілих півхвилини. Згодом повів:
— Оце так!.. Просто вищий пілотаж!
З його голосу ніби вивітрилася бадьорість, і щоб посилити свої слова, він жартома додав:
— Це блискучий, першорядний і, якщо можна так сказати, добірний пілотаж!
Промовивши це, він замовк і посерйознішав. Його язик стомився, він цілий день балакав у пивній на Дорсет-стрит. Більшість вважала Ленегана причепою, та, незважаючи на таку репутацію, йому вдавалося завдяки спритності й красномовству не налаштовувати друзів проти себе. Мав сміливу манеру вливатися у їхню компанію в барі: він жваво терся на задвірках і зрештою опинявся в загальному колі. Це був завзятий волоцюга з великим запасом історій, лімериків[45]та загадок. Не чутливий до будь-яких грубощів. Ніхто точно не знав, чим він заробляв собі на життя, але його ім’я часом пов’язували з кінними перегонами.
— І де ж ти її підчепив, Корлі? — запитав він.
Корлі швидко ковзнув язиком по верхній губі.
— Якось увечері, старий,— відказав він,— я вертався з Дейм-стрит і надибав ласий шматочок біля Вотерхаузького годинника; привітався. Ну, ми пішли гуляти вздовж каналу, і вона сказала, що працює служницею в одному будинку на Беґґот-стрит[46] Того вечора я обняв її й трохи облапав. А наступної неділі, старий, у нас було побачення. Ми поїхали в Доннібрук[47], і я завів її в поле. Вона сказала, що раніше ходила з молочником... Було добре, старий. Цигарки вона мені приносить щовечора і платить за трамвай туди й назад. А якось вона принесла мені дві збіса добрі сигари — те що треба, знаєш, ті, які стариган курить... Я навіть було злякався, аби не вплутатися у ці штучки з дітьми через неї. Та вона вміє дати собі раду.
— Може, вона сподівається, що ти з нею одружишся,— мовив Ленеган.
— Я сказав їй, що не маю роботи,— відповів Корлі.— Що раніше був у Піма[48]. Вона не знає мого прізвища. Не такий я, щоб його розкривати. Вона думає, я не з простих.
Ленеган знову беззвучно розсміявся.
— З усіх історій, що я колись чув,— мовив він,— ця, безперечно, найвищий пілотаж.
Цей комплімент вплинув на ходу Корлі. Похитування його огрядного тіла змусило приятеля кілька разів легко скочити з хідника на дорогу й назад. Корлі був сином інспектора поліції, від батька він успадкував статуру й ходу. Він ішов випроставшись, з руками по швах, хитаючи головою з боку на бік. Його голова була велика, куляста й лискуча, вона завжди пітніла за будь-якої погоди, а його великий круглий капелюх, насаджений набакир, виглядав, ніби цибулина, що проросла з іншої. Він завше дивився поперед себе, мов на параді, а коли треба було поглянути на когось на вулиці, то повертався усім тілом від стегон. Зараз він тинявся містом. Тільки-но підверталася робота, відразу знаходився друг, щоби його відвадити. Часто бачили, як він прогулювався з поліцейськими у цивільному, ведучи серйозні розмови. Він знав усі справи зсередини й дуже любив виносити остаточні судження. Він говорив, не слухаючи співрозмовників. Його розповіді буди здебільшого про себе: що він сказав тому-то й тому-то, а що той-то чи той-то відповів, і як він потім усе владнав. Переповідаючи ці діалоги, він вимовляв першу літеру свого імені на флорентійський лад[49].
Ленеган запропонував приятелеві цигарку. Поки двоє молодиків простували крізь натовп, Корлі час від часу повертався, аби усміхнутися зустрічним дівчатам, натомість Ленеганів погляд був прикутий до великого блідого місяця, оточеного подвійним ореолом. Він пильно дивився на сіру павутину сутінок, що пропливала по ньому. Нарешті мовив:
— А... а скажи-но, Корлі, ти ж упораєшся з цим, га?
Корлі виразно примружив одне око замість відповіді.
— А чи варта цього вся гра? — запитав Ленеган із сумнівом.— З жінками ніколи не знаєш напевно.
— Та з нею порядок,— сказав Корлі.— Я знаю, як обійти її, старий. Вона втріскалася в мене.
— Ти з тих, кого я називаю донжуанами,— мовив Ленеган.— І той ще донжуан!
Відтінок насмішки пом’якшив його улесливу манеру. Аби зовсім не втратити лиця, він мав звичку лестити з натяком на кепкування. Та розум Корлі не був таким проникливим.
— Нема нічого легшого, аніж підчепити служницю,— підтвердив він.— Затям собі це як пораду.
— Від того, хто всіх їх перепробував,— докинув Ленеган.
— Знаєш, колись я гуляв з дівчатами,— звірився Корлі,— з дівчатами Південного кільця[50]. Я виходив з ними в місто, старий, і ми їздили кудись трамваєм, за який я платив, або ж водив їх послухати оркестр чи подивитися виставу в театрі, а бувало, купував їм шоколад і цукерки чи ще там щось. Я колись на них багато витрачав,— додав він переконливим тоном, ніби розумів, що йому не вірять.
Та Ленеган цілком міг повірити: він поважно кивав.
— Знаю я такі ігри,— сказав він,— це для дурнів.
— І хай йому чорт, я завжди виходив із них сухим,— додав Корлі.
— Те ж саме й тут,— ствердив Ленеган.
— За винятком одної,— мовив Корлі.
Він зволожив верхню губу, провівши по ній язиком. Спогад прояснив його очі. Він теж поглянув на блідий диск місяця, вже майже схований, і, здавалося, замислився.
— Вона була... доволі непоганою,— сказав він із жалем.
Замовк, потім додав:
— Зараз вона на панелі. Я бачив, як одного вечора їхала по Ерл-стрит з двома типами.
— Думаю, то через тебе,— сказав Ленеган.
— У неї були й інші до мене,— по-філософськи мовив Корлі.
Цього разу Ленеган був не схильний вірити. Він похитав головою і посміхнувся.
— Ти ж знаєш, що не надуриш мене, Корлі,— заявив він.
— Їй-богу! — відповів Корлі.— Вона сама мені казала!
Ленеган зробив трагічний жест.
— Невиправний зрадник! — промовив він.
Проходячи повз огорожу Триніті коледжу, Ленеган зіскочив на дорогу й зиркнув на годинник.
— Двадцять по[51],— сказав він.
— Часу вдосталь,— відповів Корлі.— Все з нею буде добре. Завжди дозволяю їй трохи почекати.
Ленеган стиха гигикнув.
— Трясця! Корлі, ти знаєш, як їх треба брати,— кинув він.
— Я знаю всі їхні штучки,— зізнався Корлі.
— Але скажи,— знову озвався Ленеган,— ти певен, що все пройде добре? Знаєш, це доволі делікатна справа. Га?.. Що?
Його яскраві маленькі очі шукали запевнення на обличчі приятеля. Корлі хитнув головою, ніби відганяючи набридливу комаху, і зсунув брови.
— Я все владнаю,— мовив він.— Довірся мені, гаразд?
Ленеган більше нічого не казав. Він не хотів дратувати товариша, аби той послав його до біса, і сказав, що не потребує його порад. Треба було виявити більше такту. Та згодом брови Корлі знову випрямилися. Його думки вже текли в іншому руслі.
— Вона ласий шматочок,— схвально мовив,— саме так.
Вони пройшлися по Нассау-стрит і звернули на Кілдер-стрит. Недалеко від входу в клуб стояв на дорозі арфіст, граючи для маленького кола слухачів. Він недбало смикав струни, час від часу стомлено поглядаючи то на обличчя новоприбулих, то на небо. Його арфа[52], байдужа до того, що її чохол зсунувся, теж здавалася втомленою і від очей незнайомців, і від рук свого господаря. Одна рука грала басову мелодію «Тихо, О Мойле»[53], а інша перебирала високі ноти після кожної музичної фрази. Мелодія звучала глибоко й повно.
Двоє молодих чоловіків мовчки пройшли вулицею під скорботну музику. Дійшовши до «Стівенс Ґрін», вони перетнули дорогу. Тут шум трамваїв, світло і натовп розбудили їх від тиші.
