— Яа! Яка, яка, яка!
Ми повірити не могли, коли оголосили, що його покликання — священство. Проте це була правда.
Дух непокори ширився поміж нами, і під його впливом усі культурні та фізичні відмінності були відкинуті. Ми збиралися у ватаги, дехто сміливо, хтось заради сміху, а хтось зі самого лише страху: серед цих останніх, вимушених індіанців, які боялися, аби їх часом не сприйняли за хирлявих заучок, був і я. Пригоди, оспівані в літературі Дикого Заходу, не були мені близькими, та все ж прочиняли двері для втечі від реальності. Я більше полюбляв американські детективні історії, де час від часу траплялися нестримні, розхристані й вродливі дівчата. Хоча в цих оповіданнях не було нічого поганого й вони мали претензію на літературу, в школі їх передавали між собою потайки. Одного дня, коли отець Батлер саме заслуховував чотири сторінки з історії Риму[9], незграбний Лео Діллон попався з примірником «Дива за півпенні».
— Ця сторінка чи ота? Ось ця. Так, Діллоне, встаньте! «Тільки-но день...» Продовжуйте! Який день? «Тільки-но день зайнявся...» Ви це вчили? А що то у вашій кишені?
Серця в усіх забилися сильніше, коли Лео Діллон віддав листки, кожен зобразив невинність на обличчі. Отець Батлер, насупившись, гортав сторінки.
— Що то за непотріб? — спитав він.— «Вождь апачів»! І це ви читаєте замість учити римську історію? Не дай Боже мені знайти це паскудство ще десь у коледжі. Таке, як на мене, міг написати тільки ниций чолов’яга заради чарки. Я не можу повірити, що хлопці, як ви, освічені, читають подібні речі. Я б іще зрозумів, якби ви були... учнями національної школи[10]. Що ж, Діллоне, я наполегливо раджу вам узятися до роботи або ж...
Через цю припарку під час шкільних годин я оговтався, і левова частка слави Дикого Заходу для мене зблідла, а спантеличене пухке обличчя Лео Діллона розбурхало моє сумління. Та коли стримувальний вплив школи зменшувався, я знову починав відчувати голод за дикими враженнями, за втечею від реальності, яку давали лише ті історії безладу. Вдавані вечірні баталії зрештою стали такими ж втомливими, як і шкільна вранішня рутина, адже мені хотілося справжніх пригод. Та справжні пригоди, думав я, не трапляються з тими, хто зостається вдома: їх треба шукати за межами.
Літні канікули були близько, коли я вирішив вирватися з нудьги шкільного життя бодай на день. Ми запланували прогуляти уроки з Лео Діллоном та хлопчиною на ім’я Матоні. Кожен із нас зберіг по шестипенсовику. Домовилися зустрітися о десятій ранку на мості через канал. Старша сестра Магоні мала написати пояснювальну записку, а старший брат Лео Діллона переказати, ніби той хворіє. Ми збиралися пройти дорогою до причалу аж до кораблів, потім переправитися на поромі, а далі пішки дійти до Піджн-гаузу[11]. Лео Діллон боявся, що можемо зустріти отця Батлера чи ще когось із коледжу, та Магоні дуже розсудливо зауважив, що отцю Батлеру біля Піджн-гаузу робити нічого. Це додало нам упевненості, і я довів першу частину плану до кінця: зібрав у всіх по шість пенсів, одночасно показавши їм свою монету. Під час останніх приготувань напередодні усі відчували незрозуміле хвилювання. Ми потисли руки, сміючись, а Магоні кинув:
— До завтра, друзяки!
Тієї ночі я спав погано. Зранку першим прийшов до мосту, позаяк жив найближче. Я заховав свої книжки у високій траві в садку, біля вигрібної ями, куди ніхто ніколи не потикався, і помчав уздовж каналу. Був теплий, сонячний ранок першого тижня червня. Я всівся на парапеті мосту, оглядаючи свої легкі парусинові туфлі, котрі ретельно натер звечора білою глиною, й водночас спостерігаючи, як покірні коні тягнуть угору трамвай з діловими людьми. На гілках високих дерев, насаджених уздовж алеї, весело тріпотіли листочки, крізь які на воду падали косі промені світла. Граніт мосту починав прогріватися, і я плескав по ньому руками в такт мелодії у моїй голові. Я був дуже щасливий.
Просидівши там десь із п’ять-десять хвилин, я помітив сірий костюм Магоні. Він піднявся схилом, усміхаючись, і видерся на міст поруч зі мною. Поки ми чекали, він дістав рогатку, що стриміла з його внутрішньої кишені, й показав, як її вдосконалив. Я запитав, навіщо він її приніс, а він відповів, мовляв, прихопив її, аби дати жару пташкам. Магоні умів вставити слівце, він називав отця Батлера старим Бутлем. Ми прочекали ще із чверть години, та Лео Діллона не було й сліду. Зрештою, Магоні зіскочив і кинув:
— Гайда. Я так і знав, що Жирдяй усе запоре.
— А його шестипенсовик?..— спитав я.
— Буде йому штраф,— відповів Магоні.— Нам же краще — боб із таннером, замість одного боба[12].
Ми пішли вздовж Норт Стренд роуд до заводу «Вітріол»[13], потім звернули праворуч і рушили по причалу. Щойно ми покинули людні місця, Магоні заходився вдавати індіанця. Він погнався за зграйкою обідраних дівчаток, розмахуючи своєю незарядженою рогаткою, а коли двоє таких самих лахмітників з лицарських міркувань почали жбурляти в нас каменюками, він запропонував зарядити її. Я запротестував, що вони занадто малі, тож ми рушили далі, а обдерте військо гукало нам услід: «Сводлери! Сводлери!»[14],— маючи нас за протестантів, через те що смаглявий Магоні носив срібний значок крикетного клубу на своєму картузі[15] Коли ми дісталися Смуззін Айрон[16], то влаштували засідку; та затія провалилася, адже для неї потребувалося щонайменше троє. Ми мстиво зловтішалися з Лео Діллона, обговорюючи, як він напудив зі страху, й гадали, скільки ж йому всипле містер Раян о третій годині.
Потім ми вийшли до річки. Згаяли багато часу, тиняючись шумними вулицями, оточеними високими кам’яними стінами, дивилися на роботу кранів та інших машин, а візники навантажених підвод частенько лаяли нас за неповороткість. Опівдні ми дісталися причалу, позаяк усі робітники саме обідали, купили й собі по смородиновій булці й вмостилися ласувати ними на металевих трубах біля річки. Ми тішилися, споглядаючи дублінське торгове життя: баржі, які сигналили здалеку, викидаючи клуби кошлатого диму, коричневу рибальську флотилію з-за Рінгзенда, великий білий вітрильник, який саме розвантажували біля протилежного причалу. Магоні зауважив, що втеча в море на одному з тих великих кораблів стала б справжньою пригодою, і навіть я, дивлячись на високі щогли, бачив, а радше уявляв, як географія, котру скупо, шматками видавали мені у школі, почала оживати в мене на очах. Школа й дім, здавалося, відступали від нас, їхній вплив слабшав.
Ми переправилися через Ліффі на поромі, заплативши збір, разом із двома робітниками і куцим євреєм з торбою. Були серйозні, майже урочисті, але коли наші очі зустрілися під час цієї короткої мандрівки, ми засміялися. Зійшовши на берег, дивилися на розвантаження граційного трищогловика, який помітили ще з іншого причалу. Хтось поряд сказав, що то норвезьке судно. Я підійшов до корми і спробував розшифрувати напис на ній, та, зневірившись, повернувся назад і став вдивлятися в очі чужоземних моряків, чи вони, бува, не зеленого кольору, як мало бути за моїми туманними уявленнями... Очі моряків були сині, сірі й навіть чорні. Єдиним моряком, чиї очі можна було назвати зеленими, був здоровань, який розважав натовп на набережній, бадьоро вигукуючи: «Все гаразд! Все гаразд!» — щоразу, як падали дошки.
Стомившись від цього видовища, ми почвалали вглиб Рінгзенда. День ставав спекотним, у вітринах бакалійних крамниць вицвітало старе печиво. Ми купили трохи коржиків і шоколаду й старанно жували їх, чимчикуючи злиденними вулицями, де жили рибальські родини. Нам не вдалося знайти нічого молочного, тож ми придбали в перекупника по пляшці малинового лимонаду. Освіжившись ним, Магоні погнався за кішкою провулком донизу, але та втекла в широке поле. Ми обоє добряче стомилися, тому, діставшись поля, відразу рушили на похилий берег, з гребеня якого виднівся Доддер[17].
