— Он вона! — вигукнув Корлі.
Молода жінка стояла на розі Г’юм-стрит. На ній була блакитна сукня і маленький моряцький капелюшок. Вона стояла на кам’яному бордюрі, хитаючи в руці парасольку від сонця. Ленеган пожвавився.
— Давай-но глянемо на неї, Корлі,— сказав він.
Корлі глипнув на свого друга, і неприємна усмішка з’явилася на його обличчі.
— Хочеш мене замінити? — запитав він.
— Чорт забирай! — сміливо озвався Ленеган.— Я не хочу, щоб ти нас знайомив. Просто хочу глянути на неї. Я ж її не з’їм.
— А... Глянути на неї? — пом’якшав Корлі.— Ну... от що я тобі скажу. Я підійду до неї й заговорю, а ти пройдеш поряд.
— Добре! — зрадів Ленеган.
Корлі вже встиг перекинути одну ногу через ланцюг, коли Ленеган гукнув:
— А далі що? Де зустрінемось?
— О пів на одинадцяту,— відповів Корлі, перекидаючи другу ногу.
Де?
— Ріг Мерріон-стрит. Ми будемо там проходити.
— Добре тобі впоратися,— кинув Ленеган на прощання.
Корлі не відповів. Він пішов через дорогу, похитуючи головою з боку на бік. У його поставі, неквапливому кроці й гучному відлунні черевиків було щось завойовницьке. Він підійшов до молодої жінки і без привітання відразу ж завів із нею розмову. Вона швидше захитала своєю парасолькою й зробила кілька півобертів на каблуках. Раз чи двічі, коли він нахилявся і щось казав їй, вона сміялася й опускала голову.
Ленеган спостерігав за ними кілька хвилин. Потім, тримаючись на відстані, хутко пройшов уздовж ланцюгів і перейшов дорогу навскоси. Наближаючись до рогу Г’юм-стрит, він відчув у повітрі стійкий аромат, і його очі швидко обстежили зовнішність молодої жінки. Вона була вбрана у свою недільну одіж. Блакитну саржеву спідницю перехоплював пасок із чорної шкіри. Велика срібна пряжка ніби стискала середину її талії, прищемивши легку тканину білої блузи. На ній була коротка чорна куртка з перламутровими ґудзиками і скуйовджене чорне боа. Краї тюлевого мережаного комірця ретельно розпрямлені, а до грудей пришпилений пучок червоних квітів, стеблинками догори. Ленеганові очі схвально оглянули її низькоросле, м’язисте тіло. Щире здоров’я пашіло на її обличчі, на червоних товстих щоках і в зухвалих очах. Риси її обличчя були грубуватими. Вона мала широкі ніздрі, безформний рот, що розкривався у масній посмішці, з нього стирчали два передні зуби. Ленеган припідняв капелюх на ходу, а приблизно через десять секунд Корні відповів на вітання. Він зробив це, невиразно піднявши руку і задумливо змінивши положення свого капелюха.
Ленеган дійшов аж до готелю «Шелбурн», де зупинився і став чекати. За якийсь час побачив, як вони прямують у його бік, коли звернули праворуч, то пішов слідом вниз до площі Мерріон, легко ступаючи своїми білими туфлями. Повільно йдучи позаду, підлаштовуючись під їхній крок, він дивився, як голова Корлі раз у раз поверталася до обличчя жінки, ніби велика куля на осі. Він тримав пару в полі зору, аж поки вона не зникла з виду на сходинках доннібруцького трамвая; тоді розвернувся й пішов назад тією ж дорогою.
Тепер, коли він залишився на самоті, його обличчя виглядало старшим. Веселість ніби покинула його, а проходячи повз огорожу Дюкс Лон, він провів по ній рукою. Заданий арфістом мотив заволодів його рухами. М’яко підбиті підошви вигравали мелодію, а пальці ліниво перебирали цілісіньку шкалу варіацій на огорожі після кожної музичної фрази.
Він апатично обійшов навколо «Стівенс Ґрін» і попрямував до Ґрафтон-стрит. Його очі вихоплювали з натовпу, крізь який він ішов, багато різних деталей, та робили це похмуро. Він вбачав тривіальність у тому, що мало б зачаровувати, й не відповідав на погляди, які заохочували його до рішучості. Він знав, що йому доведеться багато розмовляти, вигадувати й смішити, а його мозок і горлянка геть висохли. Трохи бентежило, як згаяти години до зустрічі з Корлі. Не надумавши нічого ліпшого, він продовжив прогулянку. На розі площі Рутленд повернув ліворуч і відчув полегшення у тихій темній вулиці; її похмурий вигляд підходив до його настрою. Зрештою спинився біля вітрини ззовні вбогої крамниці, на якій білими літерами було виведено «Закуски і напої». На склі вітрини були два написи: «Імбирне пиво» та «Імбирний ель». Нарізану шинку виставили на великій синій тарелі, а поруч у мисці — шмат світлого сливового пудингу. Деякий час він пильно розглядав цю їжу, а потім, боязко роззирнувшись, швидко увійшов досередини.
Він був голодний бо, крім кількох коржиків, які просив принести двох невдоволених кельнерів, нічого зранку не їв. Сів за незастелений дерев’яний стіл навпроти двох робітниць і механіка. До нього підійшла нечупарна дівчина.
— Скільки коштує тарілка гороху? — запитав.
— Півтора пенні, сер,— відповіла дівчина.
— Тоді принесіть тарілку гороху,— сказав він,— і пляшку імбирного пива.
Він говорив грубо, аби приховати свою світськість, бо коли увійшов, розмова стихла. Його обличчя пашіло. Щоб виглядати природно, зсунув кашкет назад і виклав лікті на стіл. Механік і робітниці оглянули його згори донизу, після чого продовжили свою розмову притишеними голосами. Дівчина принесла йому тарілку дешевого гарячого гороху, приправленого перцем та оцтом, виделку й імбирне пиво. Він пожадливо їв, і страва здалася йому такою смачною, що він подумки відзначив собі цей заклад. Доївши горох, сидів, потягуючи імбирне пиво й думаючи про пригоду Корлі. Уява малювала йому пару коханців, які йдуть уздовж темної дороги; він чув голос Корлі, який енергійно залицявся, й бачив, як уста дівчини вигинаються в посмішці. Ця картина змусила його гостро відчути вбогість власного гаманця і духу. Йому набридло тинятися, битися як риба об лід, вивертатися й інтригувати. В листопаді йому буде тридцять один. Невже він ніколи не отримає гарної роботи? Невже ніколи не матиме власного дому? Він подумав, як приємно було б сісти біля теплого каміна за хорошим обідом. Він вже достатньо находився вулицями з друзями й дівчатами. Він знав, чого були варті ті друзі і дівки теж. Цей досвід озлобив його серце, налаштував проти всього світу. Та не вся ще надія полишила його. Поївши, почувався ліпше, ніж до того, в ньому стало менше втоми від життя, менше занепаду духу Він навіть міг би осісти в якомусь затишному куточку й зажити щасливим життям, якби ж іще вдалося зустріти якусь простеньку дівчину з грішми.
Він заплатив два пенси й півпенні нечупарці й вибрався назовні, аби продовжити свої блукання. Вийшов на Кепел-стрит і подався до мерії. Потім звернув на Дейм-стрит. На розі Джорджс-стрит він зустрів двох приятелів і зупинився потеревенити. Був радий відпочити від того ходіння. Друзі запитали, чи він, бува, не бачив Корлі, й поцікавилися останніми новинами. Він відказав, що провів увесь день із Корлі. Товариші говорили дуже мало. Вони байдуже розглядали фігури у натовпі й деколи відпускали дошкульні зауваження. Один сказав, ніби бачив Мака годину тому на Вестморленд-стрит. На це Ленетан відповів, що був із Маком попереднього вечора в Іґана. Молодий чоловік, який бачив Мака на Вестморленд-стрит, поцікавився, чи правда той виграв гру в більярд. Ленеган цього не знав, сказав, що Гологан виставив їм напої в Іґана.
Він попрощався з друзями о чверть на десяту й пішов далі по Джорджс-стрит. Біля ринків звернув ліворуч і рушив по Ґрафтон-стрит. Натовп хлопців та дівчат порідів, йдучи вулицею, він тільки й чув, як компанії та пари бажали одне одному добраніч. Дійшов аж до годинника на Хірургічному коледжі, той якраз вибивав десяту. Припустив уздовж північного боку Ґрін, боячись, що Корлі може прийти раніше. Діставшись до рогу Мерріон-стрит, він зайняв позицію в тіні, дістав одну зі збережених цигарок і закурив. Сперся на ліхтарний стовп і вп’явся поглядом у ту частину, звідки очікував повернення Корлі з дівчиною.
Його голова знову активно запрацювала. Цікаво було, чи Корлі все вдалося. Чи попросив її перед тим, чи залишив усе насамкінець. Він переживав труднощі й муки ситуації приятеля, ніби власні. Та спогад про те, як Корлі повільно повернув голову, дещо його заспокоїв: він був певен, що Корлі все владнає. Раптово його пронизав здогад — а що, як Корлі повів її додому іншою дорогою і втік від нього? Його очі обшукали вулицю: їх ані сліду. Вже, напевно, минуло з півгодини, відколи він глянув на годинник Хірургічного коледжу. Чи може Корлі так вчинити? Він запалив останню цигарку й нервово затягнувся. Напружував погляд, коли на розі площі спинялися трамваї. Певно, вони пішли додому іншим шляхом. Його цигарка зламалася, й він із прокляттям пожбурив її на дорогу.
